17

Тема 6. Право власності в міжнародному приватному праві.

Лекція 6 – 2 год.

План лекції

1. Питання права власності в Україні та міжнародних правовідносинах.

2. Право власності на майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів.

3. Особливості захисту права власності у МПП.

Рекомендована література та нормативно-правові акти

1. Конституція України. – К., 1996 (ст. 9,26,92,127,148).

2. Про міжнародне приватне право. Закон України від 23.06.2005.

3. Цивільний кодекс України. - К., 2003.

4. Про власність: Закон України від 7. 02. 1991//ВВРУ. - 1991.-№ 20.

5. Про підприємництво: Закон України від 7. 02 1991 //ВВРУ. - 1991. - № 14.

6. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 //ВВРУ. - 1991. -№49.

7. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996 //ВВРУ. -1996. -№ 19,

8. Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25.01.1996 //Урядовий кур'єр. - 1996. - 8 лютого.

9. Андрощук Г.А. й др. Промышленная собственность: охрана й защита прав владельцев. -К., 1991.

10. Байрачная Л.К. й др. Правовые аспекти внешнеэкономической деятельности в Украине: Учеб. пособие. - X., 1995.

11. Богуславский М.М. Международное частное право : Учебник - М., 1998.

12. Буткевич В.Г., Вергун. В.А. Совместное предприятие: создание и деятельность. -К., 1990.

13. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник .- К.: МАУП, 2001.

14. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996.

15. Коссак В.М. Все про господарські товариства. - Львів, 1992.

16. Международное частное право:Учебник для вузов/ Под ред д.ю.н. Н.И. Марышевой.- М.: Контракт, 2000.

17. Скаридов А.С. Международное частное право: Учеб. пособие. СПб., 1998.

18. Шапира Ж. Международное право предпринимательской деятельности -

М.,1993.

19. Шевченко Я.М. Власник і право власності. - К., 1994.

20. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право: Курс вибр. лекцій. – К., 2004.

21. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підручник. – К.: , 2004.

1. Питання права власності в міжнародних правовідносинах.

Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох значеннях: в економічному і юридичному. В економічному - це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи особам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб - як до чужих. Це ма­теріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Правова природа власності пов’язана з присвоєнням матеріальних благ і їх розмежування між різними суб’єктами, набуття або не набуття індивідуальних ознак речей, об’єктів і належності їх конкретному суб’єкту - це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Сутність його поля­гає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пану­ванні над річчю з боку не власника.

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентують­ся і захищаються державою за допомогою норм права. Врегульовані правовими нормами, економічні відносини здійснюються як пра­вовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

За законодавством України право власності - це врегульо­вані законом суспільні відносини щодо володіння, користу­вання й розпорядження майном (ст. 2 Закону "Про власність" ст. 13 КУ право власності Українського народу природні багатства /земля, її надра, атмосферне повітря, інші природні ресурси. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Власність зобов’язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Держава захищає усі форми власності. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 14 КУ право власності на землю, ст. 41 КУ передбачає право приватної власності, питання примусового вилучення, конфіскації майна. Книга 3 Цивільного Кодексу “Право власності та інші речові права” у ст. 316 Гл. 23 Розділу 1 дане поняття права власності: правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У ст. 317 Цивільного кодексу визначається зміст права власності: право володіння, користування, розпорядження майном де б воно не знаходилось і де б не проживав його власник). Право власності охоплює права: володіння, користування та роз­порядження майном.

Право володіння - надане законом право фактичного володіння річчю.

Право користування - заснована на законі можливість експлуа­тації майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження - надана законом можливість на власний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності пев­них юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.

Виходячи з різного ступеня належності державного майна, йо­го значення для народу і держави, законодавство відносить до об'єктів права державної власності:

• землю;

• майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­рюваних нею державних органів;

• майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

• оборонні об'єкти;

• єдину енергетичну систему;

• системи транспорту загального користування, зв'язку та інфор­мації, що мають загальнодержавне значення;

• кошти державного бюджету;

• Національний банк України та його установи і створювані ними кредитні ресурси;

• республіканські резервні, страхові та інші фонди;

• майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

• майно державних підприємств;

• об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що стано­вить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її еко­номічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати й інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами

І ще одне важливе питання – це суб’єкти права власності. У ст. 318 Цивільного кодексу сказано, що ними є: Український народ, а також відповідно до ст. 2 ЦКУ учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, держава Україна, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. В зазначеній статті чітко визначено, що суб’єктами права власності можуть бути нарівні з вітчизняними й іноземні суб’єкти: інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іно­земних держав та особи без громадянства. Майно може нале­жати на праві спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єд­нання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм власності, власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України "Про власність").

Спільні підприємства можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснен­ня діяльності, визначеної установчими документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, спо­руди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в чис­ленних міжнародних договорах про торговельні відносини, на­уково-технічну співпрацю тощо.

Іноземні держави можуть мати на території України у влас­ності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин.

Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Значну питому вагу серед договорів мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист ін­вестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією, Ізраїлем, США, Францією, ФРН, Польщею та іншими державами.

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регу­лювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних угодах.

Стосовно МПП це такі міжнародні акти:

- Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 р.; - Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності влас­ників морських суден від 10 жовтня 1957 р.;

• Конвенція про заснування Організації інтелектуальної власності від 14.07.1967р.

- Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня

1983 р. (Україна приєдналася до Конвенція 25 грудня 1991 р.) та інші.

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжна­родних організацій

Правовий режим розташованого в Україні майна, що є об'єктом влас­ності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжна­родних організацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами".

На території України іноземці можуть мати у власності художні та культурні цінності. Для вивезення їх за межі України потрібний дозвіл.

Україна як держава теж має різноманітне майно за кордоном.

2. Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздат­ності та правоздатності власників можуть бути у різних країнах не­однаковими. Відомо, що питання дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому зале­жать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континентальної) пра­вової системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і пи­танню речового права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у французькому Цивільн. кодексі 1804 р., що складається з трьох книг - книга II "Про майно і різноманітні видозміни власності"; німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг - книга III "Речове право"; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чоти­рьох книг - книга IV "Право власності"; в австрійському Цивільно­му кодексі 1811 р. із трьох частин - друга частина "Речове право"; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів - четвертий "Про не­рухомість", який був значно оновлений в 1970 р. Отже, у країнах "родини кон­тинентального права" питанням права власності приділяється багато уваги, і це право виступає як окремий правовий інститут.

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом судового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і при­ватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В дея­ких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах - цивільно-проце­суальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1. за природою - будинки, споруди, землю;

2. за призначенням:

• речі, призначені для обслуговування нерухомості - машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку;

• те, що належить до нерухомого майна, - земельні ділянки;

• незібраний урожай;

• предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблення землі, різні знаряддя праці);

• речі, поєднані із землею назавжди;

• узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі;

• сервітути (право користування чужим майном) або зе­мельні повинності (земельні сервітути).

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зо­бов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торго­вельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (ст. 516-529 Цивіль­ного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччині визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими зе­мельної ділянки. Такі самі визначення поняття рухомого та нерухо­мого майна існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного ко­дексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, куші, плодові насадження, якщо во­ни тісно пов'язані із землею; спадкові права на вказане майно; час­тини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (ст. 204-205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому неру­хомістю вважають землю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тоб­то ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених об'єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або неру­хомість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у во­лодінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, - реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці види майна. Наприклад, у Німеччині обов'язковою є письмо­ва форма, що вимагає офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За за­конодавством ніяке речове право на нерухоме майно не може виникну­ти і припинитися без занесення його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.