17

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РЕФЕРАТ

з курсу політичні репресії в Україні в 1920х - 1930х рр.

на тему:

«Репресії проти української інтелігенції у 1920х - 1930х роках»

Виконав: студент ІІ курсу 2 групи

історичного факультету

КНУ ім. Тараса Шевченка

Шупік Євгеній

Київ 2011 рік.

План

Вступ

Інтелігенція як об’єкт терору у 1920-х - 1930-х рр

Висновки

Література

Вступ

Суттєвою ознакою становлення і розвитку радянської влади є надмірне зростання і вплив репресивних органів у суспільстві, визнання репресій необхідним елементом його життя.

Карально-репресивна та ідейно-пропагандистська система, які становили організаційно-політичну основу радянського тоталітарного режиму, насаджували у суспільстві культ сили і покори шляхом масових репресій.

В установах освіти та культури почали "виявляти" ворогів народу. Ними ставали професори, літератори, письменники, викладачі вузів, вчителі шкіл. Навіть серед цієї категорії людей, як свідчать архівно-слідчі справи набула поширення мутація добропорядності, совісті та гідності.

Син писав донос на батька, сусід на сусіда, брат на брата. Класова мораль запанувала у суспільстві, відсторонивши загальнолюдські цінності

Дослідженнями причин та наслідків репресій в Україні займається значна кількість вчених. Механізм та спрямованість репресій проти української інтелігенції висвітлені у роботах С. Нальчицького, Д. Табачника, Ю. Шаповала. Терор як засіб впливу на суспільство розглянуто у роботах В. Даниленка, Г. Кас'янова, С Білоконя.

Інтелігенція як об’єкт терору

Держава в особі різних органів, а також через так зване «волевиявлення» трудових колективів по­всякчасно втручалася у працівників культури. Створювалися творчі спілки, на які було покладено здійснення контролю за творчими процесами, пристосування їх до потреб системи. Діяльність інтелігенції із створення й по­ширення духовних цінностей піддавалася суцільно­му контролю і адмініструванню з боку держави. Усе це супроводжувалося фізичними та моральними репресіями щодо неї. Взаємодія сталінізіму, як цілісної системи, й інтелігенції зводилася до знищення й деморалізації спочатку тих, хто намагається мислити по-іншому, а згодом просто до ліквідації інтелігенції як такої, виховання замість неї покоління слухняних виконавців з певною сумою технічних і гуманітарних знань, позбавлених таких історично притаманних інтелігенції органічних якос­тей, як свобода духу і думки, незалежність суджень, гуманізм тощо, цілковите пристосування дум і мрій «духовних проводирів» народу до потреб держави. Така взаємодія мо­гла стати для інтелігенції катастрофічною, якби вона, як суспільний феномен, не була здатна до самовідтворення уже згаданих соціально-прогресив­них якостей.

Керуючись ідеологією, адміністративний апарат забезпечував собі необмежені можливості для звинувачень. З величезного арсеналу ідеологічних та політичних ярликів найуніверсальнішим для української інтелігенції був «український буржуазний націоналізм».

Спочатку він використовувався у завуальованій формі. Багатоманітність культурного життя республіки 20-х років давала можливість вичленити з неї такі структури, які в найбільшій мірі відповідали духу сталінізму, що утверджувався. Це були громадські організації інтелігенції та деякі творчі об'єднання, групи, спілки, асоціації, внутрішньо-організаційне життя яких будувалося переважно на адміністратив­них принципах, а творче — на ідеологічних та вульгарно-соціологічних. Відверто підтримуючи такі організації, а також тенденцію до адміністрування нетерпимості до інших творчих течій, керівні партій­но-радянські працівники нерідко протиставляли їх тим об'єднанням, які діяли на демократичних засадах, сповідуючи нестандартні естетичні стилі й принципи художньої творчості. Теоретичні суперечки і дискусія про шляхи розвитку національної літератури та мистецтва поступово трансформувалися у сферу ідейно-політичної боротьби. Так, дискусія про шляхи розвит­ку української літератури, яка проходила у 1925-1928 рр., поволі перейшла у площину боротьби ідей та політичних, течій, до того ж націонал-ухильництва. У центрі дискусій опинився письменник Микола Хвильовий.

Хвильовий ще у середині 20-х років одним з перших відчув, що у сфері культурного життя країни починає утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, інтуїтивно усвідомлював, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни. У своїх творах він не лише з великою художньою майстерністю відтворював героїчну боротьбу робітників і селян владу Рад, за побудову соціалізму, а й відображав історичну правду про цей драматичний для українського народу період. У ході уже згаданої літературної дискусії Хвильовий висунув політично загострені тези, підґрунтям яких була щира турбота письменника про підвищення художнього рівня української радянської літератури до загальносвітових «параметрів». Однак під час дискусії його думки почали пересмикувати і перекручувати, вкладаючи у них зовсім інший зміст і надаючи їм ідейно-політичного забарвлення. Цьому сприяла й атмосфера підозрі­ливості та недовір'я, інтриг та огульних звинувачень інтелігенції у ідейних помилках, націоналістичних ухилах та націоналізмі, яка цілеспрямовано створювалася у суспільстві.

Творчу дискусію в українській літературі у 1925— 1928 рр. було використано для розгортання пошуку «націоналістів». Пос­тупово відбувалася зміна акцентів у питаннях бороть­би з великодержавним шовінізмом та місцевим бур­жуазним націоналізмом. Якщо у першій половині 20-х років на усіх перехрестях стверджувалося, що названі явища у однаковій мірі небезпечні для соціалістичного будівництва, то уже в другій половині цього десятиліття і в 30-ті роки питання про "боротьбу з великодержавним шовінізмом було відсунуто на другий план. Головним завданням дня ставала боротьба з місцевим буржуазним націоналізмом.

Поступово рамки ідеї про націонал-ухильництво виявилися вузькими для проведення масових репресій. «Націонал-ухильників» починають розглядати як авангард величезного війська прихованих «українських бур­жуазних націоналістів». Так створювалася певна база для масового терору. Уже наприкінці 20-х років на Хвильового навішують ярлик не тільки «націонал-ухильника», а й «одного з ідеологів войовничого бур­жуазного націоналізму».

Масові репресії завдали непоправних втрат усім прошаркам української інтелігенції, але особливо тра­гічними вони були для тієї її частини, що належала до художньої та наукової сфери. У 30-ті роки загинула половина складу (14 чоловік) Вільної академії пролетарської літератури ВАПЛІТЕ до якої вхо­дили поряд з іншими П. Г. Тичина, В. М. Сосюра, Ю. К. Смолич, М. П. Бажан, П. Й. Панч. Ідейний керівник і організатор ВАПЛІТЕ, Хвильовий, доведе­ний до відчаю підозрами і звинуваченнями, у травні 1933 р. покінчив життя самогубством.

Така ж доля спіткала й відомого партійного та державного діяча України, наркома освіти республіки, академіка АН УСРР М. О. Скрипника. Старий більшовик, соратник В. І. Леніна, Микола Олексійович Скрипник дозволяв собі не завжди погоджуватися із Сталіним щодо шляхів розв'язання національного питання, розвитку відносин між націями. Коли після розгрому «націо­налістичного ухилу» Шумського, Хвильового і Волобуєва трапився зручний момент, під впливом Сталі­на почав формуватися міф про «націонал-ухильництво» Скрипника.

Виступаючи на лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У, Скрипник виклав справжні причини ситуації, що склалася у республіці: команд­но-вольові методи, «підміна партійних і радянських органів «уповноваженими» тощо. «Методи адміністру­вання і окрику не можуть стати нашими,— говорив Микола Олексійович.— Вони не загартовують сили, не виковують і не виховують їх, а навпаки, руйнують...». Невдовзі його було знято з поста наркома освіти. У наркоматі освіти під керівництвом В. Затонського, і А. Хвилі розгорнулася боротьба за «очищен­ня» народної освіти від «націоналістичних елементів». Моральний терор проти Скрипника усе дужчав. Вишукувалися та обнародувалися усе нові й нові факти його «націоналістичної» діяльності. Особливо посилився тиск на нього після приходу на пост другого секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева. Гоніння на Скрипника набули характеру неприхованого цькування. Опиратися цьому вже не було снаги. Після кількох засідань Політбюро ЦК КП(б)У, вимог скласти прийнятний документ з визнанням своїх помилок Скрипник застрелився. Це сталося 7 липня 1933 р.

Серед репресованих у 30-і роки, в тому числі й на грунті «націоналізму», такі відомі прозаїки і поети як Ю. З. Жилко, Мирослав Ірчан, І. У. Кириленко, І. Ю. Кулик, М. Г. Куліш, І. К. Микитенко, В. П. Підмогильний, С. В. Пилипенко, Є. П. Плужник, В. Л. Поліщук, М. Я. Скуба, О. О. Слісаренко, Г. Д. Епік, М. О. Яловий та багато ін. За неповними підрахунками співробітника журналу «Дружба наро­дів» Є. М. Белтова, в республіці було репресоване майже 500 літераторів, які активно працювали в 20-30-і роки. З них майже 150 загинуло. Усе це глибо­ко негативно позначилося на розвитку літературного процесу, загальному художньому рівні української радянської літератури. Жертвами репресій стали мистецтво­знавець І. І. Врона, художники Є. С. Михайлов, І. І. Падалка, В. Т. Седляр, композитор П. М. Тол­стяков.

Виконуючи волю чиновників від культури, критика часто не стільки аналізувала діяльність тих чи інших митців, скільки подавала їх як заклятих ворогів й тим готувала громадську думку до усвідом­лення неминучості та необхідності репресій, створювала підстави для фізичного знищення, розгрому і ліквідації цілих напрямків та художніх шкіл.

Непоправною втратою для українського націо­нального мистецтва було знищення талановитого художника, енциклопедично освіченого професора Київського художнього інституту М. Бойчука, якого тривалий час послідовно цькували, без­доказово звинувачували в опорі наступові соціаліс­тичної культури.

Групі Бойчука робили закид про відхід від реаліс­тичних традицій та відірваність від життя, що вона перебільшує роль візантійського монументального живопису в розвитку українського образотворчого мистецтва, намагається поєднати «догматичні» прийо­ми мистецтва іконопису з місцевою «архаїкою» і за­хідним формалізмом. «Бойчукістів» звину­ватили в ідейній змичці з «хвильовізмом». Робилося усе для того, щоб їх ізолювати, скомпрометувати в очах інших художників та громадськості, послабити вплив їхньої творчості на поступ українського мистецтва.

Намагаючись захистити себе, своє мистецтво, Бойчук в одному з своїх виступів на початку 30-х років говорив: «Я заявляю, що усі зусилля зіштовхну­ти мене у болото реакції, звідки б вони не йшли, будуть марними. 12 років моєї безперервної худож­ньої і педагогічної праці, з яких 10 минуло в радян­ській школі, виховання ряду художників, які прояви­ли себе як радянські спеціалісти, є достатнім доказом моєї участі в будівництві соціалістичної культури на Україні». Незважаючи на такі запевнення, він у 1936 р. був заарештований і незабаром розстріляний, а разом з ним загинуло й чимало інших художників-з його школи «бойчукістів».

Тоді ж розгромили творчу «майстерню» видатного реформатора театрального мистецтва Леся Курбаса «Березіль».

Уже з кінця 20-х років стали посилюватися чиновницький натиск і гоніння на новаторські концепції театру, насамперед на його режисера Леся Курбаса, прагнення загнати його творчість у казенно-бюрокра­тичні рамки. Зусилля колективу, спрямовані на те, щоб вивести український національний театр з рутини і провінційного закуту, куди його запроторив свого часу царизм, оновити й закласти засади соціалістич­ного мистецтва, не зустрічали розуміння і підтримки з боку керівних партійних та радянських працівників. Зрештою, Лесь Курбас, перший педагог, який заклав підвалини національної школи акторської майстерності, режисури, театрознавства був звинувачений у націоналізмі «Театр «Березіль» було перетворено фашистом Курбасом на націоналістичний виплодок, з трибуни якого пропагувалися фашистські, націоналістичні ідеї». Курбаса було вигнано з театру, створеного ним, а 1933 р. заарештовано й відправлено до таборів, де він і загинув. На Україні заборонили до постановки 200 «націоналістичних творів» (у т. ч. «класово-ворожі» твори Вишні, Куліша, Ірчана, Сагайдачного) і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. Мимохідь ліквідували приватну антрепризу.

Музикознавстві теж не минулося без «націоналістів». У київських музично-драматичному інституті та музичному технікумі, в такому ж закладі у Дніпропетровську виявили, що вик­ладачі «протягували класово-ворожі теорії».

«Ярликова» хвороба «буржуазного націоналізму» та «шкідництва» трагічним чином позначилася на розвитку науки і долі багатьох вчених. У 1930 р. було звинувачено у шкідництві, заарештовано й відправлено у заслання талановитого українського вченого-винахідника, одного з перших творців й дослідників ракетної техніки і теорії космічних польотів, А. Шаргея, який увійшов до історії під прізвищем Ю. В. Кондратюка. 1934—1935 рр. серед засуджених опинилися провідні фахівці у галузі літератури та літературознавства академік В. М. Перетц, член-кореспондент АН УРСР Є. С. Шабліовський та ін. Наступні два роки виявилися прямо-таки «спустошливими» для республіканської Академії наук. Були репресовані: віце-президент АН, геолог М. Світальський, генетик І. Агол, математик М. Кравчук, філософ С. Семковський.

Звинувачень у націоналізмі не уникли не тільки відомі партійні, радянські, господарські працівники республіки, діячі науки, культури і мистецтва, а й багато хто з педагогічних кадрів. Атмосфера страху, підозри, недовір'я поступово створилася в 30-і роки і в цьому прошарку інтелігенції, значною мірою зав­дяки керівникам народної освіти, включаючи нарко­мат. Так, виступаючи на 1-у пленумі Ради національ­них меншостей України 20 серпня 1933 р., В. П. Затонський, якого було призначено наркомом освіти після самогубства Скрипника, говорив, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлю­рівських і денікінських недобитків». Він висловлював жаль з приводу того, що «більшість залишилася на місцях» й займається шкідництвом, антирадянською пропагандою. Пошук «соціально чужих елементів» трагічним чином позначився на долі багатьох вчите­лів.

Ярлика «ворога народу» і «буржуазного націоналіста» не уникнув і сам нарком освіти. У 1937 р. він також став однією з жертв сталінського терору, йому інкримінувалася участь у так званому «антирадянському націоналістичному цент­рі» і засудили до розстрілу.

Кінець 1920х-початок 1930-х позначились новою віхою репресій – розгортанням масштабних публічних політичних судових процесів над шкідниками, шпигунами і ворогами, що нібито створювали антирадянські організації у різних галузях промисловості, науки, культури, тощо. Метою цих процесів була наочна демонстрація наявності в суспільстві усіляких ворогів, виправдання невдач у промисловості і господарстві іх шкідницькими діями, а також обґрунтування необхідності проведення репресивних заходів.

Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» 1928р. За нею було притягнуто до відповідальності 53 працівників вугільної промисловості. Серед них: співробітники центральних господарських органів, спеціалісти середньої ланки рудоуправлінь, «специ» безпосередньо з виробництва в.т.ч.і німецькі. Більшість засуджених була «старими» інженерами. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію «Шахтинська справа і практичні завдання у справі боротьби з недоліками господарського будівництва» (квітень 1928р.). «Шахтинців» звинувачували у шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв’язках з колишніми їх власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання і порушенні техніки безпеки. Інтенсивно оброблялась громадська думка, звинувачувальний висновок у справі публікувався у центральній пресі щономера протягом 5 днів.