Функції політики:

1. функція управління — розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

2. прогностична функція — визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи тощо;

3. функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів цінностей;

4. мобілізаційно-інтеграційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

5. ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

6. виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

7. інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, вироблення способів і методів її зміни. Тобто політика має своїм завданням створювати нові, прогресивніші форми соціальної організації життя.

2. Політика і право, співіснування та взаємовплив. Правова політика, визначення, мета, зміст та ефективність.

Співвідношення політики та моралі: історичні стадії вирішення проблеми

Питання про взаємозумовленість політики і моралі традиційно корис­тується увагою визнаних авторитетів у світовій філософії та соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми доз­воляє побачити як наступність підходів до з'ясування взаємин політики і моралі, оцінок щодо сутності цієї взаємодії, так і наявність істотних розходжень у розумінні їхніх зв'язків. При цьому зазначимо, що на фор­мування ставлення філософа-теоретика до дилеми «політика і мораль» істотно впливають на його особисте «місце» в політичному житті, міра та якість власної участі у «робленні політики». Так, один із класиків політич­ної філософії Макс Вебер з молодих років цікавився політикою і, як свідчать його біографи, відверто проявляв харизматичне бажання бути одним із політичних лідерів у Німеччині його часів. Втім, опозиція Веберу з боку партапарату Німецької демократичної партії, членом якої він був, зруйнувала його честолюбні наміри. Чи не ця обставина зумовила гострі веберівські інвективи на адресу політики, які він висловив у своїй широко відомій доповіді «Політика як покликання і професія?». Інший, також визнаний соціальний філософ — Джон Дьюї тривалий час плідно працював саме як визнаний діяч в сфері освітньої політики в США. Його оцінки морального змісту практичної політичної діяльності суттєво відрізняються від тих, які належать М. Веберу. Зазначена особливість, тобто міра персональної залученості у політику або ж позиція відвертого дистанціювання від неї, багато в чому позначалася на тих варіантах відповіді щодо питань про можливість моральної політики, яку нам демонструє персоніфікована історія політичної філософії. Вже перші спроби мислителів стародавніх часів з'ясувати згадану проблему демон­струють її складність і неоднозначність. Адже концептуальне пояснення сутності політики і моралі, їх взаємин визначається світоглядною пози­цією теоретика, мірою його знайомства з політичною практикою, особис-тісним життєвим досвідом. Так, згідно з етико-політичним вченням старокитайського мислителя Конфуція, який був не лише визнаним муд­рецем, але й безпосереднім учасником політичного життя (навіть обіймав посаду міністра юстиції у герцога Лу), державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом полі­тичної та моральної поведінки є слідування «належному»: «... государ має бути государем, міністр — міністром, батько — батьком, син — сином».

Інший підхід ми зустрічаємо в концепції сучасника Конфуція — Лао-Цзи. На його думку, життя людей не керується «волею неба», а крокує природним шляхом — дао. Згідно з даосизмом, природний закон справедливості рано чи пізно має перемогти, людина повинна в це вірити і слухняно підкорятися йому. Вчення Конфуція і Лао-Цзи порушили важливе питання щодо природи політичного і морального, джерел політичної влади, сутності морального обов'язку як необхідності слідувати «належному».

Полеміку з приводу співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Демокріт, Геракліт, Платон і Аристотель.

Творчість Геракліта показова в тому плані, що вона визначала ключову для всієї наступної політичної науки дилему елітарного (аристократизм) та демократичного (народовладдя) типів політичного устрою і відпо­відних систем моральних оцінок політики.

Позиція Геракліта, який у молоді роки із запалом брав участь у полі­тиці, полягала в обгрунтуванні ідеалу законного правління «найкращих».

Етико-політична доктрина Геракліта, в якій домінують його аристо­кратичні, відверто антидемократичні прихильності, цікава насамперед тим, що філософ звертає увагу на суперечливу сутність політичного життя («боротьба — мати всьому і всьому цар»), прагне збагнути сутність люд­ських звичаїв (етосу), які, до речі, здавалися йому ірраціональними (норов людини — її демон).

Етико-політичне вчення Геракліта збагатило концепцію взаємин полі­тики і моралі констатацією відносності людських уявлень про справед­ливість та інші моральні чесноти, думкою про неприпустимість тиранії, про необхідність додержуватись законів полісу (номос). «Народ, — наголошував давньогрецький мислитель, — повинен битися за закон, як за власні стіни»48. Це, до речі, не заважало філософові з презирством ставитися до своїх співгромадян, до «більшості». Підставою такого ставлення було переконання філософа у «природній зіпсованості» людей. «Я ненавиджу не людей, а їхні пороки», — писав Геракліт у листі до Гер-модора. Випереджаючи відому тезу Т. Гоббса «bellum omnia contra omnes», філософ зазначав: «Усі вороги, ніхто не друг (іншому). Люди порочні, і не тільки поодинці, у своєму приватному житті, але й у своїй спільності, цілими державами»49.

__________________

48        Фрагменты Гераклита, 44.100. // Материалисты древней Греции. — М., 1955. — С. 45.

49        Гераклит. А. Биографические свидетельства // Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. -М., 1989.-С. 184, 186.

50        Фрагменты Демокрита. Политика. 443.-IV. 1, 4, 3 // Материалисты древней Греции. - М., 1955. - С. 160.

Інший видатний античний філософ — Демокріт (біля 460 — початок IV ст. до н. е.) тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позицій демократії, яку він визнавав найвищою цінністю: «Бідність у демократії настільки краща від так званого благополуччя громадян за царів, наскільки свобода краща, ніж рабство»50. Політика, за Демо­кратом, найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечення загаль­них інтересів вільних громадян. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, в цьому полягає суть суспільної справедливості. При цьому, на відміну від традиційного способу обґрун­тування морального закону чи то його природним характером (логос), чи то релігійними міркуваннями, Демокріт доводить, що джерело моралі перебуває у самій душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом: «надії людей, які правильно мислять, можуть здійснитися...».

В цій тезі — витоки раціонального розуміння діалектики етики і полі­тики. До речі, саме Демокріт наголосив на тому, що правитель, який прагне володарювати над іншими, повинен насамперед навчитися воло­дарювати над самим собою.

Великий внесок у справу розуміння відносин етики і політики нале­жить Платону та Аристотелю. Етико-політичні концепції видатних антич­них мислителів — це, за висловом О.Ф. Лосева, зразки «високої класики». Характерною рисою концепцій Платона та Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознака суспільної рівноваги. Платонівська етика «соціально забарвлена», вона орієнтована на формування досконалого людського роду та суспільства. Аналогічної думки дотримувався й Аристотель.

Платон й Аристотель по суті ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всезагальному», тобто у державі. Цікаво відзначити, що свої узагальнення щодо розумної, етично і соціально влаштованої організації державного життя і Арис­тотель, і Платон здійснювали на підставі, які ми сьогодні це визначили, соціологічного виміру політики.

В школі Стагірита була підготовлена низка праць, яка нараховувала 158 монографій (так звана серія Політія) фактографічного характеру — вони описували історію та наявний устрій різних грецьких державополісів.

Аналогічного способу конкретного, аналітичного дослідження реальної політики дотримувався й Платон. Разом з тим, у поглядах цих класиків політичної та етичної теорії на співвідношення політики і моралі спосте­рігаються помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. їй притаманні такі чесноти, як справедливість, мужність, чесність. У своїй сукупності вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава є втіленням цих доброчинностей, різноманітних чеснот (макросвіт). Держава Платона, тим самим, заснована насамперед на моральних принципах. Політика, в платонівському розумінні, це наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, геніальний учень Платона, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння людини. Вона, на його думку, є за своєю природою суспільною, тобто політичною істотою (dzoon politikon). Моральні якості людини не є природженими, вони вихо­вуються практичними діями. Вперше в історії філософії і теорії політики Аристотель уводить у політичну етику проблему моральної мотивації та свободи вибору суспільної, в тому числі політичної поведінки. Мета людського існування, вчив Аристотель — досягнення «вищого блага».

Політика, яка, на його думку, є «керівна наука», розкриває сутність стремління до блага, визначає ієрархію благ, до яких прагне людина. Це — «спілкування заради благого життя».

Проблема політики і моралі привертала до себе увагу і мислителів середньовічної доби. Фома Аквінський, зокрема, вчив про божественне походження державної влади, про духовну першість церкви щодо суспіль­ства. Відповідним чином теологічні філософи пояснювали природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі, доводив Уільям Оккам, є всемогутня воля Бога. Підкорятися цій волі, виконувати божественні прописи — моральний обов'язок людини.

Політизація моралі, розчинення моральності у політиці, характерне для античних мислителів та їхніх пізніших послідовників, зустріло від­верту опозицію з боку ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Найвиразніше це проявилося у творах італійського політичного філософа та державного діяча Нікколо Макіавеллі. Його головний твір — «Государ» подібно до «Політії» Аристотеля та «Держави» Платона, по праву вва­жається парадигмічним щодо з'ясування взаємин між політичною владою та мораллю. Головна особливість макіавеллівського підходу до цієї дилеми полягала у тому, що він досліджував можливість досягнення політичного успіху «всередині реального стану речей»51. Обіймаючи відповідальну державну посаду — секретар Ради десяти у Флоренції, виходячи із ретель­них спостережень політичного життя італійських міст XVI ст., доходить висновку щодо принципової розбіжності політичного і морального світів.

У першому із них панує суспільна доцільність, у другому — етичні пере­конання. В реальному політичному житті, вчив Н. Макіавеллі, правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. «Батьків­щину належить захищати засобами славними чи ганебними, тільки б захи­щати її добре». «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Н. Макіа­веллі з часом перетворилося на кредо політичного аморалізму (макіавел­лізм). Зазначимо, втім, що флорентійський знавець політичного життя зовсім не вважав, ніби політика приречена на те, щоб бути аморальною. Вона, за його переконанням, є такою на практиці, подобається це чи ні.

Політико-етичні погляди Н. Макіавеллі внаслідок цього позначені переплетенням принаймні трьох основних ідей:

а) реалістичне виправдання «неминучого» аморалізму, оскільки «дер­жавцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння»52 «бути недоброчесним і користуватися, чи не користуватися цим, виходячи з потреби»53;

_________________

51        Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989. - С. 214.

52        Там само.-С. 214.

53        Мак'явеллі З. Флорентійські хроніки. Державець. - К., 1998. — С. 434.

б)        доведення того, що вимоги раціональної з погляду практичної полі- тики доцільності, як правило, не розташовані у площині моральної аргументації (імморалізм);

в)        і, нарешті, надія на те, що з часом вибудується така держава, прави- телі якої гарантують громадянам свободу та справедливість. Характеризуючи своє розуміння співвідношення політики і моралі та нібито упереджуючи несправедливе абсолютизування його «політичного реалізму», цей справжній фундатор політичної теорії Нового часу зазначав: «У моїй оповіді ніколи не було ані прагнення приховати безчесну справу під благодійною личиною, ані навести тінь на похвальне діяння».

Оцінка макіавеллізму як апологетики політичного цинізму, облуди і відвертого морального релятивізму тому видається неправомірною. Не слід забувати того, що творчість Н. Макіавеллі відчувала на собі ті настрої гуманізму, які породжувала італійська філософія доби Відрод­ження. Однією з пріоритетних ідей саме італійської ренесансної ідеології була етика як «наука життя», у тому числі життя політичного. Поле­мізуючи з прихильниками «громадянського гуманізму», Н. Макіавеллі, Гваччардіні, Ж. Боден наполягали на тому, що тільки сильна монархічна влада надасть можливість людині найповніше розкрити власні здібності.

Теза про протистояння політики і моралі знайшла подальше обґрун­тування в творах англійського мислителя Томаса Гоббса, який також вдало сполучав непересічний дар філософського дослідника політики з безпо­середньою участю у державних справах. Т. Гоббс — секретар лорда-канцлера Англії Ф. Бекона, отримав пропозицію Кромвеля зайняти посаду держав­ного секретаря у його уряді, від якої, до речі, відмовився. Згідно з його вченням, природним станом людського суспільства є взаємоворожнеча, адже людина — егоїстична істота, яка керується міркуваннями самозбере­ження. «Війна всіх проти всіх», втім, загрожує цьому. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу («Левіафан»), яка своєю волею і примусом утримує громадян від агресивного суперництва, спрямовує їх до єдиної мети. Надавши державі значення вищого судді моральності: «Тільки у державі існує загальний масштаб виміру доброчесності і по­років»54, — Т. Гоббс тим самим розчинив мораль у державництві, позбавив її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою. В творі «Про громадянина» Т. Гоббс відкидав положення Аристотеля про людину як державну за суттю істоту. Має рацію не Аристотель, а Н. Макіавеллі, який проголошував та вва­жав, що саме за своєю природою людина не здатна до суспільного життя.

Тим самим Т. Гоббс акцентовано накреслив дві основні лінії у інтерпретації взаємин політики і моралі: як принципову єдність (Аристотель), так і принципову розбіжність (Н. Макіавеллі).

Інший англійський філософ — Джон Локк, біографія якого також позначена участю у практичній політиці (секретар лідера опозиційній королю партії «вігів» графа Шефтсбері), на відміну від Т. Гоббса, вважав, що «природний стан» людей зовсім не є законом загального протиборства і соціального хаосу. Навпаки, від свого народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких —-закріпити і гарантувати цей закон. Таким чином, згідно з Дж. Локком, благородна природа «істинної моралі» зумовлює можливість розумного державного устрою; етика є «практичною наукою», що являє спробу роз­робити правила людських дій, які забезпечать свободу і власність індивідів.

У дискусії щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей, яка точиться протягом всієї історії політичної філософської антропології, брали активну участь і українські вчені — філософи Києво-Могилянської Академії (С. Яворський, Т. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький).

Вони, зокрема, надавали особливого значення моральним засадам гро­мадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людині свободної волі, «здатності вибирати, що стосується мети» (Г. Кониський).

Українські мислителі приділяли велику увагу питанню поєднання індивідуальних та громадських інтересів, наголошували на відповідаль­ності людини як за власну долю, так і за долю Батьківщини. Високо ціну­валися ними ідея патріотизму, громадського обов'язку, концепція «громадянського гуманізму», яку представляли в своїх творах українські мислителі ренесансної доби. Серед них особливо виділявся Станіслав Оріховський Роксолан, автор низки праць суспільно-політичного харак­теру. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодо­помоги, «яка немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в'яже». Тому держава («освічена монархія») повинна турбуватися про людей, забезпечувати їхнє щастя. В свою чергу, моральний обов'язок громадян — служити державі, керуватися принципом спільного блага. Проблеми справедливого прав­ління, гарних суспільних законів, природи моральності людини, її прав та обов'язків, соціальної відповідальності, природного права тощо розгля­дав у своєму творі «Політика» слов'янський мислитель Юрій Крижанич.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював фран­цузький політичний мислитель Жан-Жак Руссо. Автор широко відомої праці «Про суспільний договір» також вважав, що людина за своєю при­родою схильна до добра і солідарності. Втім, цивілізація, що заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Ж.-Ж. Руссо доводив, що єдиною корективою існуючої соціальної нерівності — нерівності майнової і нерів­ності обов'язків — мають та повинні бути безумовна свобода, беззаперечна рівність юридичних прав. Саме тут, на його думку, ключ до розв'язання суперечності політики і моралі.

Реальний характер взаємодії владно-політичних і моральних чинників прагнули з'ясувати і такі світові авторитети теоретичної думки, як І. Кант і Г. Гегель. Згідно з вченням Іммануїла Канта, людина постійно перебуває в суперечливому стані вимог необхідності (суспільство, політика) і вимог свободи (моральність). її внутрішня свобода не потребує зовнішніх впливів з боку держави. Навпаки, в тій мірі, в якій існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, він є виправданим, виступає соціальним простором моральності. А взагалі, вважав І. Кант, моральне переконання не має ніякого відношення до будь-якої доцільності. У своїй поведінці людина повинна керуватися «чистими» моральними мотивами (обов'язок заради обов'язку, «голос совісті»), а не міркуваннями практичної потреби. В цьому полягає найхарактерніша відмінність моралі від права і, відповідно, від правової держави, адже останні застосовують заради забезпечення і відновлення справедливості примусові засоби. Оцінюючи форми політичного правління (деспотичні, автокрактичні, демократичні й республіканські), І. Кант віддає перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздати себе справедливістю»55. В цьому баченні «гарного правителя» І. Кант близький до платонівського государя-філософа. Втім, у видатного представника класичної політико-філософської теорії є спільні риси і з Н. Макіавеллі. А саме — «засадничий суб'єктоцентризм», вихід за межі наявної системи людського досвіду56.

Іншим був підхід до проблеми взаємодії політики і моралі Г. Гегеля. Його вчення про співвідношення політики і моралі досить суперечливе. З одного боку, він ототожнює моральність і політичну дійсність, адже «те, що дійсне, те розумне». З іншого боку, на місце моральної доброчинності Г. Гегель ста­вить санкціоновану державою «добропорядність». Сильна сторона гегелів­ського розуміння взаємин політичних і моральних відносин у тому, що він прагнув, на відміну від І. Канта, дослідити конкретні соціальні форми, в яких відбувається моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить Карлу Марксу. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям у 

______________

54 Гоббс Т. Левиафан или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс Т. Избранные произведения в 2-х томах. - Т. 2. — М., 1964. - С. 299.

55 Кант И. Критика практического разума // Кант И. Соч.: в 6-ти томах. - М., 1965. - T. 4. - С. 430.

56 Малахов В.А. «Біос політикос», нарис етичних проблем //Етика і політика. Проблеми взаємозв'язку.-К., 2001. - С. 21.

праці «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди» (Нью-Йорк, 1992) стверджують, що такі твори К. Маркса, як «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Німецька ідеологія», «Капітал», перебувають в одному ряді з творами Платона, З. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мілля, Дж. Роулза, Ю. Габермаса.

Прихильник соціального матеріалізму і діалектики Карл Маркс прагнув з'ясувати суспільні підвалини політичних та моральних поглядів, здійс­нити демістифікацію мотивів політичної діяльності, викрити причини соціально-політичного та морального відчуження людей. Формула К. Маркса «... мета, яка потребує неправих засобів, не є правою метою» є ґрунтовною підставою для з'ясування співвідношення мотивів політичної діяльності і моральної переконаності. К. Маркс виступає проти «моралі­зуючої критики» політики, намагається з'ясувати практичні умови, зміна яких дозволить гуманізувати обставини людського життя, сприяти утво­ренню соціальної асоціації, «в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх». Разом з тим, К. Маркс абсолютизував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебіль­шував значення в політиці революційного насильства. На думку фран­цузького історика і політолога Раймонда Арона, вразливими пунктами марксової концепції політики є теза щодо «вторинності» політики, редукція її до економічного ладу, абсолютизація «класової свідомості», утопізм в сподіванні на повне подолання політичних конфліктів, соціо-моральних антагонізмів та суперечностей.

Наприкінці XIX — на початку XX століття данину зазначеній проблема­тиці віддала ціла когорта впливових західних вчених: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Вільфредо Парето, Макс Вебер. Найпомітнішими серед них були узагальнення німецького теоретика Макса Вебера. В праці «Політика як покликання і професія» він прагне обгрунтувати тезу про повну розбіж­ність політики і моралі. На цій підставі його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, — зазначає М. Вебер, — досягнення і збереження влади. Головним засобом цього є насильство. Вже перші християни знали, що той, хто зв'язується з політикою, тобто з владою, укладає пакт із «диявольськими силами». Однак це аж ніяк не означає, що будь-яка участь у політиці — аморальна справа. Відзначаючи антиномію принципів абсолютної етики («не вбий», «не кажи неправди») і вимог раціональної політичної доціль­ності (використання насильства і засобів примусу), М. Вебер пропонує розв'язати цю суперечність за рахунок розмежування «моралі переконання» (І. Кант) та «моралі відповідальності» (Н. Макіавеллі). Опоненти М. Вебера справедливо зауважували, що така позиція у її логічному наслідку означає виправдовування політичного і морального релятивізму. Сучасні послі­довники М. Вебера (Т. Парсонс, Н. Луман, Ю. Габермас) спробували пом'якшити це звинувачення за допомогою концепції соціальної взаємодії, «комунікативної діяльності».

Оцінюючи роль засновників філософсько-політичної антропології у постановці проблеми «політика і мораль», наголосимо насамперед на тому, що політологічна класика прагнула здійснити людиновимірний підхід до царини політичного життя, однією з особливостей якого було намагання «поставити політику на етичні рейки».

Проблема співвідношення політичної доцільності і моральної виправ­даності, так різновекторно представлена в класичній політичній філософії, є одним із актуалітетів новітньої політичної науки. Розглядаючи її в кон­тексті соціально-економічних та політичних реалій сучасної держави та громадянського суспільства, фахівці політичної науки, політичної філософії, соціології та етики з'ясовують роль моральних норм у житті громадянського суспільства наступного XXI століття (М. Холмс — Велико­британія), досліджують моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф — Німеччина), вивчають етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен — США), значення моральних регуля­торів «соціально-відповідальної держави». Працями К.-О. Апеля та Ю. Габермаса здійснена змістовна спроба застосовувати етику до полі­тичної діяльності, і передусім до розв'язання політичних конфліктів (дискурсивно-етична легітимація політичного ладу). Звичайно, серед сучасних теоретиків є чимало і таких, які принципово дотримуються пози­цій Н. Макіавеллі та М. Вебера, підкріплюючи її новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Гайєк тощо). Однак в цілому в новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує позиція тих, хто визнає важливість і навіть первинність моральних критеріїв, оцінок та чинників політичної діяльності суспільства. Великою популярністю в наші дні користується спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості, яка запропонована американським теоретиком Дж. Роулзом. Набувають «другого дихання» неогуманістичні ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, М. Ганді), пріоритету мораль­них цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі). Підсумовуючи здійснений (далеко не вичерпний) екскурс в історію проблеми, зазначимо, що питання про взаємини політики і моралі не має і не може мати однозначного розв'язання. Адже людина — головна дійова особа політичного життя — є водночас і політичним громадянином, і віль­ною моральною особистістю. Відповідно, її погляди, почуття, вчинки, визначаються як політичними, так і етичними мотивами. Як справедливо, зазначив відомий політичний мислитель Петро Струве, будь-яка мораль­ність, отже всяка «політика», ґрунтується на понятті «особистості»57.

Зазначена амбівалентність політичної людини уможливлює теоретичну абсолютизацію тих чи інших чинників, відповідну інтерпретацію взаємин політичних та моральних факторів.

Запобігати крайнощам однобічності у поясненні діалектики політики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання сутності чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.