15

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Реферат

з курсу політичні репресії в Україні в 1920х - 1930х рр.

на тему:

«Репресії проти духовенства у 1920х - 1930х роках»

Виконав: студент ІІ курсу 2 групи

історичного факультету

КНУ ім. Тараса Шевченка

Шупік Євгеній

Київ 2011 рік.

ЗМІСТ

Вступ

1. Репресії проти церкви у 1920-х - 1930-х роках

2. Справа архієпископа С. Орлика

Висновки

Література

Вступ

В Україні боротьба з духовенством і віруючими набула особливо жорстоких форм, оскільки релігійна свідомість українців ототожню­валася ще й з націоналістичною ідеологією. Центром антирелігійної боротьби в республіці стала спеціально створена при ЦК КП(б)У «Антирелігійна Комісія» або «Всеукраїнська Антирелігійна Комісія» (ВАК).

1. Репресії проти церкви у 1920-х - 1930-х роках

Згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 14 липня 1922 року ВАК отримала завдання здійснити розвал церкви за класовим, національним і територіальним поділом.

В зв'язку з тим, що ВАК діяла таємно, її робота з губкомами, окружкомами чи обкомами провадилась тільки через органи ДПУ і НКВС, працівники яких були постійними членами як ВАК, так і аналогічних комісій при місцевих партійних комітетах.

На початку 20-х років антирелігійна кампанія здійснювалася під прикриттям боротьби з голодом (1921-1923), що супроводжувалося вилученням з храмів церковних цінностей (релігійних атрибутів із золота, срібла, коштовних каменів) та масовими арештами духовенства і віруючих. Проте численні антирадянські виступи та опір селян (в 1922 році зафіксовано понад 1400 сутичок, що відбулися біля церков) змусили владу дещо послабити атаки на релігію. Партія і ДПУ вдалися до витонченіших дій, урізноманітнили форми і методи боротьби. Непівський період позначився посиленням релігійних почуттів, вростанням кількості релігійних громад різних конфесій. За офіційними даними, на 1 січня 1925 року в Україні зареєстровано 5453 громади Російської православної церкви (тихонівської чи слов'янської), 989 громад Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), 1947 громад Синодальної (Обновленської") церкви.

Послаблення релігійного тиску було лише вимушеною тимчасовою поступкою тактичного плану. Стратегічний курс більшовиків у релігійному питанні залишався незмінним і цілеспрямованим. Про це наголошувалося в тезах з антирелігійної пропаганди, затверджених Політбюро ЦК КП(б)У 13 липня 1923 року, де, зокрема, зазначалося, що закриття церков, зняття дзвонів та цілий ряд адміністративних грубих заходів викликало деякі ексцеси, спрямовані проти радянської влади, тому ЦК вважає за необхідне пояснити це питання і дати тверді директиви. Суть твердих директив викладалася в загальному положенні тез: «Программа партии с точностью устанавливает, что борьба с религией является процессом длительным... и в переходный период является лишь борьбой частичной и лишь постепенно приближает нас к окончательной победе над религиозными предрассудками».

Запевнення УАПЦ про визнання влади більшовиків органи ДПУ розцінювали виключно як вигідний хід, розрахований лише на реєстрацію Статуту. Склалася доволі специфічна ситуація: з одного боку, церкві безпідставно відмовляли у реєстрації Статуту, а з іншого боку, на місцях заборонялось проводити різноманітні заходи чисто релігійного характеру на підставі відсутності Статуту.

Але в період НЕПу антирелігійна боротьба зводилась головним чином до провокаційних заходів, дискредитації духовенства, розвалу тієї чи іншої церкви через таємних інформаторів і агентів ДПУ тощо. Підтвердженням такої політики може бути цитата із таємних матеріалів Антирелігійної Комісії ЦК КП(б)У від 21 травня 1925 року: «С целью внутреннего разложения УАПц, нами в 1924 г. было организовано левое крыло под названием ДХЦ» (Діяльно-Христова церква).

Органи ДПУ провели відповідну роботу по підготовці Всеукраїнського з'їзду опозиційних митрополиту Липківському віруючих під керівництвом ДХЦ. Такий з'їзд відбувся у жовтні 1925 року у Києві. Він засудив діяльність митрополита Липківського. Була винесена ухвала про розпуск старої Всеукраїнської православної церковної дари (далі ВПЦР) та утворення нової ВПЦР-ДХЦ, яка мала діяти до скликання Всеукраїнського собору.

ЦК КП(б)У було запропоновано протягом найближчого часу надавати ДХЦ всебічну підтримку, включаючи і матеріальну, з метою використання її для боротьби з тихонівщиною та липківщиною.

Сам Липківський називав чотири причини гонінь на Церкву:

"Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української".

Митрополит чітко усвідомлював, яку небезпеку несе акція ДХЦ. У відповідь на інспірований владою з'їзд, митрополит звернувся до віруючих з посланням, в якому писав: «На зухвалий … заклик ворогів нашої Церкви «діяльників» підлягти їхньому керуванню дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і ВПЦ Радою єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої Церкви, а щоб всі члени її однаково один до одного дбали».

Згодом, за дуже короткий час, власними проповідями митрополит Василь Липківський нейтралізував дії розкольників: потреба влади у ДХЦ спочатку значно ослабла, а потім і зовсім відпала. Сама організація припинила незалежне існування, оскільки контрольовані нею парафії влилися до складу УАПЦ. Сам митрополит неодноразово заарештовувався, його по кілька місяців утримували в камері, проте, до ліквідації УАПЦ, його остаточне усунення було недоцільним.

На початку жовтня 1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в'язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський - засланий до Наримського краю. Коли ж один з делегатів насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. Після нетривалої дискусії, під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ, було прийнято рішення звільнити Липківського від «тягаря митрополичого служіння».

Після 1927 року Василь Липківський прожив ще 10 років усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами.

Родина Липківських весь час бідувала, жила впроголодь. Від голод­ної смерті Липківських врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. Отець Василь, незважаючи на складні життєві обставини, продовжував працювати: писав «Історію Української церкви» та проповіді, листувався з українськими церковними діячами за кордоном, робив українські переклади богослужбової літератури, удосконалював церковний статут.

Внаслідок прийняття нової редакції Карного кодексу УСРР 1927 року та постанови ВУЦВК про введення в дію з 1 січня 1928 року Адміністративного кодексу УСРР, одним із розділів якого були «Правила про культи», декрет про свободу совісті втратив чинність і церковна діяльність зводилась виключно до відправлення богослужінь. Отож, наступ на релігію посилився. Розпочались арешти.

У партійних документах формулюються вимоги адміністративного обмеження релігійної активності. Постанова секретаріату ЦК КП/б/У від 30 травня 1928 р. "Про стан релігійної та антирелігійної лі­тератури" вимагає "в релігійних виданнях не допускати до друку апологетичних оборонних статей, які полемізують з антирелігійни­ми; вилучати з релігійних журналів художній матеріал і не припус­кати цілком довідкового матеріалу; припинити видачу дозволів на релігійні видання типу "на каждый день" і всякого роду справочників; ні в якому разі не дозволяти видання масової релігійної літератури: дешевих брошур, листівок, плакатів тощо".

6 червня 1928 р. Оргбюро ЦК КП(б)У затверджує резолюцію по доповіді "Про релігійний рух та антирелігійну пропаганду".

Особливу увагу передписувалось приділити розвінчанню "антирадянської ролі духовенства серед національних меншостей".

Положення резолюції мали стратегiчне значення. Спіл­ка РОБОС (працівників освіти) повинна була "перед усім учитель­ством загострити питання про те, що сполучення вихователя в радянській школі з участю в релігійному рухові неприпустиме", Це відтинало від участі в навчанні і вихованні молоді величезну час­тину старої інтелігенції, що позначилося на обрисах не одного по­коління.

Почалися цілеспрямовані репресії проти духовенства. 1929 р. Україною прокотилась хвиля арештів у сфальсифікованій справі так званої "Спілки визволення України". Цільне місце в цій справі слідчі органи відводили діячам УАПЦ. Під тиском зовні у січні 1930 р. скликається ІІІ надзвичайний Всеукраїнський православний церковний собор, котрий приймає рішення про саморозпуск УАПЦ.

Не міг оминути процес остаточного знищення УАПЦ і колишнього її митрополита Липківського. У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від отця Петра Ма­євського запрошення очолити Ук­раїнську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. Але 22 жовтня 1937 року 73-літнього отця Василя Липківського вчергове заарештували. Йому було пред'явлене обвинувачення: був керівником антирадянської організації українських церковників, яка ставила за мету відторгнення України від СРСР. Вироком трійки отця Василя було засуджено до розстрілу, 27 листопада 1937 року вирок було виконано. Старша дочка отця Василя та двоє його синів також були заарештовані й відправлені у заслання.

З квітня 1938 р. практично було зліквідовано саму можливість контактів між релігійними інституціями і державою. В 1939 р. на во­лі лишалось тільки три правлячих митрополити та один архієпископ - крихітний уламок колись могутнього архієрейського корпусу Руської православної церкви. На початку цього ж року на Україні не було жодного православного архієрея. Тільки у грудні, вже після воз­з'єднання Західної України з УРСР, Московська патріархія призна­чила екзархом на Україні архієпископа Миколая (Ярушкевича).

На Вінничині, Донеччині, Кіровоградщині, Миколаївщині, Сум­щині, Хмельниччині не лишилось жодної православної церкви, а на Луганщині, Полтавщині та Харківщині діяло по одному храму.

Широке розповсюдження набуває анонімна релігійна діяльність, пастирі воліють приховувати свій церковний сан, відправляти обря­ди в таємниці. Висунуте Сталіним завдання "довести до кінця справу ліквідації реакційного духовенства» наближалось до свого остаточного розв’язання.

Київ­ський губвиконком в 1923 р. навіть видав наказ № 78 за яким священнослужителі позбавлялися права голосу в громадах. Священники починають зрікатися сану, тільки за 8 місяців 1925 р. у 29 окру­гах України так вчинили 315 служителів культ.

Із церкви йшли також вчителі, котрі вимушені були свого ча­су братися за виконання священицьких функцій. У голодних 1921-22 роках для багатьох я них це був засіб вижити - величезна кількість шкіл не працювала, в них зорганізовувались пункти харчування ді­тей.

З 1929 року розпалюється кампанія з вилучення дзвонів та закриття церков. Звичайною стає практика проведення зборів, на яких простою більшістю голосів під тиском лівацьки настроєних представників влади, правоохоронних органів, за відсутністю «зацікавленої сторони», нашвидкоруч приймалися ухвали про закриття храму і передачу культової споруди для потреб соціалістичного будівництва. Церкви руйнували на будівельний матеріал або перетворювали на школи, культосвітні заклади, віддавали під господарські потреби...

У 1930 році під закидом «буржуазного націоналізму» і контр­революції було ліквідовано УАПЦ. Комуністичний режим готував ліквідацію національної церкви в Україні як один із засобів знищення можливих осередків опору колективізації. Так, на закритому засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 8 лютого 1930 року, де розглядалося питання «Про заходи щодо куркульства», було передбачено репресивні акції як проти селянства, так і проти церкви.

В середині 30-х років наступ на церкву посилюється, будь-який вияв релігійних почуттів розглядається владою виключно як контр­революційна діяльність. Остаточно знищується матеріальна база церкви.

Позбавлене парафій духовенство опинилося в скрутному мате­ріальному становищі. Проте, незважаючи на репресії проти церкви, з одного боку, та масову антирелігійну пропаганду, з іншого, релігійні почуття віруючих не підупали. Навпаки, після оголошення проекту нової сталінської Конституції 1936 року, 124 ст. якої декларувала свободу совісті, релігійний рух пожвавився. Звіти НКВС засвідчують не лише активність віруючих, масове відвідування храмів, збір підписів за відкриття церков, але й випадки охрещення дітей комсомольцями і комуністами.

Оскільки вияви активності з боку духовенства чи парафіян розглядалися як контрреволюційна діяльність, звинувачені піддавались репресіям. Наприклад, за спробу відновити богослужіння в с. Глубочок Троянівського району було заарештовано місцевого свяще­ника Шмигеля, в с. Чайківка Потіївського району заарештували селян, які збирали гроші та підписи за відкриття церкви.

Розгортання кампанії масових репресій розпочалося після пленуму ЦК ВКП(б)У у лютому-березні 1937 року, на якому Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів. Відповідно удосконалювався репресивний апарат, який із середини 1937 року сформувався у розгалужений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Так, 31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ НКВС СРСР про утворення трійок для винесення вироків на заарештованих осіб. Останні поділялися на дві категорії. До першої належали «найбільш зловісні елементи», що підлягали розстрілу. До другої - решта, які мали бути ув'язнені на термін 8-10 років.

Репресії на місцях здійснювалися цими позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, керівника обласного управління НКВС і обласного прокурора.

Професор В.О.Пащенко зазначає: «Ряд заходів з реорганізації правоохоронних органів, проведених в СРСР у середині 30-х років, дозволив приступити до останнього штурму православ'я - фізичну ліквідацію духовенства».

Якщо у вересні 1936 року Київський обком КП(б)У поширив окружним, районним і міським комітетам партії листа, в якому лише пропонувалося разом з керівниками райвідділів НКВС зазначити практичні заходи для припинення контрреволюційної діяльності церковників, то наказ ЦК КП(б)У від 5 жовтня 1937 року вже конкретно орієнтував працівників НКВС на проведення у короткі терміни широкої операції з метою рішучого розгрому «церковно-сектантських контрреволюційних кадрів».

На підставі цих та інших наказів у 1937 році розпочалися масові арешти представників духовенства. Так, рішенням трійки від 17 листопада 1937 року засуджено до розстрілу єпископа Максима Руберовського, 29 квітня 1938 року до такої ж міри покарання засудили 11 осіб духовенства, 5 травня - 21 (разом з парафіянами), 10 травня - 12 і т. д. У квітні 1938 року Житомирським відділом НКВС заарештовано 56 священиків - всіх страчено. Того ж року 2 червня було розстріляно колишнього архієпископа автокефальної церкви (до 1927 р.) Степана Орлика, який щойно відбув десятилітнє ув'язнення в концтаборах.

Як видно із архівно-слідчих справ, усі засуджені обвинувачувалися у приналежності до різних контрреволюційних повстанських організацій, створених митрополитом Олександром Чекановським. У висновках до справи 56-ти обвинувачених зазначалося, що Житомирським управлінням НКВС розкрита і ліквідована в м. Житомир антирадянська монархічна організація, яка, ніби, діяла за наказом митрополита Чекановського; «тихонівці на чолі з єпископом Руберовським та обновленці на чолі із священиком Лисаком об'єдналися в особливий блок з метою активної боротьби з радянською владою». В іншій справі, де переважало духовенство ліквідованої УАПЦ, священики обвинувачувалися в тому, що протягом 1935-1936 років були завербовані в контрреволюційну націоналістичну повстанську організацію, якою в м. Бердичів керував митрополит Мелетій Фомін (з 1935 р. займав Бердичівську кафедру замість митрополита Чекановського).

Були й інші формулювання - усі, звичайно, вигадані місцевими управліннями НКВС, щоб якось обгрунтувати масові розстріли духовенства.

Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів. Обвину­вачення засуджених були побудовані на суперечливих і непереконливих свідченнях самих засуджених. Вибиті в катівнях НКВС, ці «зізнання» ніякими іншими доказами не підтверджувалися.

Так, за даними завідуючого наукової редакції редколегії книги «Реабілітовані історією. Житомирська область» Є.Р.Тимiряєва, на вересень 2003 року виявлено 18 осіб репресованого протестантського духовенства (німців-лютеран), 9 із яких розстріляно, серед іудейського - відповідно 21 і 3, католицького - 48 і 3, а із 598 осіб репресованого православного духовенства було розстріляно 243 особи і ще 15 забито до смерті під час допитів. Ці дані взято лише з відкритих для вивчення архівно-слідчих справ.

За результатами проведених Є.Р.Тимiряєвим пошуків на основі архівних матеріалів, в роки більшовицької влади на Житомирщині було засуджено до вищої міри покарання і ув'язнено в таборах 110-112 тис. осібє