6. Релігії Стародавнього Риму

Первісна релігія однієї з найбільших імперій світу склалася на основі релігій родових общин, а згодом запозичила релігійні вірування стародавніх греків. Певну роль в ній відігравали залишки тотемізму. Римляни вважали, що походять від вовчиці, котра вигодувала засновників Риму — Ромула і Рема.

Значне місце в давньоримській релігії відігравало поклоніння домашнім духам: манам, пенатам і ларам. Досить велику розвинутість здобули землеробські культи.

Численний пантеон римської релігії очолював бог неба, грому і блискавки — Юпітер. Разом з ним до тріади богів входили бог війни Марс і бог господарства Квірін. Інші боги контролювали досить вузькі Ділянки реального життя. Так, зерно, посіяне у землі опікав Сатурн; колос, що виріс, — Церера; колос, який зацвів, — Флора; готовий до жнив — Коне, а зжатий — Опс. Кожний чоловік мав свого індивідуального бога-покровителя, так званого генія, а жінка — покровительку Юнону.

Спочатку римський культ був формальний, без всякої містики. Однак на зламі старої і нової ери в імперії набувають поширення марновірства, магія, мантика, східні культи. У боротьбі з ними офіційна влада намагалася встановити загальнодержавну монотеїстичну релігію, але успіху це не мало. Цю роль виконало християнство, яке витіснило релігії Стародавнього Риму.

Головними об'єктами в національних (етнічних) релігіях були не духи, а боги, яких віруючі уявляли як більш досконалих духів, від яких залежали і надприродні об'єкти, і людські суспільства.

Конфесійні та етнічні ареали національних релігій, як правило, збігаються. Траплялося, що їх сповідували і представники інших етносів.

Беручи за основу рівень етносоціального розвитку суспільства і зумовлені цим особливості вірувань, культу, усі національні (етнічні) релігії поділяють на ранні національні (народні) та пізні національні (національні або етнодержавні) релігії.

Радні національні (народні) релігії. До них зараховують релігії, що природно сформувалися в лоні ранніх цивілізацій, етносів у процесі розвитку їх уявлень про природний і надприродний світи і сили, що ними управляють.

Їх віросповідальні, культові особливості зумовлювали всі чинники, які визначали процес творення етносу (територія, клімат, мова, історичний досвід). Адже від свого народження людина була наче оповита легендами, міфами, забобонами, етичними приписами, що становили нормативну серцевину життя її етносу. Цю особливість влучно схарактеризовано в підручнику «Академічне релігієзнавство»: народні релігії, як правило, не обирають, у них народжуються. Одна з характерних їх особливостей — яскраво виражений етноцентризм.

Ранні національні релігії ще не фіксували своїх родоначальників, здебільшого вони не мають письмових джерел, храмів і втілені в міфі. Міфологічність — їх основна риса.

35. Будь-яка релігія являє собою єдність релігійної свідомості, культу і релігійних організацій. Релігійна свідомість має два рівні: релігійна доктрина і релігійна психологія людей. Релігійний культ являє собою відношення людей до вищих неземним силам і проявляється через богослужіння, жертвопринесення, обряди, свята, паломництва. У релігійному культі об'єктом культової діяльності виступає вища сила, предметом культу стає ця сила, втілена в релігійних образах. Суб'єктом культу виступає релігійна група або окрема людина. Мотивом участі в культі виступає потреба в духовному звільнення, подоланні страждань, задоволення релігійних сподівань. Як засоби культу виступають храми, мечеті, святилища, різні культові предмети, церковне начиння, предмети релігійного мистецтва (архітектура, скульптура, живопис). Способи культової діяльності - це певна система і послідовність проведення релігійних заходів на рівні суспільства, групи людей, сім'ї або окремої людини в храмі, церкви, будинки або у культовому місці. Способи культової діяльності залежать насамперед від релігійної свідомості людей.

Релігійні організації - дуже складні освіти. Вони можуть займати панівне становище в певній країні чи конфесії, грати другорядну роль або взагалі зазнавати гонінь. Релігійні організації можуть з часом оформитися в самостійні релігії, можуть утворювати альянси, входити в об'єднання, поради і т. д.

У вітчизняному релігієзнавстві виділяють три види релігійних організацій: наприклад, у християнстві - церква, секта і деномінація. Цей поділ щодо умовно. Церква включає більшість чи значну частину населення країни або території. У православ'ї і католицизмі є ієрархія служителів культу. Секта (від лат. Sequor - "слідувати") - загальна назва релігійних віровчень, що відкололися від панівної церкви. В давнину сектами називали групи або школи послідовників релігійних філософів. З появою християнства сектантами стали називати послідовників навчань, засуджених панівною церквою. У секті священство, як правило, відсутня, лідерство є харизматичним. У секті різко виражене прагнення до духовного відродження членів, ознакою якого вважається дотримання певного морального кодексу і релігійних приписів. Для деномінації характерно прийняття різнопланових ідей, культових практик і релігій. У деномінації, як і в церкві, є чітка організація, яка координує діяльність громад, і ієрархія управління. Проте члени деномінації не діляться на священиків і мирян, тут є авторитетні служителі культу.

У східних конфесіях в ряді випадку відсутні чіткі рамки релігійних організацій. Наприклад, у Китаї багато людей сповідують даосизм, конфуціанство і буддизм одночасно, а в Японії - буддизм і синтоїзм. У різних життєвих ситуаціях і при вирішенні різних завдань вони звертаються до різних релігій. В індуїзмі взагалі відсутня чітка релігійна організація. В Індії є ряд духовних шкіл і рухів, що не відповідають критеріям ні одного з трьох видів релігійних організацій. Наприклад, рух "Золотий вік" Вчителі Кальки Бхагавана розраховане на людей усіх віросповідань, обох статей, різного віку і професій. Для Бхагавана головне, щоб вони хотіли бути просвітленими, жити в любові і гармонії, без страждань і допомагати іншим людям в їх роботі над собою, над своїм духовним вдосконаленням.

ВИДИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Є такі види релігійних організацій: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Спільність із усіма своїми організаційними елементами являє собою релігійне об'єднання. У християнстві, наприклад, виділяється кілька видів релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія й т.д. Але найбільше поширення й реальну силу одержала, звичайно, церква. Вона являє собою порівняно широке об'єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а, скоріше, традицією.

Мета та завдання дослідження — розглянути питання щодо окремих видів релігійних організацій, яке зумовлене не лише виправданістю наукового пошуку на цих теренах, але, передусім, практичними міркуваннями, тому що не існує єдиної класифікації.

Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі основні завдання, які необхідно розв'язати:

- визначити види релігійних організацій;

- розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення цивільного законодавства з метою більш вдалого його застосування у сфері релігійних відносин.

Слід звернути увагу на той факт, що на сьогоднішній день у цивілістиці відсутні окремі наукові дослідження, присвяченні видам релігійних організацій, ці питання розглядалися найчастіше при дослідженні в цілому класифікації юридичних осіб (див. роботи С.М. Братуся, І. П. Грєшнікова).

Для більш повної характеристики проаналізуємо такі види, як “релігійне об'єднання”, “релігійна група”, “релігійна асоціація”, монастир, духовний навчальний заклад тощо [1, 37].

Релігійне об'єднання — добровільне об'єднання громадян України, інших осіб, які постійно і на законних підставах проживають на території України, створених з метою спільного віросповідання та поширення віри і володіє відповідними для цієї мети ознаками:

а) віросповідання;

б) проведення богослужінь інших релігійних обрядів і церемоній;

в) навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників.

Релігійні об'єднання можуть створюватися у формі релігійних груп і релігійних організацій [2, 346].

Релігійні організації — організації, що утворені в Україні з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеназваних релігійних організацій [З, 654].

Поняття релігійні об'єднання в Російській Федерації включає в себе релігійні організації і групи. Між ними є суттєва відмінність, на яку, на думку В. Н. Калініна, слід звернути увагу: вона стосується суті їх правового статусу. Релігійні організації реєструються державними органами, отримують статус юридичної особи, наділені майновими правами, в тому числі і правом власності, і на загальних підставах виступають в цивільному обігу з врахуванням специфічних особливостей, передбачених їх внутрішніми настановами, правилами, традиціями і канонами. Іншим різновидом релігійного об'єднання є релігійні групи, які не підлягають державній реєстрації, не користуються правоздатністю юридичної особи, не можуть виступати суб'єктами правовідносин, не мають право володіти власним майном [4, 28].

Релігійна громада — місцеве добровільне об'єднання віруючих громадян для спільного задоволення своїх релігійних потреб, зареєстроване згідно з нормами чинного законодавства за наявності не менше 20 віруючих.

Монастир — це чернецька корпорація з правами юридичної особи. Можливе існування несамостійних або прописних монастирів, адміністрація яких діє на підставі доручення монастиря-господаря [5, 396].

Враховуючи норми ст. 7 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” духовні навчальні заклади є релігійними організаціями [6, 283]. Стаття 11 вказаного Закону не дає визначення духовного навчального закладу, а лише звертає нашу увагу на те, що “релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей”.

До кінця XIX ст. цивільно-правовий статус духовних училищ та семінарій визначався типовими статутами, які розроблялися Навчальним комітетом, та поділявся на декілька напрямів. Духовний напрям був орієнтований на підготовку духовенства, два інших — церковно-приходський і світський — охоплювали сферу загальної освіти. Реформами Олександра Першого була вдосконалена духовна освіта, визначились чотири ступеня навчальних закладів: академія, семінарія, повітове училище, приходська школа. В наш час ці статути були використані при розробці сучасних цивільних статутів духовних навчальних закладів.

М. С. Суворов визначав, що “духовно-учебные заведения, высшие, средние и низшие, за исключением патриархальных женских училищ, самостоятельной юридической личности не имеют, а состоят в собственности епархиального духовенства, которому, однако, разъяснено, что оно не имеет права вмешиваться в ход ученого дела” [5, 397].

До прийняття в 1991 році Закону України “Про свободу совісті та віросповідання” духовні навчальні заклади, як і інші релігійні організації, не були наділені статусом юридичної особи.

Як нами вже було відмічено, “релігійні управління та центри мають право створювати монастирі та релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади. І хоча законодавство не визначає, що зазначені організації є юридичними особами, але, оскільки вони діють на підставі статуту або положення, який підлягає реєстрації, то можна зробити висновок, що їм притаманні ознаки юридичної особи” [7, 234].

Вважаємо за доцільне відзначити, що такі організаційно-правові форми православного життя, як братства, на відміну від світських і деяких церковних установ, не можуть бути створені на підставі розпорядження. їх основа — це завжди існуючі живі люди, які вірять в Бога і Церкву і бажають проводити ту чи іншу церковну службу. Це бажання потребує чіткого визначення мети і форм служіння, які виражаються в статуті братства. Братства на відміну від установленої віками ієрархічної структури Церкви є мобільними, можуть в кілька разів в разі потреби збільшувати свою чисельність. Братства сприяють освіті, видають богослужбову та богословсько-катехитичну літературу. В Росії Архієрейським собором Російської Православної Церкви в 1997 році було встановлено, що всі братства повинні відмовитися від прав юридичної особи та повністю стати підвладними настоятелю того чи іншого приходу.

Отже, ми знову стикаємося з колізією норм світського законодавства та церковного, що у свою чергу не покращує ситуацію, яка склалася.

Дещо покращує ситуацію законопроект “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації” [8]. У ст. 22 передбачається: “релігійні організації мають право засновувати релігійні навчальні заклади як у формі релігійних установ, так і в інших формах, передбачених чинним законодавством.

Релігійні навчальні заклади, утворені у формі релігійних установ, мають право здійснювати свою діяльність без ліцензії на здійснення діяльності, пов'язаної з наданням послуг для одержання освітньої підготовки фахівців різних рівнів кваліфікації, та без дотримання державних стандартів освіти”. Закон України “Про освіту” в ст. 9 визначає: “Навчальні заклади в Україні незалежно від форм власності відокремлені від Церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім навчальних закладів, заснованих релігійними організаціями”. Отже, законодавчо не визначено поняття та правові ознаки релігійного навчального закладу.

Так от, духовні навчальні заклади є самостійними організаціями, які користуються правами юридичної особи з моменту реєстрації свого статуту у встановленому законами України порядку. Духовний навчальний заклад організовує навчальний процес, забезпечує необхідними навчально- методичними розробками, посібниками та іншою навчальною літературою у відповідності до статуту та внутрішніх настанов релігійних організацій, які його створили.

Частина 2 ст. 6 вказує, що “Церкву і релігійні організації відокремлено від держави”, і також в ст. 7 затверджується положення про відокремлення школи від Церкви і релігійних організацій. Якщо Церква — це об'єднання релігійних організації, то чи є сенс виокремлювати ці два поняття? Провівши системний аналіз стосовно визначення понять Церкви та релігійних організацій, стає зрозумілим, що визначення в законопроекті поняття Церкви як об'єднання релігійних організацій є не зовсім вдалим.

Крім того, потребує детального аналізу та доопрацювань проект Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації”, він містить зовсім протилежні точки зору, а саме автори даного законопроекту спростили завдання, не враховуючи тенденцій та історичних традицій, які існували та існують, і обмежили вживання терміна “Церква”, ототожнюючи його з релігійними організаціями, але це, на жаль не знімає проблеми. У ст. 7 пропонується визначення релігійної організації: “Релігійними організаціями в Україні визнаються об'єднання фізичних осіб без статусу юридичної особи та юридичні особи приватного права, утворені з метою спільного віросповідання та ведення релігійної діяльності”.

Законопроект передбачає ієрархію організаційно-правових форм, у вигляді яких можуть бути створені релігійні організації, це — релігійні товариства, релігійні установи та релігійні об'єднання.

Крім того, деякі вчені наполягають на необхідності використання поняття “традиційна релігійна організація”. На думку І. А. Куніцина, “рівність релігійних об'єднань перед законом не означає їх рівноправ'я” [9, 4]. Ідея виокремлення в окрему юридичну категорію традиційних конфесій не має юридичного рішення, що стає приводом для численних спекуляцій. Конституція України та Закон “Про свободу совісті та релігійні організації” закріпили правило, відповідно до якого жодна релігія не може встановлюватися як державна або обов'язкова. Це положення обмежує можливості надання державного статусу будь-якому релігійному об'єднанню і встановленню обов'язкового членства в будь-якому з них. Приналежність або неприналежність до певного релігійного об'єднання не може служити підставою для обмеження цивільних прав. Однак слід звернути увагу на те, що як в українському законодавстві, так і міжнародних документах ми не знаходимо положення, яке б забороняло визнання наявності визначеної релігійної традиції. Неправомірно ототожнювати нормативне закріплення традиційності конфесій з встановленням їх державного або обов'язкового статусу. Для традиційних релігійних організацій можна запропонувати надання розширеної правосуб'єктності. У зв'язку з цим виникає питання, чи не суперечить це чинному законодавству, де закріплено рівність всіх релігійних організацій перед законом. Чинне законодавство не веде мову про рівноправ'я релігійних організацій. Різниця між рівноправ'ям і рівністю перед законом є істотною. Рівноправ'я — це наділення рівним обсягом прав і обов'язків порівняно з іншими суб'єктами, в той же час як рівність перед законом означає рівність вимог закону до всіх релігійних організацій. Відповідно встановлення розширеної правосуб'єктності традиційних релігійних організацій не суперечить чинному законодавству.

Світовий досвід доводить, що визнання національних традицій характерно для більшості демократичних правових держав. У Німеччині релігійні організації публічного права на відміну від інших наділені розширеною правосуб'єкт-ністю, яка дозволяє їм співробітничати з державою в різноманітних сферах. В Бельгії, незважаючи на визнання рівності між всіма релігіями, в соціальній сфері ряд конфесій користуються особливим статусом і додатковими правами. В законодавчих актах Болгарії, Литви прямо передбачаються конфесії, які наділені ексклюзивними правами. В Англії Англіканська Церква наділена особливим статусом благодійної організації.

У зв'язку з цим можна запропонувати внести такі зміни в чинне законодавство: бажано передбачити юридичний механізм, який автоматично присвоюватиме цивільно-правовий статус традиційних, всій сукупності релігійних організацій, які є складовими тієї чи іншої релігійної спільноти. Далі постає наступне питання, яке потребує, щоб цей цивільно-правовий статус надавався одноразово, єдиним рішенням державного органу влади всій релігійній спільноті, наприклад Українській Православній Церкві, а не кожному її канонічному підрозділу окремо.

Правовий статус традиційності присвоюється конфесії не як новій організаційно-правовій формі релігійної організації, а всій сукупності об'єднань, які належать до конфесії.

Підводячи підсумок сказаному щодо визначення понять “Церква” та “релігійні організації”, можна дійти такого висновку та запропонувати внести зміни до Проекту Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, а саме: “Релігійні організації — це система різновидів організаційно оформлених релігійних об'єднань, що мають управлінські й виконавчі органи, чітку структуру, яка забезпечується змістом релігійної парадигми і культу”.

36.

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ´я, католицизм та протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об´єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять або тільки думають, що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників — покарання, яке вони уявляють собі по-різному.

Християнство виникло у другій половині І ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії. А для того, щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв´язку з цим до підтримки християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Се-неки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення "бібліографії" нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені нового Бога — Христос — є простим перекладом на грецьку мову іудейського релігійного терміна "месія" (буквально "помазаник", у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім´я Логос (у перекладі з грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім´я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов´язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини І ст. до середини II ст.), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство ( від початку IV ст. до кінця V ст.).

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів. Представників заможних класів були одиниці, і вони не відігравали особливої ролі в общинах. У цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви не було — вона тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об´єдналися у більш значні одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква, що виникла, стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об´єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася константинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з´їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча вселенські собори скликалися порівняно рідко (з IV по VIII ст. було скликано всього 7), все ж вони відігравали важливу роль: об´єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося "святе письмо" християн — Біблія.

Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ´я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римської імперії у кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання у кінці V ст.західної імперії германськими племенами. На території, котра раніше належала Західній імперії, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.

Юдаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Юдаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності.

Юдаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог племені юдеїв (звідки походить назва релігії). Яхве на давньоєврейській мові означає „Господь” або „сущий, той, що існує”. Тому Яхве – це не стільки ім‘я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (боже ім‘я непізнане),

Єврейські племена (з давньоєврейської „євреї” – „ті, що прийшли з-за ріки Євфрат”) належали до західносемітської групи скотарів-кочовиків, які у ХIII ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо про завоювання євреїв єгиптянами і про визволення їх із „єгипетського полону”. Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан (Обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці XI ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем‘я Юди (юдеїв), що поклонялось богу Яхве.

Мойсея іноді називають засновником юдаїзму, хоча ще задовго до його народження існував культ Яхве - Бога Авраама, Ісака та Якова, який через пророків сповіщав народу Ізраїлю багато одкровень. Яхве заповідав Аврааму (близько 2085 р. до н.е.), що нащадки його стануть численними і утворять народ, обраний Богом з-поміж усіх інших народів світу. Однією із найважливіших засад юдаїзму є уявлення про Яхве, як єдиного, абсолютного і нескінченного Творця всього сущого. Він всемогутній, люблячий і справедливий, глибоко особистісний , а не абстрактний. На момент визволення євреїв від рабства Яхве відкрив себе Ізраїлю в дії (Вихід) та слові (дарував Закон свій Мойсею на горі Сінай). Отриманий Ізраїлем Закон складався з Десяти заповідей і понад 600 законів у формі наказів та установок для повсякденної поведінки.

П‘ятикнижжя Мойсея (Тора) – перші п‘ять книг Біблії - є основними священними книгами, які відображають давню історію євреїв і процес формування їх релігії. Тора містить оповідання про створення Богом всього живого і неживого, про родоначальника євреїв Авраама, пророка Мойсея, який отримав від Яхве „Заповіт Бога” – Декалог (десять заповідей), в якому зведені в єдине ціле моральні настанови та правила поведінки. Яхве через пророків постійно наставляв народ Ізраїлю на суспільні перетворення та моральне удосконалення. Згідно укладеного заповіту Бог висував перед обраним Ним народом високі моральні вимоги, вказуючи, що його благословення залежить від соціальної та моральної справедливості в єврейському суспільстві. Юдаїзм, відображаючи спосіб життя євреїв, їхні уявлення, особливості світорозуміння разом з тим становить систему розвинутого етичного монотеїзму, аналогів якої не існує серед тогочасних релігій світу.

Важливо відзначити те, що формування юдаїзму як монотеїстичної релігії відбувалось паралельно з процесом державно-політичної консолідації ізраїльтян. Юдаїзм відіграв роль каталізатора суспільно-політичного життя та утвердження Ізраїлю, як могутнього царства.

Часи правління Саула, Давида і Соломона називають „золотим віком” в давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави і доблесті царя Давида - стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники цей знак утворюють два щити царя Давида – видатного правителя, полководця, талановитого поета і мудреця. Він зміцнив державу, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався „Ковчег Заповіту” з двома священними скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Богом Яхве Мойсею на горі Сінай. Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богу – головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання у 586 році.

У кінці VI ст. до н. е., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилонією, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Яхве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою період „другого храму”. В часи вигнання („вавилонського полону”) юдеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували залишатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли у 70 р. до н. е. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організаційними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними центрами поширення юдаїзму. В кожній синагозі навчав рабин, який мав авторитет завдяки глибоким знанням. Юдаїзм вижив у численних діаспорах, розсіяних по багатьох країнах.

37.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) - найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення "бібліографії" нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна "месія" (буквально "помазаник", у перекладі - посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекладі з грецької - слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім'я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення

про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини 1 ст. до середини II ст,), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство ( від початку IV ст. до кінця V ст.). І

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, тому вони були релігією пригноблених. Церкви не було - вона тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об'єдналися у більш значні одиниці - єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква, що виникла, стала на захист існуючих порядків.