1. 'Перша- Українська Народна Республіка: державний лад і прало

датських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з'явилася, точніше — легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припи­няли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, бо на­прикінці 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів¹, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структу­ру місцевих органш.

На початку березня Центральна Рада затвердила закон «Про розподіл України на землі», який передбачав новий адміністратив­но-територіальний поділ України на тридцять земель. Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Ра­да не встигла реалізувати цей закон.

Органи місцевого самоврядування і місцева державна адмініс­трація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реаль­ного впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради бу­ло внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила по­над 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи істотно запізнилися.

Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губерн­ські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Уні­версалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприк­лад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селян­ських депутатів.

Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регу­лювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самовря­дування, додержуючи принципу децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з держав­ною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волос­тей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Мініст­ри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Упра-

вам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Українсь­кої Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР».

Зовнішня політика. Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Цен­тральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі сек­ретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ.

Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не по­ширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Респуб­ліки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Українсь­кої Народної Республіки...»¹.

Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубо-вич (глава делегації), М. Любинський — в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація по­винна була боротися за приєднання до складу України Східної Га­личини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у пра­ктичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради — боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія пра­цювали активно й наполегливо.

9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мир­ний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відно­син, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини.

17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифіка­ційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українсь­кого парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків луже корисним. Насамперед, ним україн-