Структура та функції політології

Структура політології як науки охоплює: а) загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання; б) теорію політичних систем, механізмів функціонування політичної влади, різних компонентів, які становлять політичну систему; теорію політичної свідомості й поведінки. Невід´ємною частиною цієї науки є дослідження загальних проблем світової політики, механізмів її функціонування. Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними процесами, політична ідеологія, історія політичних учень. До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін. Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку політичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної культури; роль людини в політичному житті сучасного світу; роль і місце демократії в політичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб´єктів політичного процесу. Політологія виконує різноманітні функції. Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Зрозуміло, що політологія — це взаємопов´язані теоретичні концепції, які спираються на пізнання закономірностей суспільного розвитку, незалежно від суб´єктивних намірів і бажань соціальних суб´єктів. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політичної діяльності, політичне мистецтво. Політологія покликана дати знання політичних умов, засобів і форм розв´язання соціальних питань. Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань. Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб´єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політичні події у зв´язку з конкретними історичними умовами. Розробляючи політичні технології, політологія повинна враховувати вищі цілі і цінності, які неможливо реалізувати в суспільній практиці у вигляді чергового «світлого майбутнього», певного «суперпроекту». Основне покликання системи цілей і цінностей полягає в гармонізації наявних у суспільстві суперечностей, консолідації інтересів усіх соціальних груп та політичних сил, в забезпеченні еволюційного розвитку суспільства. Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб´єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання об´єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й культури, національні традиції. Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології набуває поширення в сучасному західному суспільстві. Італійський політолог Д. Даол відзначає, що політологія не може уникнути оцінок — етичних та ідеологічних. Відмовляючись від аналізу цінностей політики і займаючись самими фактами, наука втрачає головне: вона не може розв´язувати актуальні проблеми політики. Так званий нейтральний політичний підхід приречений на інтелектуальне безсилля. На думку американських політологів Г. Алмонда, Д. Істона та Д. Річчі, сучасна політологія перебуває в ситуації гострої неблагополучності саме внаслідок ідеологічної нейтральності. Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов´язаних з формуванням знань про принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань. Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і мистецтва. У процесі становлення і розвитку української політичної науки важливо не ізолювати її від світового політичного знання, а розкривати її національний і загально-цивілізаційний зміст, не перетворювати Україну на нове «закрите суспільство». Самоізоляція згубна не лише для економіки, а й для розвитку культури і науки.

Політична наука має такі функції: - аналітичну; - теоретико-пізнавальну; - методологічну; - світоглядну; - інструментальну; - підтримання цілісності суспільства; - формулювання загальних цілей суспільства; - мобілізація і розподіл ресурсів і цінностей; - попередження і регулювання конфліктів; - вироблення норм поведінки для всіх суб'єктів політичних відносин; - залучення громадян до управління суспільними й державними справами; - забезпечення соціальної справедливості; - прогностичну

Політична сфера й політичний процес функціонують за певними тенденціями. До основних належать: - загальні тенденції виникнення і формування політичних інтересів; - розвиток політичних поглядів, ідей і теорій; - функціонування політичної влади; - розвиток політичних процесів; - тенденції розширення політичної участі; - підвищення ролі еліт і лідерів під час стабільних, кризових і перехідних періодів; - тенденції посилення глобалізаційних процесів. Для наукового аналізу й розуміння політики використовуються також поняття парадигми. Парадигма (від грец. paradigma -приклад, взірець) - це специфічна розумова (уявна) модель, яка визначає способи сприйняття та інтерпретації політичної дійсності. Виділяють натуралістичну, теологічну, соціальну, раціонально-критичну та політичну парадигму. Кожна з них по-своєму інтерпретує політику. Складність застосування парадигм у політичній науці полягає в тому, що не всі вони відповідають науковій об'єктивності й конкретній ситуації. Натуралістична парадигма виходить з того, що людина є частиною природи й пояснює політику географічними та біологічними факторами. Теологічна (релігійна) парадигма пояснює природу влади Божим провидінням. Соціальна парадигма розуміє політику через вплив на неї інших соціальних сфер (економічної, соціальної структур). Раціонально-критична парадигма орієнтує на розкриття внутрішньої природи політики. Власне політична парадигма виходить з того, що в основі соціальних явищ і процесів лежать політико-владні відносини. Важливою складовою політичної науки є методологія, під якою розуміють відповідний спосіб бачення й організації дослідження. Методологія (від грец. metodus - шлях і logos - слово, вчення) -система принципів і засобів побудови політичних теорій, проведення емпіричних досліджень за допомогою політологічного аналізу, перетворення політичної дійсності. При вивченні політичних процесів застосовуються такі методологічні принципи: об'єктивності, науковості, історичного підходу, плюралізму. У методологічній базі А. Колодій, зокрема, виділяє: філософське обґрунтування сутності політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності); політологічні теорії середнього рівня абстрактності й конкретні методи аналізу політики. Методологія виступає технологією застосування методів дослідження, конкретних способів дослідження. Разом з тим, конкретні методи у своїй сукупності виступають методикою дослідження. Методологія і методика використовуються залежно від складності об'єкта і предмета політичного дослідження. У широкому розумінні метод -- це спосіб пізнання, а "науковий метод" є теоретично обгрунтованим пізнавальним засобом. Методи й методологія складалися поступово, у ході розвитку політичної науки, ускладнення і урізноманітнення політичних процесів. Політична теорія розрізняє такі етапи розвитку методології: 1) класичний етап (до XIX ст.), пов'язаний з логіко-філософським і морально-аксіологічними підходами; 2) інституційний етап (середина XIX ст. - початок XX ст), коли на перший план висуваються історико-порівняльні й нормативно-інституційні методи; 3) біхевіористський етап (50—70-ті pp. XX ст.), на якому активно стали використовуватися кількісні методи; 4) постбіхевіористський етап, що характерний поєднанням "традиційних" (класичних) методів із "новими" методами. Крім цих, політична теорія має іншу класифікацію груп методів, які використовуються в політичному пізнанні: а) загальнонаукові, до яких належать логічно-евристичні та філософсько-аксіологічні принципи вивчення політичного життя; б) соціально-гуманітарні методи, до яких зараховують ті, що використовуються в основному в соціально-гуманітарних науках, на відміну від природничих (аналіз документів і джерел, порівняльні, історичні методи); в) спеціально-наукові методи розуміють як методи, що напрацьовані самою політологією (моделювання політичних ситуацій, теорії ігор, рейтингове оцінінювання лідерів, порівняльний аналіз політичних систем і режимів). Методи, які використовує політична наука, поділяють на якісні й кількісні. Якщо перші вивчають якісні показники і властивості, то другі застосовують переважно математичну формалізацію на основі сучасних технологічних і електоральних можливостей. Ще одним критерієм класифікації методів є їх функціональне призначення. Це передусім методи збору первинної політичної інформації (контент-та івентаналіз, опитування, інтерв'ю, споглядання, узагальнення). Відносно новими й перспективними методами є моделювання політичних процесів, "експертні системи", синергетичні підходи. Український політолог В. Бебик поділяє методи політичної науки на такі групи: - загальнологічні; - теоретичні; - соціологічні; - соціально-психологічні; - порівняльно-історичні; - емпіричні; - системно-функціональні; - діяльнісні (теорії політичних рішень). Найбільш раціональною, на нашу думку, є класифікація підходів і методів на такі три групи: Перша - загальні методи аналізу політики (їх ще називають підходами). До цієї групи належать: - системний підхід до політики як до складної саморегульованої системи із "входами" і "виходами" (Д. Істон); політика знаходиться в логічній взаємодії із зовнішнім середовищем за принципом зворотного зв'язку; - структурно-функціональний підхід передбачає вивчення функціональних зв'язків, взаємодію елементів, функціональне призначення політичних інституцій (Т. Парсонс); суспільство і його інституції розглядаються за їх функціональними можливостями й залежностями; - компаративістський (порівняльний) підхід передбачає зіставлення однотипних політичних явищ із метою виявлення спільних рис та їх специфіки (Арістотель); - історичний підхід вимагає дотримання хронологічних вимірів явищ і подій, дослідження в часовому вимірі, виявлення зв'язків минулого, нинішнього й майбутнього; - онтологічний підхід вимагає виявлення першооснови, якісного виміру політики; - інституціональний метод орієнтує на вивчення інституцій (структур), які здійснюють політичну діяльність (держава, партія); - психологічний метод передбачає вивчення психологічних характеристик учасників політичного процесу (лідерів, еліт, груп); - критично-діалектичний метод вимагає критичного аналізу політики, вивчення ефективності діяльності лідерів і груп; - метод теорії груп розглядає політичну діяльність через боротьбу за політичну владу, утвердження панування і впливу, боротьби між групами, перш за все методом прийняття рішень; - біхевіористський метод спрямований на аналіз політики через поведінку різних суб'єктів, передусім людини, їх моделювання та прогнозування. Виділяють також антропологічний, нормативний, ціннісний, соціологічний, комунікативний, цивілізаційно-культурологічний та інші загальні методи. Друга група включає методи, які належать не безпосередньо до предмету дослідження, а до організації і процедури пізнавального процесу. До цієї групи входять методи індукції й дедукції; аналізу й синтезу, моделювання, математичні, кібернетичні тощо. Третя група складається із емпіричних методів досліджень, які дають змогу отримувати первинну інформацію про політичні факти та явища. До цих методів належать: електоральна статистика, анкетне опитування, аналіз документів, споглядання, ділові ігри та ін. Емпіричні методи найбільш активно використовує прикладна політологія. Серед методів прикладної політології виділяють найбільш поширені: контент-аналіз (вивчення документів); опитування учасників політичних подій або експертів; фактор-аналізи (зведення багатьох емпіричних даних до найбільш визначальних); когнітивних карт (матриці, які фіксують поведінку людей у стабільних і кризових умовах; конфігуративні дослідження та ін.). Політична наука має такі функції: - аналітичну; - теоретико-пізнавальну; - методологічну; - світоглядну; - інструментальну; - підтримання цілісності суспільства; - формулювання загальних цілей суспільства; - мобілізація і розподіл ресурсів і цінностей; - попередження і регулювання конфліктів; - вироблення норм поведінки для всіх суб'єктів політичних відносин; - залучення громадян до управління суспільними й державними справами; - забезпечення соціальної справедливості; - прогностичну. Г. Алмонд акцентує на двох основних групах функцій: функції "'вводу" - впливу суспільства на політику й функції "виводу" -впливу політики на суспільство. Наявність багатьох функцій політики свідчить про її глибоке проникнення у суспільство, поширення на широкий спектр суспільних явищ і процесів, взаємозв'язок з іншими сферами.