Лекція №4 Відображення. Інформація. Свідомість

Так що ж реально об'єднує ці три сфери, які П. Тейяр де Шарденом класифіковані як "переджиття", "життя" та "наджиття"? Са­мим Тейяром, на жаль, дається лише опис зростання, розвитку свідо­мості. Чіткого пояснення сутності, причини цього феномену у даній філософській концепції немає.

Думається, що серйозну допомогу у даному питанні може нада­ти переосмислення найважливішої властивості субстанції, яка у філософській літературі має назву відображення.

Під відображенням звичайно розуміється процес та результат Дії однієї системи на іншу, своєрідний "відбиток", "слід", відтворюючий в іншій формі характеристики системи, що відображається, у системі, що відображає. Це визначення бере за основу відображення як віддзеркалення: "відображення у дзеркалі", "кут падіння дорів­нює кутові відбиття" та т. ін. Але таке визначення бере тільки одну сторону досліджуваної нами важливої властивості буття. У чому ж полягає інша сторона відображення? За підказкою треба звернутись знову до діалектичності нашої повсякденної мови. Існує відомий всім вираз — "відбиття ворога". Спробуємо використати сенс цього вис­лову для досягнення цілісного розуміння феномену відображення. Відображення не тільки як віддзеркалення, але і як відбиття.

Відображення є невід'ємною властивістю будь-якого процесу взає­модії, будь-якого руху матеріальних систем. Воно має своїм змістом внутрішню активність саморушної субстанції. Будь-яка часточка, "мо­нада" від початку перебуває у суперечності з безмежною різноманіт­ністю оточуючого її середовища. Саме ця суперечність між загаль­ним та одиничним і спонукає будь-яку річ або гинути, або розвива­тись. Розвиток — це пошук та знаходження конкретної форми вирі­шення вказаної суперечності. Іншими словами, одиничне або гине, або організується у певну достатньо стійку особливу матеріальну систему, форму руху матерії. "Таким чином, щось життєздатне, тільки якщо воно містить в собі суперечність, і є саме та сила, яка в змозі вміщувати у собі цю суперечність і витримувати її".

Рух як спосіб існування субстанції здійснює себе у просторо-часових перетвореннях внаслідок дії вихідної діалектичної супе­речності, яку можна було б зобразити у вигляді такої схеми:

С убстанція (середовище) система індивід (річ)

Універсальне особливе одиничне.

У процесі саморуху кожної особливої, специфічної системи відбу­вається відбір найбільш оптимальних варіантів узгодження її з близьким та віддаленим середовищем. Внаслідок відбувається ак­тивне відображення (водночас і віддзеркалення, і відбиття) власти­востей середовища у формі конкретного матеріального об'єкту.

Отже, будь-яка форма руху є водночас і певною формою відобра­ження, розвиток же форм руху це — відбір найбільш оптимальних варіантів пристосування системи до оточуючого її матеріального середовища, умов існування. Можна бачити, наскільки взаємозв'язані, "стягнуті в один вузол" поняття, звичайно досліджувані окремо:

"форма руху матерії", "відображення", "відбір".

Необхідно відмітити дуже важливу і конкретно-загальну озна­ку форм руху матерії — "знятість" попередніх (нижчих) основних форм руху У якості субстратної засади дальших (вищих) форм. Дана "знятість" виявляється у тому, що при історичному переході однієї форми руху в іншу відбувається радикальне розв'язання внутрішньої суперечності попередньої форми. В певному значенні це означає кінець специфічної форми розвитку в лоні нової, вищої. Старі, нижчі форми отримують в цьому самому лоні постійне спри­ятливе середовище і в результаті цього ніби заспокоюються, "косніють". Моделлю сказаного виступає, наприклад, жива клітина, яка оточує себе біологічними мембранами, що створюють у ній специфіч­ний клімат, вибірково пропускаючи до неї корисні речовини та виводячи непотрібні.

В зв'язку з цим можна сказати, що людина біологічно не розви­вається, розвивається вона лише соціальне. Так само слід сказати, що тварини та рослини розвиваються не хімічно (в цьому відно­шенні живій системі якраз надзвичайно важливо зберегти постійність, гомеостаз), а біологічно і тому подібне.

Недарма людину здавна називають мікрокосмосом: адже вона вміщує в собі у знятому стані і механічну, і фізичну, і хімічну, і біологічну форми руху матерії.

Відображення як загальна властивість всіх форм руху виявляє себе в них де в чому однаково, а у чомусь — по-різному. В добіологічній формі руху воно, безсумнівно, носить загалом матеріальний характер. Однак не будемо обмежуватись цим ствердженням, бо вже тут ідеальне, як ми покажемо далі, є присутнім як деяка можливість, (можливість досягання будь-якою системою ідеальної за ефектив­ністю форми) як своєрідна внутрішня властивість матеріального відображення. В біологічній формі руху відображення приймає ха­рактер інформаційного відображення. Тут ідеальна представленість відображеного у відображаючому проявляється вже більш чітко: інформація стає опосередковуючою ланкою між ними, що надає відоб­раженню випереджаючий та варіабельний характер. В соціальній формі руху можливість ідеального відображення стає дійсністю —у вигляді свідомості та мислення.

Еволюційна схема П. Тейяра де Шардена якраз і описує цей факт "наростання" ідеальності з переходом від нижчих форм руху до вищих.

Тепер більш докладно поговоримо та проаналізуємо сказане на прикладі усіх трьох основних форм руху.

Ось перед нами звичайний кварц у вигляді гірського кришта­лю. Він має склад SiO₂ і характерну форму кристала-шестигранни­ка (так звана гексагональна сингонія), а ось — той же кварц, але утворений не поблизу поверхні землі, як кришталь, а дуже глибоко, в умовах надвисоких температур та тиску. Кристал такого кварцу вже належить до кубічної сингонії і своєю формою більш схожий на алмаз, ніж на кварц. Що сталося? На великій глибині атоми кремнію та кисню під впливом специфічних фізико-хімічних об­ставин значно зблизилися, перегрупувалися. У внутрішній будові як звичайного, так і незвичайного кристалів кварцу відображені фізико-хімічні обставини їх утворення. Навколо кристала кварцу, силою виверження викинутого на поверхню землі, вже немає гли­бинного фізико-хімічного середовища, а сам кристал, що відображає це середовище, є. Можна сказати, що фізико-хімічне середови­ще ідеально представлене у структурі даного кристала, сказати, щоб підкреслити, що певна спільність з ідеальним, тобто зі свідомістю та мисленням, тут вже існує. По-перше, фізико-хімічне середовище у кристалі присутнє не безпосередньо, матеріально, а опосередковано, немов "ідеально", тобто присутнє у своєму інобутті, у вигляді свого наслідку. По-друге, будова кристала "ідеально" пристосувалася до глибинного фізико-хімічного середовища і тим самим зберегла існу­вання даного мінералу як матеріальної системи.

Середовище "ідеально" присутнє, віддзеркалюється у внутрішній структурі системи, а сама система "ідеально", тобто успішно, відби­ває прагнення середовища цю систему в собі "розчинити". Перша сторона відображаючої взаємодії є подоба "оптичного", "дзеркаль­ного" відображення, друга — подоба "відбиття ворога". А в цілому —це єдиний процес узгодження системи із середовищем, утворення своєрідної надсистеми "система-середовище". Легко зрозуміти, що те ж саме відбувається і всередині системи, яка тепер вже сама постає у ролі середовища відносно до складаючих її елементів. На­лагоджується і знов порушується узгоджена система систем, деяка подоба відомої іграшки-сувеніру "матрьошка". Порушення, збуд­ження надходить і "зсередини", і "ззовні". Так, виникнення сучас­ної глобальної економічної проблеми має своєю причиною виник­нення та вибухоподібний розвиток у лоні природи — людини та створеної нею, її працею, соціальної системи. Порушення встанов­леної на нашій планеті відносної природної рівноваги можливе і ззовні — під впливом сонця, планет, місяця, комет, метеоритів — усього безмежного космосу.

Розглянувши на прикладі неживого предмета, мінералу, його взаємодії із середовищем, декотрі діалектичні універсальні харак­теристики відображення, перейдемо до більш високої, біологічної форми руху. Перед нами вже не мінерал, а морська тварина медуза. За 10-15 хвилин до початку шторму вона здатна спіймати харак­терні найдрібніші коливання води та відійти у відкрите море, запо­бігаючи тим самим можливості бути викинутою на скелі. Необхідні "відомості" медуза отримує за допомогою так званого "вуха" — колбоподібної стеблинки, наповненої рідиною, у якій плавають камінці, що зачіпають нервові закінчення медузи при виникненні у морській воді передштормових коливань.

Що відбувається у даному разі? Відображення приймає поперед­жаючий або випереджаючий (поняття, висунуте відомим фізіоло­гом П. К. Анохіним) характер. Живий організм на відміну від кристала здатний до своєрідного "переднастроювання" на основі закладеної у ньому програмі поведінки.

Як бачимо, особливості відображення як такого зберігаються, але в ньому з'являється нова особливість, яка дозволяє живій системі більш успішно пристосовуватись до навколишнього середовища. Це — інфор­мація. Що таке — інформація?

У інформації іноді схильні бачити не просто повідомлення, що містить в собі які-небудь відомості, а деяку таємничу "міру органі­зації систем". Ряд дослідників вважають інформацію загальною властивістю всіх матеріальних систем, при цьому говорять про якийсь "зв'язаний", "пасивний" її стан у добіологічній формі руху. Це, на наш погляд, явне непорозуміння. Інформація може мати які завгодно властивості, але вона при цьому повинна зберігати свій головний зміст — "бути повідомленням". А ним інформація може бути тільки при обов'язковій наявності її "відправника" та "одер­жувача", причому і той, і цей повинні "працювати в одному ключі", тобто розуміти один одного. Таким вимогам задовольняють лише біологічні та соціальні, тобто живі, системи. Зірка із зіркою гово­рить тільки у вірші Лєрмонтова, та й то у переносному розумінні.

Нехай нас не турбує існування технічних інформаційних систем — ЕОМ та кібернетичних пристроїв: адже це лише знаряддя праці людини, і саме за волею людини вони стали інформаційними систе­мами. Не треба змішувати інформацію з відображенням загалом. Будь-яке явище природи, в тому числі і давним-давно минуле, зали­шає після себе в іншому явищі та предметі так звані "сліди". У піщанику ми знаходимо чіткий відбиток листя давно вимерлої рос­лини, на гранітному валуні — подряпини специфічної форми — автограф льодовика, що колись відступив. І ось кажуть: людина може вилучати збережену у цих слідах інформацію. Чи це так?

Сучасній освіченій людині викопні рослини і тварини дійсно "несуть" інформацію про вимерлу рослину або тварину. Але ось питання — звідки приноситься ця інформація? З самих слідів без­посередньо? Скам'яніла кістка навряд чи викличе у собаки особ­ливі емоції. Дитина теж не розбереться у переважній більшості цих "слідів". Неосвічена забобонна людина назве закам'янілий за­лишок черепашки белемніта "чортовим пальцем". Те, що цілком звичайно та зрозуміло для нас, коли ми дивимось на закам'янілі черепашки, було зовсім не очевидно під час 300-літньої суперечки, що точилася навколо цих скам'янілостей у період зародження нау­кового природознавства.

Інформація не почерпується та не видобувається з відбитків, слідів, тобто відображень, з тієї простої причини, що там її немає. Доки лю­дина не знала нічого про льодовики, про їхню здатність рухатись і викарбовувати примерзлою до льоду галькою сліди на кам'яному ложі, для неї ці подряпини не були сигналом, який несе інформацію. Шля­хом тривалого споглядання та угазальнення людство "розпредметило" ці подряпини, зрозуміло суть їхнього походження та зафіксувало зрозумілу закономірність у наукових працях, обернувши тим самим подряпину на камені у знак, що говорить про колишній рух льодови­ка. Початківці — геолог або географ, як правило, малюнок такої подря­пини вперше бачать у підручнику, а вже потім знаходять її у природі. Усі ці так звані сліди обернулися на інформацію (додамо: інформацію ' від однієї людини до іншої) тільки у сфері людської діяльності та культури. Інформація не видобувається з природних відбитків, а з їхньою допомогою виробляється у процесі людської діяльності.

Ми мимоволі відхилилися від медузи з її "вухом" тому, що на людській діяльності закономірності інформаційного відображення виявляються яскравіше та виразніше. Недарма кажуть, що анатомія людини — ключ до розуміння анатомії мавпи. Але все, що було ска­зане вище, можна і треба сказати і про медузу, і про будь-яку живу істоту. Медуза теж не отримує інформацію від шторму, що набли­жається (в ньому її немає), а саме виробляє її задля своєї генетичної програми поведінки. Отримати інформацію ззовні вона може, але тільки від іншої медузи. Жива система ніби створює навколо себе захисну інформаційну оболонку, крізь яку, з однієї сторони "про­ціджуються" усі зовнішні впливи, і яка, з іншої сторони, обумовлює зворотній вплив організму на оточуюче його середовище. Інформа­ція виконує функцію повідомлення, яке дозволяє системі зберігати або примножувати її загальний енергетичний потенціал. Вона є фор­мою спілкування, відносин, зв'язку елементів живої системи.

Тому життя у будь-якому його виявленні є сукупністю інформа­ційних відносин. Життя — це інформаційний спосіб існування білко­вих тіл. Елементарний інформаційний акт, що забезпечує елемен­тарний процес життя — це синтез білків у рибосомах. Адже відомо, що уся різноманітність білків зумовлюється послідовністю розта­шування амінокислот у ланцюжку білкової молекули. Молекули ДНК та РНК являють собою своєрідні матриці, в яких закодована програма тих, і тільки тих, білкових молекул, які є енергетичне стійкими у даних умовах середовища.

Отже, самопоновлення білків можливе тільки на основі інфор­маційного обміну, що опосередковує речово-енергетичний обмін організму із середовищем. Будь-який зовнішній у відношенні до органічної системи вплив обов'язково повинен перетворитися у її внутрішній стан — інформаційний зв'язок.

Придбаний життям, що зароджується, ще один важливий спосіб інформаційного відношення — самоподвоєння молекул ДНК — по­служив основою розмноження клітини. З'явилися стійкі види одно­клітинних живих істот, а згодом — і багатоклітинні організми.

Основна думка тут така: будь-який "стрибок", перелом у ево­люції живої природи, зумовлюється появою нової форми виробниц­тва (системи виникнення, передавання, збереження та використан­ня) інформації. Так, передача генетичної інформації за допомогою спор та насіння дала початок рослинному світові, а використання у якості передавача інформації руху часток та хвиль оточуючого се­редовища (запахів, звуку, світла) дало початок світові тварин.

Суперечність між біологічною системою (організмом, видом, по­пуляцією тощо) та оточуючим середовищем — це суперечність спе­цифічного, властивого даній системі способу виробництва, зберіган­ня та використовування інформації в умовах середовища, що пост­ійно змінюється. Може чи не може явище навколишнього середо­вища обернутися усередині живої системи на інформацію, що слу­гує справі самозбереження цієї системи, тобто "попереджуючу" шкідливий або таку, що використовує благотворний вплив цього явища — от у чому суть даної суперечності.

Життєздатність живої системи визначається стійкістю прита­манного їй певного замкненого інформаційного циклу. Зовнішнє явище може вчинити на нього вплив троякого роду: 1) залишитись непомітним, якщо вплив не має для системи енергетичного значен­ня; 2) бути згубним, якщо цей цикл у змінених умовах не забезпе­чує енергетичне вигідного існування системи; 3) через механізм мутацій викликати зрушення у циклі в бік його більшої енергоємності, що і буде означати прогрес даної біологічної системи.

Розгляд відображення на рівні живих систем дозволяє зрозумі­ти його сенс набагато глибше. Стрибок із неживої природи у живу можна пояснити тим, що з'являється принципово новий спосіб взає­модії системи із середовищем — пристосування першої до мінли­вих впливів останньої, яке відбувається за допомогою виробітку (че­рез природний відбір) енергетичне оптимальних варіантів поведін­ки та фіксування їх у генетичній інформаційній програмі. Отже, очевидно, що відображення не можна розуміти тільки як "слід", як пасивний результат впливу однієї системи на іншу. Відображення — де найважливіша частина, найважливіша форма процесу матері­альної взаємодії. Загалом, роздвоєність матерії-субстанції на мате­рію та форму означає наявність матерії-субстрату, на який ця форма накладається, утворюючи в результаті цього накладання певний зміст:

хімічна форма руху бере собі субстрат у фізичній, біологічна — і в тій, і в іншій, а соціальна — формує всі досоціальні системи, пере­творюючи їх на предмети культури.

Соціальна форма руху матерії виникає шляхом знаходження принципово нового — трудового — способу взаємодії із середови­щем. Елементи трудової діяльності зустрічаються і у тваринному світі, але елементи ці не складаються у особливу, якісно нову, систе­му, вони грають роль лише одного з способів пристосовування до навколишнього середовища, роль невеликого корисного додатку до генетичної програми (інстинкту) поведінки. Людина відрізняється від тварини тим, що вона не просто користується природними реча­ми як знаряддям взаємодії із середовищем, вона набуває здатності створювати ці знаряддя. Створення знаряддя праці потребує коо­перованих зусиль багатьох людей. Труд із самого початку носить колективний характер. В живій досоціальній природі також існу­ють "колективи" — мурашники, термітники, бджолині та осині рої тощо, однак програми поведінки в них — це генетичні програми, вони передаються в спадщину. Тому кожна з цих спільнот організмів скоріш за все нагадує єдиний живий організм.

Людина, що зароджується, використовує принципово новий спосіб здобування, збереження та використання інформації. Цей спосіб по­дібний до функціонування певного колективного мозку, так що, в певному розумінні ноосфера свій початок узяла вже з давніх давен, з виникнення перших людських колективів.

У спадщину, у генах, соціальний спосіб виробництва інформації не передається. Кожне немовля має бути навченим способам орієн­тації та поведінки у системі складно структурованого трудового процесу та суспільних відносин — виробничих, побутових, навчаю­чих, тощо.

Елементи прижиттєвого навчання знову-таки бувають і серед вищих тварин, однак виробництво та застосування людиною знарядь праці як головного способу відносин з природою та з іншою людиною робить цей спосіб виробництва, збереження та використання інформації основним і ведучим у соціальній системі. При тому вся ця суспільно-трудова інформація "записується" не у ге­нах, а у штучних символах — жестах, словах, малюнках, тобто у мові.

Саме мова, перш за все — розмовна мова, є засобом матеріалі­зації схем людської діяльності. Позначене у біологічній формі руху роздвоєння цілісного процесу відображення стає реальністю. Мате­ріальний спосіб відображення середовища, тобто формування та удос­коналення структури трудових операцій та суспільних відносин, супроводжується ідеальним відображенням самих цих операцій та відносин. Людина за допомогою системи символів створює іде­альний образ соціальної системи. У чистому вигляді таке "відобра­ження відображення" виникає не одразу: тривалий час свідомість (ідеальна форма відображення) залишається, майже як у вищих тварин, вплетеною у трудову діяльність. В наявності спочатку нерозрізнювана, синкретична, а пізніше —розрізнювана єдність мате­ріального та ідеального відображення —діяння та думки.

Отже, людська діяльність є єдністю двох сторін — предметної та пізнавальної. Їхні виникнення та розвиток і є виникненням та роз­витком самої людини. Іншими словами, взаємозв'язок та взаємо­дія предметної та пізнавальної сторін діяльності — це джерело її саморуху та саморозвитку.

Звичайно, говорять, що свідомість — вища форма відображення. Це вірно, але не зовсім точно: не лише свідомість, а уся соціальна форма руху матерії-субстанції, в єдності її предметної та ідеальної сторін, є вищою (з відомих нам) формою відображення. Свідомість є ідеальним компонентом трудової діяльності, лише відносно само­стійною формою (ідеальною формою) діяльності. Звідси висновок: свідомість носить не біологічний, індивідуальний характер, а і за своїм походженням, і за сутністю є цілком соціальним феноменом, тобто має суспільно-історичну сутність. І тому відповідь на те, що таке свідомість, може дати не анатомія та фізіологія мозку, як це тривалий час вважали деякі вчені і філософи, а "анатомія та фізіо­логія" того, що має назву суспільного виробництва. Отже, результат людського мислення виявляється зовсім не у рухові нейронів го­ловного мозку і не у словах, а в конкретних історичних справах людини.

А що ж таке мозок та мова у відношенні до свідомості? Це матеріальні "знаряддя", матеріальні носії людської свідомості. Певна річ, перетворення матеріального в ідеальне безпосередньо висловлюється у мові, але й мова, і нервово-фізіологічна структура мозку — це не само ідеальне, а лише форми його вираження. Не­розуміння цієї обставини призводить до помилок так званого вуль­гарного матеріалізму, який ототожнює духовне з сукупністю функцій мозку, та до помилок позитивізму, який ототожнює іде­альне з мовою.

Що ж таке ідеальне? Що це за дивовижна сила, яка керує подія­ми, але яку не можна ні побачити, ні зважити, ні зміряти?

У філософській енциклопедії ідеальному дане таке визначення: "Ідеальне — суб'єктивний образ об'єктивної реальності, тобто відоб­раження зовнішнього світу у формах діяльності людини, у формах її свідомості та волі"¹. І далі — дуже важливе пояснення: бути суб'єктивним образом — це не означає бути продуктом індивіду­ально-психологічної, а тим більше фізіологічної діяльності. Ідеаль­не — це продукт та форма духовного виробництва усього суспіль­но-історичного процесу розвитку людства.

Ідеальне існує як зникаючий та знов виникаючий, але абсолютно необхідний, момент у такому постійно поновлюваному циклі людсь­кої діяльності: "річ — справа — слово — справа — річ". Як можна перетворити слово на діло, а через діло — у річ? Тільки за допомо­гою а) ідеального образу ще не створеної, але бажаної речі та б) ідеального образу здатності, вміння тої чи іншої людини цю річ створити, уміння рухатись за логікою тієї або іншої речі. Зміст ідеального у першому випадку виступає як потреба, мета (і діяльність людини завжди носить цілеспрямований характер), а у другому випадку — як діяльна здатність людини, як усвідомлена індиві­дом сукупність окремих та загальних форм людської діяльності. Спираючись на мову слів, креслень, людина може якийсь час займа­тися чисто розумовою працею, тобто "прокручувати" майбутню та минулу діяльність у розумі, виносячи її схему на папір, на дошку, на екран комп'ютера, доповнюючи, змінюючи цю схему, особливо майбутньої діяльності, за принципом "сім разів відміряй, один раз відріж".

Отже, ідеальне — це не щось самостійне та абстрактне, це — ідеальна форма чуттєво-предметної, практичної діяльності. Тільки завдяки підключенню до неї, оволодінню нею, кожний окремий індивід формує ідеальне як свій власний суб'єктивний образ об'­єктивної реальності.

Сказане вище постійно підтверджується розвитком суспільних та природничих наук, тобто підтверджується практикою (адже на­ука виявляє та пояснює факти практики). Вирішальним моментом тут виступають висновки педагогіки і психології, що пов'язані з вихованням сліпо-глухих дітей. Такий досвід переконливо пока­зує, що тільки підключення таких неповноцінних, стосовно розвит­ку органів чуттів, дітей до цілеспрямованої практичної діяльності, дає можливість виробляти в них свідомість — як усвідомлення ун­іверсальних форм людської діяльності. Спосіб підключення до прак­тики — це єдиний спосіб перетворити дитячий організм на людсь­кий організм, у людину.

Ми знаємо і протилежний за результатом експеримент. Зафік­совано десятки випадків, коли діти потрапляють у лігво звірів, виростають там, а згодом знаходяться людьми і повертаються у суспільство. Результат такого експерименту трагічний. Це тільки у казці Р. Кіплінга Мауглі стає ца­рем звірів, що мислить та розмовляє, а у реальності такі діти ніколи не стають повноцінни­ми людьми. Справа в тому, що до чотирьох років у людини фор­мується приблизно половина її інтелекту, а у вісім — вже дві третини. Первісна пластичність мозкових структур з часом без­поворотно втрачається. Звідси, до речі, очевидна важливість пра­вильної дошкільної та початкової шкільної освіти. Додамо — ви­ховання в цілому: адже саме у ранньому дитинстві людина зас­воює не тільки пізнавальні, але й моральні та естетичні принципи поведінки у суспільстві.

Чому так трапляється, в належній мірі пояснює інший факт на­уки. Дослідження мозку людини у останні десятиріччя призвели до відкриття функціональної асиметрії кори головного мозку. Ви­явилося, що одна з півкуль (у більшості людей — права) відповідає за переробку чуттєвої, емоціональної інформації, а друга — інфор­мації логічної, поняттєвої. Це видатне відкриття дозволило поясни­ти сутність ряду психічних захворювань. З боку ж філософії більш за все заслуговує уваги та обставина, що людина не народжується з функціональною асиметрією кори головного мозку, вона формуєть­ся у процесі прилучення дитини до трудової діяльності. До цього слід додати, що при віковій деградації особистості (старечому ма­размі) ця асиметрія знову зникає. Чи не тому про таких стариків кажуть: "Впав у дитинство"?

Таким чином, увесь хід розвитку науки переконливо доводить те що свідомість людини має соціальний, а не біологічний (і не містич­ного) характер. І все ж таки Спіноза та Тейяр праві: передумови та коріння свідомості починають формуватися не з народженням людської дитини і навіть не з виникненням першої людини, вони одвічно закладені у Матерії-Субстанції у вигляді її здатності самовідображення. Процес самоорганізації, самооформлення Матерії-Субстанції не стихійний, не хаотичний, він носить характер спря­мованого розвитку. Свідомість — це вища з достовірно відомих нам форм відображення, але сама можливість досягнення найвищих форм свідомості, духовності, закладена у Бутті. Тому все більш оче­видною стає геніальність інтуїції стародавніх філософів, які вуста­ми Парменіда заявили, що Буття та Мислення суть одне й те ж саме.

У філософії прийшов час великого синтезу матеріалізму та ідеа­лізму. Деяку подобу такого синтезу пережила у свій час фізика (оптика), що дійшла висновку про те, що світло це і не корпускула і не хвиля, а і те, і інше в органічному поєднанні. Вказувати на "не-мислячі" фрагменти Всесвіту і цим доказувати первинність немислячої матерії — це те ж саме, що й вказувати на немислячі частини живого людського тіла і тим самим, що ж, — доводити, що перед нами немисляче тіло? Ні те, ні інше не спростовує того, що Універсум у цілому — це носій Світової Свідомості.

Тільки підхід до явища свідомості як до феномену, що історично постає, дозволяє зрозуміти його складну структуру, зокрема, такі явища як самоусвідомлення та несвідоме.

Вище ми розглядали самоусвідомлення як "вхід" до філософії, як початок філософствування. Але самоусвідомлення слід розгля­дати і як початок справжньої людської свідомості. Тільки коли людина стає здатною до розумової праці, до роботи з символами як носіями ідеального, тільки тоді вона стає і самооцінюючою, і самоконтролюючою істотою, яка підтримує або ганьбить саму себе за вірний або невірний вибір програми поведінки. З виникненням самосвідомості людина стає здатною оцінювати всі аспекти своєї поведінки у суспільстві — не тільки вірність свого мислення, але й морального обличчя, ідеалів та мотивів своєї поведінки. А це означає, що з виникненням самосвідомості у людини з'являється можливість стати і бути творцем самої себе, своєї долі, тобто осо­бистістю.

Стан первісної психіки, з якого людина виводить себе з появою самосвідомості, дуже схожий на психіку тварини, на яку, проте, на­клала серйозний відбиток колективна трудова діяльність. Якщо вже зрівнювати цей стан психіки з психікою тварини, то тоді — з психі­кою дресированої тварини.

Виявилось, що цей стан присутній і у розвиненій психіці сучас­ної людини. Коли сучасна людина тривалий час завзято тренує, "дре­сирує" себе, тобто під контролем свідомості навчається, наприклад, плаванню або їзді на велосипеді, то через певний час, коли вона цю діяльність освоює, досить складні дії приймають характер автома­тизмів та занурюються у сферу несвідомого. Серед такого виду не­свідомого, котрий через достатню близькість до свідомості отримав назву підсвідомого, важливе місце мають установки, тобто стан го­товності, схильності до активних дій у певній ситуації.

До явищ несвідомого належать також сновидіння, стан гіпнозу, "лунатизму" (сомнамбулізму). В людській психіці у тій чи іншій мірі продовжує діяти і інстинкт.

Яке ж співвідношення усвідомленого та несвідомого? Особли­во великий внесок у вивчення цього питання зробив 3. Фрейд (1856-1939). Саме він спростував ту точку зору на проблему, яка вважала несвідоме нижчою формою психічної діяльності, прита­манної тваринам і присутньої у свідомості в якості своєрідного рудимента. Фрейдом був доведений факт постійного "виробниц­тва" несвідомого, починаючи з раннього дитинства. Під впливом різноманітних факторів у людини складаються ті чи інші "ком­плекси", які витискаються із свідомості у несвідоме і потім мо­жуть стати причиною психічних захворювань. За Фрейдом, роль несвідомого у житті людини дуже велика.

Дослідження 3. Фрейда продовжили його учні та послідовники. Особливо велике значення мають роботи К. Г. Юнга (1875-1961), який вивчав несвідоме не тільки як результат індивідуальної, але й як результат колективної діяльності (так звані архетипи).

Дослідження співвідношення усвідомленого та несвідомого про­довжується. Особливо важливим вважається з'ясування співвідно­шення у складі несвідомого — біологічного та соціального начал.

Отже, онтологічний розгляд основного питання філософії вияв­ляє важливість відображення як універсальної властивості буття. Саме цей атрибут буття пояснює нам ту саму «спорідненість» на­шого мислення з об'єктивною реальністю, на якій здавна звернули увагу філософи. Ми бачимо, що причина цієї спорідненості полягає в укоріненості в бутті ідеального, що на визначеній стадії розвитку виявляє себе лише як «матеріальне ідеально», тобто як результат боротьби за право «бути», як результат досягнення ідеального варі­анта, ідеальної форми відображення системою навколишнього сере­довища.

Ідеальне стало перед нами як щось єдине в трьох його іпоста­сях: 1) ідеальна форма розвитку й існування визначеної системи (наприклад, — кулястість як ідеальна форма зірки, планети, краплі рідини, наприклад, — ідеальна будова та функціонування живого організму і т. д.); 2) ідеальне як діяльна, операціональна спро­можність людини рухатися за логікою предметів і досягати постав­леної мети; 3) ідеальне як суб'єктивний образ об'єктивної реаль­ності, тобто спроможність людини за допомогою мозку відтворюва­ти й усвідомлювати форми людської діяльності, а через них — фор­ми буття як такого.

«Спроможність людини зв'язувати образи, уявлення, поняття, визначати можливості їхньої зміни і застосування, обґрунтовувати висновки, що регулюють поведінку, спілкування, подальший рух са­мої думки» називається мисленням. Різноманітні проблеми узгод­ження мислення і буття вивчає спеціальний розділ філософії — теорія пізнання, або гносеологія.