Костомаров
Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, М.Куліш, Т.Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.
Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов’янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.
Думки М.Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов‘ян об‘єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах.
Розв'язання національного питання М. Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, в становленні федеративних засад у взаємовідносинах між народами Росії, де кожному народові буде гарантоване право мати свій народний уряд, рівності громадян незалежно від віросповідання, походження і суспільного положення.
Обгрунтування федеративної організації державності він знаходив в історії Київської Русі, її удільно-вічовій системі, яка тяжіє не стільки до єдинодержавства, скільки до федеративних засад, на основі яких формувалась державно-адміністративна структура, що витікала із суті становища слов'янських народів, їх життя.
Історія не зводиться до історії державності. Для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а здійснення людини в певній спільноті і асоціаціях, де людина не губиться і не блукає серед політичних надінститутів.
В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М.Костомаров і В.Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ – на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.
Антонович
Політичний світогляд В.Антоновича сформувався під впливом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів з яких перейнявся ідеями демократії, вірою в можливість вічного поліпшення життя; ідей Кирило-мефодіївців. Ідею служіння українському народові вчений проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму. У своїх історичних дослідженнях того часу він засуджував з позицій демократії і народоправства “польську добу” української історії з її пануванням шляхетського стану і експлуатацією “недержавних” народностей, у тому числі й українців. Проте, на відміну від М.Костомарова, Антонович взагалі негативно оцінював державність як елемент життя суспільства.
Невід‘ємною практикою українського народу він вважав його вроджену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності для державності апофеоз вільної творчої суспільності. Радикалізм народницької методології В.Антоновича його учень М.Грушевський пояснював трьома історичними впливами на творчість вченого: 1) традиційною українською опозицією чужому державному життю; 2) вродженою традиційною польсько-шляхетською підозрілістю і ворожістю до всякого зміцнення державної влади; 3) опозицією державній владі, в якій “виховував” всі свободолюбні елементи російський царський режим.
В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М.Костомаров і В.Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ – на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.