Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Реферат ІПД.docx
Скачиваний:
13
Добавлен:
07.03.2016
Размер:
43.36 Кб
Скачать

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

РЕФЕРАТ

З ІСТОРІЇ ПРАВНИЧОЇ ДУМКИ В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Предмет і місце філософії права

Виконала:

студентка 1 курсу

1 Групи

денної форми навчання

Самойлова Карина Андріївна

Викладач:

Горин Ірина Іванівна

Київ 2015 р.

ЗМІСТ

ВСТУП ………3

РОЗДІЛ І. Місце філософії права ………4

РОЗДІЛ ІІ. Предмет філософії права ……..10

ВИСНОВОК ……..12

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……..13

Вступ

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства. Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону.

Місце філософії права

Місце філософії права в системі суспільствознавства залишається чітко не визначеним. Перша, і мабуть, найскладніша проблема, яка виникає при намаганні визначити таке місце – це проблема статусу філософії права. Чи є вона самостійною наукою, якщо є, то до яких наук – філософських чи юридичних належить, які її стосунки з суміжними юридичними науками, зокрема із загальною теорією права, історією правових вчень, соціологією права? Ці та інші питання, хоч і мають досить давню історію, проте й нині залишаються дискусійними. Можна виділити декілька основних підходів до розуміння поняття “філософія права” та її статусу.

Відповідно до першого з них філософія права розглядається як розділ соціальної філософії поряд з такими її розділами як філософія моралі, філософія політики, філософія релігії, філософія культури, філософія науки тощо. Таке розуміння філософії права властиве переважно вітчизняним філософам, які спеціалізуються на дослідженнях філософсько-правової проблематики, хоч серед прихильників цього підходу інколи можна зустріти також юристів, “погляди яких на філософію не виходять за межі її марксистської інтерпретації” [2, с. 14]. При зазначеному підході право розглядається лише як фрагмент соціальної реальності поряд з мораллю, політикою, релігією тощо, що не дозволяє всебічно з’ясувати його природу, зокрема відмінності від названих соціальних явищ. Розгляд права виключно в контексті соціальної філософії, як показує досвід, призводить до побудови відірваних від реального життя абстрактних схем, які не дають уявлень про глибинну сутність права, інших правових явищ, а нерідко породжують (особливо серед юристів) скептичне ставлення до самої правової філософії.

Другий, нині один з найпоширеніших підходів до розуміння дисциплінарного статусу філософії права – це її розгляд як складової частини, одного з основних напрямів загальної теорії права (поряд з соціологією права, логікою права, порівняльним правознавством), сконцентрованих виключно на вирішенні проблем методології. На відміну від попереднього підходу він властивий переважно правознавцям – спеціалістам в галузі загальної теорії права. Проте, по-перше, філософія права не зводиться до методології пізнання права, хоч остання складає одне з основних завдань філософії права. Окрім світоглядно-методологічної проблематики вона охоплює систему знань про правову реальність, про що мова піде далі. По-друге, юридична наука, в свою чергу, не обмежується методологією найвищого, світоглядно-філософського рівня, а включає також інші рівні методології – загальнонауковий, спеціальнонауковий, окремонауковий.

Третій підхід полягає у тому, що філософія права розглядається як складова частина юриспруденції, як ”особлива юридична теорія” [2, с. 17] відмінна від юридичної науки. Філософія права, на думку прихильників такого підходу, не може вважатися юридичною наукою, “оскільки філософія і наука являють собою якісно різні типи раціонального мислення про предмет” [2, с. 17]. Якщо метою юридичної науки, як і будь-якої науки, є істина, то мета філософії – це “позиція, певне світоглядне пізнання предмету” [2, с. 34]. Говорити ж про істинність юридичних знань можна лише тоді, коли вони є не суб’єктивними. Філософія ж завжди є продуктом особистої творчості [2, с. 35].

Предмет філософії права

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Праця складалася з трьох частин. Це — "Абстрактне право", "Етика" і "Моральність". Перша присвячена дослідженню права в загальноприйнятому розумінні, етику Гегель розглядав як вищу форму, а моральність — як найвищу, гранично розвинену форму права. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». [5, с.524] Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо предмета філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Майхофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне) право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзистенційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Колер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом світобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між підходами щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Різноманіття підходів до предмета філософії права цілком закономірно, бо його визначення припускає виявлення ставлення до дослідника як філософії, так і до права. Можна припустити, що підходів до предмета философії права так, скільки існує філософських систем, а виявлення предмета філософії права неможливо без чіткого визначення позиції дослідника до самого феномену права, тобто того, що, власне, і повинно бути досліджене.

Для вирішення цієї проблеми доцільно скористатися міркуваннями югославського теоретика права Р. Лукича. «Саме поняття« філософія права », - відзначає він, - легко визначити виходячи з уже відомого поняття філософії. Філософія права представляє собою спеціальну філософію - таку, предметом якої є не весь світ в цілому, не все, що існує як таке, а лити одна його частина - право. Однак, оскільки вона є философия, хоча і спеціальна, їй притаманні всі риси філософії взагалі або відповідно до загальної філософії. Це означає, що її предмет аналогічний предмету філософії ».

Отже, якщо загальна філософія являє собою вчення про граничні підставах людського буття, те, відповідно, філософія може права бути визначена в якості / / вчення про граничні підставах права як одного із способів людського буття. Використовуючи підхід І. Канта, що визначав предмет загальної філософії шляхом відповіді на питання: 1) що я можу знати? 2) що я повинен робити? 3) на що я смію сподіватися? 4) що таке людина?1, предмет філософії права можна визначити за допомогою постановки наступних питань: 1) що я можу знати про право? 2) що я повинен робити відповідно до вимог права и почему? 3) на що я можу сподіватися в разі дотримання чи порушення цих вимог? У свою чергу всі вони можуть бути зведені до одному узагальнюючим питання: що таке правової людина чи що являє собою право як спосіб людського буття? Відповіді на ці питання і дозволяють з'ясувати природу такого феномену як право та предмет філософській дисципліни, яка його досліджує.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природого права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічному підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з'ясування зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіавеллі до сучасних авторів.

Російський філософ С. Франк розумів філософію права як вчення про суспільний ідеал. «Права Філософія, - писав він, - за основним традиційно типового її змісту є пізнання суспільного ідеалу, з'ясування того, яким повинен бути благий, розумний, справедливий,« нормальний »лад суспільства» . [1, с. 256]

У сучасній філософії права предмет її також визначається по-різному. Від самих широких визначень, як, наприклад, біля відомого російського філософа права В. Нерсесянц: «Філософія права займається дослідженням змісту права, його сутності і поняття, його підстав та місця у світі, його цінності і значущості, його ролі в житті людини, суспільства і держави, в долі народів і людства »[3, c. 652]до самих вузьких, як, наприклад, італійського філософа права Н. Боббіо, який вважає справедливість єдиною проблемою філософії права, складовою її предмет. Звернімося до нових праць українських дослідників філософії права. Насамперед слід назвати навчальний посібник і монографію Л. В. Петрової, а також навчальний посібник В. В. Шкоди.

Л. В. Петрова викладає класичну філософію права, її предметом є "ідея права — поняття права та його втілення". "Що насправді є правом?" — ось основне питання філософії права. Остання "... виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, котра розкривається розумом людини. В ній — його сутність". Близької позиції вона дотримується й у своїй монографії.

В. В. Шкода почав із запитання: "Що досліджує філософія права?". Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує свою увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія — най-загальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, міркувати над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право має відповідати природному, Закон — Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). У цілому ж, писав В. В. Шкода, "правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні — зрозуміти людину завдяки розумінню права". Предметом філософії права він уважає культурні підвалини права, саму людину, яка вивчається крізь призму права.

Зауважимо, що значна кількість представників української філософії

права, до яких належать автори посібника «Філософія права» під загальною

редакцією М. В. Костицького, Б. Ф. Чміля, також обстоюють позицію, згідно з

якою «філософія права є складовою соціальної філософії, що досліджує при-

роду соціального взагалі. Правова філософія не претендує на цілісне вивчення

суспільства, але завжди виходить з того чи іншого розуміння соціального.

З іншого боку, соціальна філософія не надає повного знання про явище сус-

пільного життя, якщо не цікавиться справедливістю людських зусиль, які

складають це явище. Тобто і соціальна філософія не розвивається без філосо-

фії права» [6, с. 336].

С. С. Алексєєв розглядає філософію права як наукову дисципліну, що "... покликана дати світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обгрунтувати його під кутом зору сутності людського буття, існуючої в ньому системи цінностей". Одначе при цьому філософія права для нього — "не лише ідеї, але й реальне правове життя...". Тут, вочевидь, ми маємо некоректно широке визначення філософії права, оскільки вона є теоретичною дисципліною.

Для Ю. В. Тихонравова предметом розглядуваної нами галузі знання є сенс права, тобто питання про те, "... внаслідок яких універсальних причин і заради яких універсальних цілей людина встановлює право". Близької позиції дотримується І. П. Малинова. Вона вважає, що предметом філософії права є "... методологічний універсалізм правової науки, рефлексія її духовних підвалин, повний контекст яких не може бути прерогативою якоїсь однієї філософської системи". Подібно до них і Ю. Є. Перм'яков писав, що філософія права вивчає "... духовну ситуацію, в якій виявляється людина, що торкається у своїх вчинках права, влади і держави". Д. А. Керімов присвятив предметові філософії права спеціальну статтю, в якій дійшов такого висновку: "Будучи пізнавальним базисом усієї системи юридичних наук, філософія права — наука багатошарова, має у своєму складі низку компонентів. Це не тільки система методів, а й вчення про них, не лише загальнонаукові, а й частково наукові засоби пізнання, не лише загальні, а й спеціальні способи пізнання. Усі компоненти пов'язані між собою, взаємно пронизують і збагачують один одного, створюючи те синтезоване утворення, яке називається філософією права. Саме через свою універсальність філософія права є інтегральним регулятором у науковому пізнанні та пізнавальним стрижнем будь-якого правового дослідження". Він практично зводить правову філософію до методології права.

Центральним у філософії права, на думку авторів підручника «Філософія

права» під редакцією О. Г. Данильяна, постає питання про підстави справедли-

вості та її критерії, завдання в межах якого право співвідноситься з мораллю

(обґрунтування «природного права»). Не менш важливим стає пошук відпо-

віді на питання про те, чому людина повинна підкорятись саме праву (завдан-

ня, в межах якого визначається співвідношення права і влади, про нормативну

(«зобов’язуючу») силу права). Вирішення двох попередніх завдань дозволяє

зрозуміти природу і функції позитивного права (завдання, в межах якого

з’ясовується характер правових норм, що виправдовують позитивне право

загалом) [7, с. 208].

Визначимо спільне в усіх розглянутих поглядах. Усі вони сходяться на тому, що філософія права — особлива сфера теоретичного знання, дотична до філософії та права. Вона межує з такими галузями філософії, як етика, онтологія, антропологія, аксіологія, епістемологія тощо. У праві до неї найближчими є теорія права і держави та соціологія права. Щоби чітко окреслити межі філософсько-правової проблематики, слід точно визначити, що таке філософія і що таке право.