ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №25

Полісиндето́н (грец. πολυσύνδετον), або багатосполучнико́вість — стилістична фігура, що полягає у такій побудові фрази, при якій всі або майже всі однорідні члени речення зв'язані між собою одним і тим самим сполучником (найчастіше сполучником «і»), тоді як звичайно в цьому випадку з'єднуються лише два останніх однорідних члени речення. Використовується для поси­лення експресії.

Багатосполучниковість характер­на для мови фольклору, художнього та публіцисточного стилю.

Приклади: Прошу, сестро, до хати.

Та й будемо частувати. І наїстись, і напитись, і на нас по­дивитись

Полісиндетон

Полісиндетон (грец. πολυσύνδετον, від πολύζ — численний і σύνδετον — зв'язок), або багатосполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає в накопи­ченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази. Наприклад: «Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими» (О. Ко-билянська); «...й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задуманий» (Ю. Федькович).

 

Багатосполучниковість використовується як засіб, який уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості, оскільки часто асоціюєть­ся або й стилізується під багатосполучникові синтаксичні конструкції біблійних текстів. Фігура багатосполучнико­вості може оформлятися, по-перше, різними сполучни­ками (не лише «і»), наприклад: «А Дунай річка-мати, А не дай нам погибати» (народна пісня); «Ой доки ж ми та стоятимем, // Зелену траву та топтатимем // Червоними та чобітками, // Золотими підківками» (П. Чубинський). Інколи використовується комбінована форма багатосполучни­ковості, побудована на поєднанні різних сполучників. По-друге, фігура багатосполучниковості може оформлятися не лише сполучниками як такими, а й іншими службовими словами, що отримують у контексті сполучникову функцію:

 

Ні їсться, ні п'ється і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий...

Асиндетон, безсполучниковість (грец. άσύνδετον — незв'язане) — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (Іван Нечуй-Левицький).

Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцентує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів: Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка… Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

АСИНДЕТОН

Асиндетон  (грец.  άσύνδετον   — незв'язане), або безсполучнико­вість, — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (І. Нечуй-Левицький).

 Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцен­тує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів:

Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка... Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №26

1.Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи при­родного та речового оточення.

 

1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а)  образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонале;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач (= рос: повествователь);

в)  образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач (= рос: рассказчик). До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають лірич­ними героями.

2.          Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

3.        Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

4.        Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5.      Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.

2. Града́ція (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості. Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою (Юлій Цезар: «Прийшов, побачив, переміг»). Класичним прикладом градації як прийому строфічної композиції можна вважати вірш В. Мисика «Сучасність»:

Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна,

І накрапали молоді дощі,

І хмари насувалися з Таращі,

І яструби за обрій углибали,

І дзвінко озивалися цимбали,

І в пралісах озера голубі

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все — як тоді. А де ж вона сучастність?

Вона в найголовнішому: в тобі.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ №27