Вступ

В історичній науці є особлива галузь, яка вивчає процес накопичення знань з тієї або іншої теми, проблеми. Ця галузь знань називається історіографією. Вона систематизує й узагальнює наші знання, указує на уже вивчені проблеми і на ті, які ще чекають свого дослідження.

Таким чином, історіографія історії України – це галузь знань, яка вивчає процес накопичення знань з історії України. Особливу увагу історіографія звертає на умови, в яких писались праці з історії, концепції, які панували в науці в той або інший час.

У 1920 рр. в Україні остаточно установилась радянська влада. В 20-ті рр., незважаючи на важкі умови і дякуючи відносній політичній свободі, яку надавала нова економічна політика, українські історики продовжували плідну працю. Осередком цієї діяльності стала Українська академія наук. У 1924 р. в Україну повернувся М. Грушевський і продовжив вивчення історії. За десять років було створено кілька центрів і так званих "шкіл" історичної науки.

М. Грушевський очолив "Київську культурно-історичну школу". Під його керівництвом вийшов ряд наукових збірників і журналів. Сам М. Грушевський продовжив роботу над "Историей Украины-Руси". В Києві активно працювали О. Гермайзе, С. Шамрай, В. Юркевич.

М. Василенко, Л. Окіншевич, М. Слабченко створили історико-правову школу, в якій основна увага приділялась вивченню особливостей українського права і державного будівництва.

У Харкові виникла соціально-економічна школа, очолювана Д. Багалієм. Поряд з ним працювали О. Оглоблін, Н. Полонська-Василенко. Чимало нового матеріалу до історії соціально-політичних рухів, історії партій додали праці марксистської школи під керівництвом М. Яворського.

Активна, творча праця була обірвана на початку 30-х рр. В умовах ідеологічного тиску почалось нищення осередків гуманітарної науки, а згодом і репресії проти науковців, творчих діячів. У березні 1931 р. Грушевського вислано до Москви, а через кілька днів арештовано у справі так званого "Українського національного центру". Було заарештовано М. Яворського, О. Гермайзе. Згодом вони загинули в концтаборі на Соловецькому острові. Протягом першої половини 30-х рр. було ліквідовано науково-дослідні інститути історії в системі Академії наук, інші наукові установи. Заборонялись і вилучались праці відомих істориків, які знову стали доступними для читачів і дослідників лише наприкінці 80-х рр. Покоління українців 30–80-х рр. XX ст. не читали роботи М. Грушевського, М. Яворського, О. Гермайзе, П. Христюка, М. Попова, А. Кримського, М. Слабченка та багатьох інших. Під забороною були праці дореволюційних істориків. Протягом 30–40-х рр. в Україні було репресовано близько 200 вчених, у тому числі істориків, археологів, етнографів, правників, мистецтвознавців.

Така боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", а саме в цьому звинувачувалась стара дореволюційна інтелігенція, затухає в середині 30-х рр. Саме в цей час з’являється "нова", "чиста", "пролетарсько-селянська", наукова, інженерно-технічна інтелігенція, яка беззаперечно сприймала і виконувала рішення партії.

В 30-х роках історіографія піддавалася спочатку критиці у пресі. Були заборонені дослідження в галузі антропогеографії, демографічних аспектів геополітики,євгеніки,економічної географії населення,а також припинення досліджень з історичної та загальної демографії України.

Стосовно історії можна сказати,що після розгрому школи Грушевського та менших українських історичних шкіл (Миколи Василенка,Олександра Оглоблина та інших) науку «історію України» було заборонено. Замість праць випускалися численні імітації. Окремі видання та особливо спеціальна серія відповідного відділу Інституту історії «Зарубіжні видання про Україну»,що виходив під грифом «Для службового користування» мали контрпропагандистський характер.

Протягом десятиріч на тему масового терору було поставлене «табу». Видання з’являлися тільки за конкретних умов,були санкціоновані владою,а перед їх друком вони проходили остаточний політичний контроль та скрупульозну обробку.

Публікації не мали суто наукового характеру.

За умов відсутності доступу до архівних джерел за браком писемної джерел,які б мали доцільність і обґрунтованість,набирає значення мемуарна література.

Спогади мали історичний характер,а також несли в собі віддзеркалення вражень,оцінок доби,в якій вони були написані. Спогади базувалися на власному досвіді,на досвіді тюремних.ув’язнених,репресованих.

Публікації носили в собі характер цензури. У світ виходили праці Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» (1973), «Вестник Института истории по изучению истории и культуры СРСР», «Чорна книга комунізму» тощо.

Історіографія більшовицького терору достатньо велика. Наукові бібліографічні огляди міжвоєнних видань базуються на каталозі Російського закордонного історичного архіву у Празі.

Спроби упорядкування історіографії були ніщо іншим як продовження і пропаганди, якою керувала КПРС.

За вільніших умов спробу бібліографічного огляду джерел і літератури з історії масового терору зроблено в Києві у 1999 році. Цінний огляд окремих видань з історії терору підготував московський «Меморіал».

1.Видання 1920-30-х років

Перші публікації в світі, що розкривали тему більшовицького терору, з'явилися в українській пресі та виданнях 1918-1920 років. ¹

Серед них кілька окремих видань і газетних публікацій ,що розповідали про ленінську муравйовщину, про діяльність київської, харківської та одесь­кої чрезвичайок тощо, причому часом траплялись цікаві уза­гальнення, наприклад, таке: "В каждом городе и в больших се­лах, как только появлялась советская власть, создавалась и чрезвычайка. Коммунистическое правительство опирается на террор, исполнительным аппаратом которого и являются чрез­вычайки. Без чрезвычаек нельзя было бы осуществить того порабощения населения, свидетелями и жертвами которого мы все были" Появу цих публікацій пояснюємо тим, що доволі довго, ча­сом цілими місяцями, суспільність жила майже цілковитою свободою слова Структури влади інколи під­тримували навіть намагання сказати про "Совдепію" все най­гірше. Особливо відзначались у цім носії старої державності -монархісти й добровольці. Наприклад, серед списків розстріля­них 1918 року у Києві вирізняється найперший список - шульгінська "Книга скорби", видана того ж самого літаї, вида­вець її,В. В. Шульґін продовжив відому серію Володимира Пурішкевича"Книга русской скорби",під­кресливши ідейне наступництво цих видань.

Усі ці видання розглядають терор, спрямований проти но­сіїв традиційної культури колишньої Російської імперії. У шульґінському перелічено жертви муравйовщини - митрополит Володимир,капітан Георгій Родзянко, князь Володимир Яшвіль, полковник Лев Стефанович, полковник Олександр Домонтович та інші. Чергуючись зі смугами більшовицького терору, порівняна свобода слова тривала в Україні аж до 1920 року. Це гарно виглядало, особливо в порівнянні з тодішньою радянізованою Росією, де неурядові (відповідно проти­урядові!) засоби масової інформації було ліквідовано вже в перші місяці нової влади,а друкарська справа потрапила під жорстокий контроль.

Видання міжвоєнних і воєнних років, що з'явились за кордоном

2.Видання (1920-1945) та радянські видання

За умов ленінсько-сталінського тоталітаризму на території СРСР студіювати державний терор було неможли­во .Документальні джерела, що відкладались в архівосховищах, протягом десятиріч для незалежних і незаангажованих дослідників були теж абсолютно неприступні. Почали формуватись джерела інших типів - передусім спогади, а пізніше, за німецької окупації - некрополі. Кордони СРСР ставали все менш прозорими, тож різні, передусім українські й російські автори опублікували чимало матеріалів за кордоном. Так чи так, студіювання такого явища національної історії, як масовий терор, вийшло поза територію СРСР.

У першу чергу, було зроблено великий внесок в мемуари­стику (передусім другий том спогадів князя Н. Д. Жевахова – «Новий Сад»,де розповідається про Київ.).

Видат­ний український археолог Левко Чикаленко, учень Федора Вов­ка, зібрав багато розповідей колишніх соловчан, яким пощастило утекти. Його збірник спогадів "Соловецька каторга" вийшов у Варшаві уже 1931 року.

Того самого року у Львові з'явилися дві книжки Віталія Юрченка про його табірний досвід

Історична думка рухалась туди, де мала змогу розвиватись. Незважаючи на дуже обмежену джерельну базу, почала формуватися й історіографія. Педагог і громадський діяч, організатор галицького учительства Іван Герасимович (1876-1942рр) заклав початки історіографії голоду 1921 року .

Праці з історії терору, ЧК та НКВД, що виходили в ці роки, мають здебільшого невеликий обсяг. Оскільки їхні джерела формувались у т. зв. вільному світі, виглядають вони доволі яскраво. 1922 року у Філадельфії вийшов альбом "Кати України" з 30 рисунками.,де вміщено портре­ти Троцького, Леніна, Зінов'єва, Урицького, Бели Куна та ін. Стала класичною праця С. П. Мельгунова про ленінський період масового терору (вийшла у Берліні), яка за методом викладу справила вплив на пізніших авторів. Серед них - пра­ця Ессад Бея, що вперше з'явилась німецькою мовою в тому самому Берліні у видавництві Е. Ц. Еттгофена й набула знач­ної популярності. Львівське видавництво "Хортиця" придбало собі виключне право на українське видання цієї праці, яке й з'явилося 1936 року.

Широкі дослідження некрополів більшовицького терору (Биківня й особливо Вінниця) розпочались у роки німецької окупації. У 1944 році німецькою мовою вийшла капітальна документація вінницької знахідки^,фундаментальна

праця, що в інформаційному відношенні зробила можливими усі пізніші видання й публікації. Тут вміщено звіт судово-медичної експертизи кримінологічний звіт , зокре­ма 679 біографічних довідок про ідентифікованих осіб, складених на підставі знайдених разом з трупами доку­ментів і свідчень людей, що розпізнали речі своїх родичів, "Юридичний звіт" Особливу цінність ма­ють вміщені тут світлини,що становлять 151 кількість.

Паралельно працював перший український дослідник вінницького більшовицького некрополю Аполон Трембовецький,який видав у Вінниці 1943 року дві книги про зло­чини НКВД .

За браку нормальних джерел певну групу літератури з істо­рії большевизму складають антирадянські п'єси. Заповнюючи собою відповідну нішу, вони формували уявлення про соціаль­ні моделі. Безпосередньо в умовах тодішнього режиму цикл та­ких п'єс ("Народний Малахій", "Мина Мазайло" і кілька п'єс незакінчених) написав найталановитіший драматург свого часу Микола Куліш. За кордоном, у Празі 1935 року п'єсу "Земля обітована" створив емігрант Олександр Олесь, батько керівника ОУН на окупованих німцями землях Олега Ольжича. За німців антибільшовицького звучання набула комедія Якова Мамон­това "Рожеве павутиння". Пізнавальну роль відіграла яскрава п'єса часів іншого тоталітарного режиму - "Тріумф прокурора Дальського" Костя Гупала, комедія "Директива з центру" С. Ледянського та низка інших творів тощо.

Радянські видання (1918-1945рр.)

Уперше в літературі використано слідчі справи з архівів ГПУ-НКВД у псевдонаукових працях номенклатурних авторів початку 1930-х років. Піонерами виступили в цьому Володимир Затонський і дружина Постишева Тетяна Семенівна Постоловська.

Першому з них у його настановчих пасажах після арештів у справі УВО придались уривки з протоколів допитів Михайла Козоріса, академіка Степана Рудницького й керівника науково­го сектору Держплану Климентія Коника^. Затонський виголо­сив свій текст як доповідь та заключне слово на січневій сесії ніби реформованої, а по суті цькованої та знищеної тоді ВУАН.

Тетяна Постоловська вступила до партії 1925 року. Мала вищу освіту - закінчила Інститут права та Інститут червоної професури. З 1933 року вона працювала у ВУАМЛІН. Працю­вала доцентом Київського ІНО, потім директором Українського філіалу музею Леніна (звільнена опитом 17 лютого 1937 року) . Була делегатом XII з"їзду КП(б)У. Проте 26 серпня 1938 року Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила рішення її розстріляти.

27 березня 1934 року вона доповіла свою статтю у ВУАМЛІНі, сподіваючись видати її згодом у складі своєї мо­нографії "Кримінальна політика в реконструктивний період". У своїй доповіді Постоловська процитувала витяги з протоколів допитів Семена Вітика, Миколи Романюка, М. Чеховича, того самого Михайла Козоріса, Варфоломія Копача (він же Сергій Холодний), професора філософії Петра Демчука, Скрипниково-го секретаря Миколи Ерстенюка та інших.

Характерно, що ці уривки не містять жодної конкретики, яка все-таки трапляється в такому слабкому джерелі, як слідчі справи, натомість є суто демагогією - наслідок безпосередньої роботи енкаведистів з в'язнями. Наприклад, Лозинський підпи­сав в одному з протоколів таке місце, тим самим його автори зувавши: "Головною базою роботи всього контрреволюційного блоку, зокрема УВО, було село. Тут підривна робота полягала в тому, щоб перешкоджати розвиткові колгоспів, розкладати колгоспне середовище, сіяти ворожнечу між колгоспниками й одноосібниками, зривати посівні, збиральні й хлібозаготівні кампанії, викликати і зміцнювати в селі вражіння, що колгосп­на політика партії та радвлади означає все більше й більше зу­божіння і руйнацію селянства, організувати проти цієї політики опір, який, кінець-кінцем, перетворився б на збройне повстан­ня. Ця підривна робота повинна була одночасно зривати поста­чання для міст і викликати та зміцнювати в місті вражіння, що колгоспна політика означає все більше й більше утруднення для міста, зубожіння й занепад народного господарства всієї країни.

У цих ситуаціях використання слідчих справ мало не акаде­мічний характер, а було прямим продовженням оперативних заходів ягодинських структур. Про систему тоталітаризму, а саме про праці, у яких досліджується сама його атмосфера, була ще одна група видань - офіційні видання Наркомюсту й НКВД,що мають амбівалентний характер - і джерельне зна­чення, й історіографічне разом, - тим більше, що в деяких із них, зокрема у посібнику І. Н. Якімова та П. П. Михєєва "Искус­ство допроса" присутній безсумнівний дослідницький елемент -параграф "Психология некоторых категорий свидетелей и их показаний»..

Центральне місце в офіційній радянській історіогра­фії займає короткий курс історії ВКП(б), що задавав тон усій історіографії СРСР і навіть замовленим виданням аме­риканським, як- провокаційній книжці Майкла Сайєрса та Альберта Кана.. Ідеї цієї книжки протягом довгих років розпорошувались серед численних брошур, згодов вітлилась в ідеї Андрія Лихолата - згодом співробітника Інститута історії АН УРСР .

Іншою віхою історіографії суспільної свідомості пізнішого часу стала знаменита доповідь Хрущова 25 лютого 1956 року, так само тенденційна й однобічна, як й інші офі­ційні документи. Особи, що готували для Хрущова текст, теж використовували старе чекістське діловодство. Інша особли­вість цієї доповіді полягає в тому, що для населення СРСР вона лишилась таємною. її оголошували усно, причому тільки для членів партії.