3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

С лід нагадати, що трохи більше року до цього М. Грушевсь-кий на хвилі найбільшої популярності Центральної Ради зовсім інакше уявляв собі перспективи народовладдя: «Рівне виборче пра­во повинні мати пани й мужики, багачі й робітники, освічені і прос­ті, чоловіки й жінки, якого б хто не був народу й віри — усім рівне право. Всім повинен бути доступ до виборних урядів, хто тямущий й може його здійснювати»¹.

Однак ситуація різко змінилася і, програючи активній, насту­пальній більшовицькій пропаганді, Директорія змушена була вдати­ся до популістських гасел. Щоправда, виникла парадоксальна ситуа­ція. Москва звинувачувала Директорію у «буржуазно-націоналіс­тичній контрреволюції», а західноєвропейська, зокрема французька, преса — в більшовизмі. Декларація Директорії офіційно сповістила про скликання Конгресу трудового народу, якому передавалися «всі верховні права і право повновладно вирішувати всі питання соціаль­ного, економічного і політичного життя Республіки». Однак, і цей Конгрес — «революційне представництво організованих працюючих мас» — розглядався як тимчасовий передпарламент, що не міг оби­ратися, як прямо визнавалося в Декларації, «за удосконаленою фор­мою виборів, дотриматися якої зараз неможливо». Хоча проведення саме загальних і демократичних виборів було одним з гасел антиге-тьманської коаліції українських партій.

Незважаючи на те, що деякі дослідники вважають Деклара­цію Директорії «тимчасовою конституцією», вона все одно не вихо­дила за межі загальних приписів, і всі конкретні функції і повнова­ження Директорії тільки «вгадувалися» у її контексті. Наприклад, законодавча функція випливала з того, що Директорія «скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду у сфері робочої політи­ки», або з того, що вона повинна була розробити спеціальний акт («Інструкцію») про вибори до Конгресу. Водночас можна зробити висновок, що Директорія як «верховна влада» бере на себе й керів­ництво владою виконавчою — Радою народних міністрів, про утво­рення якої вже сповіщала Декларація. У день проголошення Де­кларації Директорія своїм «Наказом» затвердила Раду народних міністрів у складі 18 осіб: головою Ради народних міністрів і мініст­ром іноземних справ став В. М. Чехівський.

Лише одне положення Декларації безпосередньо торкалося правового статусу уряду — йому доручалося «негайне втілення в життя великих завдань», окреслених Декларацією. Зрозуміло, що

Г рушелський М. Хто такі українці і чого вони хочуть' — С 10.

89

ИозОїл 2. Українська національнії державність (листопад 1917 — 1920 рр.)

3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

подібна невизначеність і відсутність чіткого розподілу повноважень Директорії і Ради народних комісарів (наприклад, а одного боку, Директорія мала право безпосередньо втручатися у сферу вико­навчої діяльності, а з іншого — Рада міністрів також мала певні за­конодавчі функції) неминуче повинні були призвести до серйозних непорозумінь.

Слід брати до уваги і чинник воєнного часу, коли проблема розподілу повноважень ускладнюється ще й суперечностями між цивільною і військовою владою. Протистояння між ними (В. Винни-ченка і С. Петлюри) різко загострилося напередодні відкриття Кон­гресу трудового народу України.

Конгрес трудового народу відкрився у Києві наприкінці січня 1919 р. (існують різні версії щодо самого дня відкриття Конгресу — називають 22 і 23 січня. В принципі, кожна з цих дат може вважа­тися правильною, бо напередодні розпочалися міжфракційні кон­сультації та засідання «Ради старійшин»).

За Інструкцією для виборів до Конгресу трудового народу України (це офіційна назва), затвердженої Директорією 5 січня 1919 р., обиралися 593 делегати, у тому числі 65 — від Західно-Ук-раїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вважається, що на Конгрес прибуло близько 400 делегатів.

Делегати на Конгрес обиралися за куріальною системою — від селян — 377, робітників — 118 і «трудової інтелігенції» — 33. Причому нерівномірним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їз­дах, а робітники і «трудова інтелігенція» — тільки на губернських. Крім того, враховуючи «значні заслуги робітників залізниць і пошт у часи боротьби з гетьманщиною», передбачалося окреме представ­ництво Всеукраїнського з'їзду залізничників (20) і Всеукраїнського з'їзду поштовиків (10). Отож, представництво від цих двох профе­сійних груп практично дорівнювало представництву усієї «трудової інтелігенції України». При цьому саме визначення того, хто, власне, до неї належить, було нечітким і незрозумілим: «працюючі на ниві народної освіти і службовці народних кооперативів, земських і місь­ких самоврядувань та інших установ державних, громадських і при­ватних»'.

Слід врахувати й чинник часу. Час, відведений на вибори де­легатів Конгресу трудового народу — від затвердження Інструкції

¹ ЦІаповал М Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 192В. — С 128

и

про вибори 5 січня до відкриття Конгресу 22 січня — викликає пев­ні сумніви.

І все-таки, незважаючи на ці обставини, Конгрес порівняно з Центральною Радою має більше підстав вважатися передпарла­ментом, тому що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливе значення має і той факт, що Конгрес уособлював соборну Україну, і на ньому був урочисто проголошений акт возз'єднання з ЗУНР.

Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він (на жаль) був останнім акордом молодого українського парламентариз­му, який розпочав шлях від Центральної Ради й обірвався, не всти­гнувши розвинутися. Для нас важливо, що в умовах громадянської війни, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози воєнної диктатури в Україні було реалізовано спробу де­мократичного вибору, широкого обговорення альтернативних ва­ріантів державного будівництва. Інша справа, що класичні парла­ментські форми роботи Конгресу — процедурні дебати, численні резолюції, поправки, заяви, міжфракційна боротьба поряд з відсут­ністю реальних важелів управління викликали роздратування у сус­пільстві.

Під час роботи Конгресу висловлювалися різні, інколи полярні пропозиції — від передачі влади робітничим і селянським Радам і негайного проголошення України «соціалістичною республікою» до формування «Малого Конгресу» з повноваженнями «верховної вла­ди» або стандартного європейського варіанта. Але наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було прийнято «Закон про форми влади в Україні», пози­тивне значення якого полягало передусім у тому, що він фактично вперше з моменту проголошення УНР — з листопада 1917 р. — у формі закону (а не політико-правового акта, якими були й Уні­версали Центральної Ради, й Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р.) визначив засади державного устрою і все-таки набув чин­ності (на відміну, наприклад, від Конституції УНР від 29 квітня 1918 р.).

Проте цей закон про владу був недосконалим, бо готувався поспіхом під час засідань Конгресу на підставі деяких фракційних резолюцій. Звідси і наявність у ньому декларативних положень, на­приклад подяка Директорії за її велику роботу «по визволенню українського народу» або «рішучий протест проти посягань на сність, самостійність і незалежність Української Народної Рес­публіки».

91

Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.)