Де знаходяться минувшина і прийдешність?

Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені,. Боже, і керуй мною. Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? А може, слід було б сказати, що й вони також існують, але теперішній виходить із якоїсь, невідомо якої, потайної криївки, коли з майбутнього стає теперішнім, і що минулий ховається у якийсь так само потайний закуток, коли з теперішнього стає минулим? Бо де ж бачили майбутнє ті, що провістили його, якщо майбутній час ще не існує? Бо ж не можна бачити того, що не існує. А й слова тих, що оповідають про минуле, не були б правдиві, якщо б вони не бачили минулого у своїй уяві. Якщо б минуле було нічим, то не можна було б його бачити. Отже, прийдешність і минувшина напевно існують.(ХІ,17)

Августін. Сповідь

Боецій Северин

III. Р6

Якою, одначе, оманливою, якою бридкою буває слава! Справедливо ж вигукнув автор трагедії:

О славо, славо! Скільки-то нікчем тобі

Вдалось озолотити, до вершин підняти.

(Еврипід “Андромаха”, 319-320)

Чимало ж бо є таких, чиє гучне ім’я – від скорого до похвали чи хули людського невігластва. А щось огидніше й придумати годі! Хто чує звернену до себе вельми далеку від правди хвальбу, той одразу ж мав би паленіти від сорому. Та навіть коли б вона була виправданою, то що могла б додати до переконань мудреця, який не пустим розголосом, а власне, правдивістю переконань визначає міру свого добра? Врешті, якщо ширити славу свого ймення – це прекрасно, то замовчувати її, виходить, - ганебно. Але ж, ми щойно про те говорили, все одно є чимало народів, до яких таки не може дійти слава якоїсь однієї людини; отже, кого вважаєш славетним, того десь по сусідству назвуть безславним. Та й взагалі, що стосується прихильності люду, то про неї зайве й згадувати, бо ж ні на якійсь справедливій думці вона не збудована, ані стійкою ніколи не буває. А вже якою то марністю, яким безглуздям є хизуватися знатним іменням, хто б того не бачив? Бо якщо та знатність – від слави, то вона ж не твоя, а чужа, бо знатність, прийнято вважати, – у заслуженій славі предків. І якщо знаменитістю завдячуємо славі, то знаменитими, певна річ, є ті, кого уславлюємо. Отож, коли ти сам не є таким, то чужа знаменитість блиску тобі не додасть. Якщо ж у знатності роду таки є якесь добро, то воно, гадаю, єдине: аби знатні вважали своїм обов’язком принаймні не заплямувати чесноти предків.

Боецій С. Розрада від філософії.

Еріугена

Отже, Бог є творцем усього: спершу Він по своїй благості створив субстанції всесвіту, що підлягали створенню, потім по своїй величі вирішив наперед наділити дарами кожну з них згідно з їх положенням. З цих субстанцій власне природу людини Він підкорив розумній волі. Бо не тому людина є воля, що вона є власне воля, а тому, що вона є розумна воля. Насправді, якщо знищити розумну волю – то не буде й людини. Але не навпаки: нібито якщо знищити людину, то не буде і розумної волі – адже вона виявляється не тільки в людині, а й у янголів, і в самого Бога. Тут з необхідністю треба розглянути, що ця людська воля має від природи, а що – від дару. Адже коли цілком зрозуміло, що вона має по природі те, що вона є субстанціальна воля, залишається спитати, звідки в ній свобода. Тому кажуть не просто “воля”, а “свободна воля”. Отже, якщо вона має в своєму підпорядкуванні тільки те, що вона є воля, але не те, що вона своодна, залишається визнати, що якщо вона свободна, а це заперечувати безглуздо, то воля дарована їй як дар її Творця. І різниця між природою й вільним вибором буде така, як коли б людська воля отримала в своє підпорядкування не тільки те, що вона є, але й те, що вона є свободною.

4. Проте поставлене питання досі не вирішене. Бо з попередніх доказів зроблено висновок, що всемогутня божествена воля, яка не сковується і не стримується жодним законом, повинна була створити волю, подібну до себе, яка б керувалася вічними законами божественої волі, яка її створила, ніякою силою не відверталася б від здійснення того, чого бажала, і не спонукалася б до здійснення того, чого не бажала. І що б вона не вважала за краще робити, чи добро, чи зло, вона не ухилялася б від наймудріших настанов Божественої волі, яка всі дії свободної волі, чи то правильні, чи то викривлені, передбачала б належним чином. Бо не треба вважати, що Творець всесвіту створив розумну волю рабською. Хіба розум не притаманний людині субстанційно? Хто наважиться сказати це, коли є вірне визначення людини: людина є розумна воля, здатна до сприйняття мудрості! Отже, що дивного в тому, що людській волі притаманна свобода, якщо не дивуємося, що їй властивий розум?

Еріугена. Книга про божествене приречення.