Гоббс т.

Нескінченне (Infinite). Все, що ми собі уявляємо, є скінченим (finite). Відповідно до нього ми не маємо жодної ідеї, жодного поняття про якусь річ, що називається нами нескінченною. Людина не може мати у своєму розумі образ нескінченної величини, подібно до того, як вона не може уявити собі нескінченну швидкість, нескінченний час, нескінченну силу чи нескінченну владу. Коли ми кажемо, що якась річ є нескінченною, то позначаємо лише те, що не спроможні уявити собі кінець і кордони названої речі, оскільки маємо уявлення не про саму нескінченну річ, а лише про нашу власну неспроможність… Все, що ми сприймаємо, спочатку було сприйняте нами у відчутті одразу цілком або частинами, оскільки у людини не може бути жодної думки, жодного уявлення про речі, які б не були у відчуттях. Жодна людина не може уявити собі якусь річ інакше як таку, що знаходиться у певному місці, що має певну величину і спроможність бути розділеною на частини; точно так само ніхто не може уявити ні того, щоб якась річ знаходилась цілком у цьому і водночас в іншому місці, ні того, щоб дві або більше речі могли бути водночас в одному й тому ж самому місці, оскільки ні те, ні інше ніколи не було й не може бути сприйняте відчуттями, а все це… безглузді розмови, у які повірили обмануті філософи, й обманутими або такими, що обманували, схоластами.

Існують два роди знання, з яких перший є знанням факту, другий – знанням про послідовну залежність одного твердження від іншого. Перший рід знання є не що інше, як відчуття і пам’ять, і є абсолютним знанням (absolute knowledge), наприклад, коли ми споглядаємо факт, який відбувається, або згадуємо, що він відбувався, і це те знання, якого потребують від свідків. Другий рід знання називається наукою і є умовним, наприклад, якщо ми знаємо, що коли певна фігура є колом, то будь-яка пряма, що проведена через її центр, поділить її на дві рівні частини. І це є те знання, якого потребують від філософа, тобто від того, хто претендує на правильне мислення.

Гоббс Т. Левіафан або матерія, форма і влада держави церковнїі та громадянської

Декарт р.

Оскільки ми були дітьми, перед тим як стати дорослими, і складали стосовно предметів, що надавалися нашим відчуттям, різні судження, як правильні, так і неправильні, перед тим як досягти повного оволодіння нашим розумом, то деякі необережні судження відвертають нас від істинного пізнання й володіють нами настільки, що звільнитися від них ми можемо лише не інакше, як наважившись хоча б раз у житті поставити під сумнів усе те, з приводу чого існують найменші підозри у недостовірності… Також корисно нам відкинути як хибні речі, щодо яких ми можемо припуститися найменшого сумніву, з тим, щоб тоді, коли ми визнаємо деякі з них такими, які, не дивлячись на прийняту нами обережність, здаватимуться нам поза сумнівом істинними, ми відзначимо їх як і досить достовірні й найлегші для пізнання… Проте, слід зазначити, що я не пропоную користуватися методом сумніву взагалі, а лише тоді, коли ми ставимо ціль споглядання істини…

Декарт Р. Початки філософії

Оскільки відчуття нас іноді обманюють, я припустив, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вона нам здається; і оскільки існують люди, які помиляються навіть у найпростіших питаннях геометрії й припускаються у них паралогізмів, то я вважаючи себе спроможним помилятися не менш за інших, відкинув усі хибні твердження, які приймав раніше за доведення… Але тоді ж я звернув увагу на те, що у той самий час, коли я схилявся до думки про ілюзорність усього на світі, було необхідним, щоб я сам, у такий спосіб здатний міркувати, дійсно існував. І, помітивши, що істина “я мислю, отже, я існую” є настільки твердою та вірною, що навіть найбезглуздіші припущення скептиків не можуть її похитнути, я вирішив, що можу без зайвої обережності прийняти її за перший принцип своєї філософії...

Потім я розглянув, що взагалі потрібно для того, щоб те чи інше положення було істинним і достовірним… І, помітивши, що в істинності положення “Я мислю, отже, я існую” мене переконує винятково ясне усвідомлення, що для мислення необхідно існувати, я зробив висновок, що можна взяти за загальне правило наступне: все, що ми розуміємо досить ясно і чітко, є істинним. Проте певна складність полягала у правильному розрізненні того, що саме ми спроможні розуміти достатньо чітко…

Внаслідок цього, міркуючи про те, що оскільки я сумніваюсь, то я є істотою не зовсім досконалою… я почав шукати, звідки набув здатність мислити про щось більш досконале, ніж я є сам, і зрозумів, що це має приходити від чогось, що є за своєю природою справді більш досконалим. Отримати цю ідею з нічого – річ явно неможлива; не міг я її створити й сам. Оскільки неприйнятним було припускати, щоб або більш досконале було наслідком менш досконалого, або припускати виникнення якоїсь речі з нічого. Залишалося припустити, що ця ідея була закладена у мене тим, чия природа більш досконала, ніж моя, і хто поєднує у собі всі досконалості, які доступні моїй уяві; тобто, говорячи одним словом, Богом.

Декарт Р. Міркування про метод, щоб добре спрямовувати свій розум і відшукувати істину в науках