7.1. Західноєвропейська культура XVII-xvih ст.

Тенденція культурного розвитку, започатковані в часи Ренесансу і Реформації, знайшли своє продовження у XVII—XVIII ст. Для XVII ст. притаманними були розвиток мануфактури і бурхливі процеси первісного нагромадження капіталу. Одночасно в політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на ос­нові абсолютистських монархій. З останнім було пов'язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Культурний розвиток кожної європейської країни набув своїх, ли-І ше їм притаманних рис. Проте наявність спільних рис у культурному розвитку окремих держав Європи дає змогу розглядати культуру Ново­го часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принци­пів духовно-практичного осмислення світу. Системоутворюючим чин­ником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою ре­волюцією XVI—XVII ст.

Формування нових світоглядних орієнтирів було пов'зано не лише із загальною атмосферою епохи, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії, В результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-математичне уявлення про природу. Воно най­більш повно виражено в класичній праці І. Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687). У світлі відкриття ним закону всесвітнього тяжіння нова картина світу постала у своїй відносній за­вершеності та однозначності. Вона вивільнилася від релігійних догм і формувалася лише на експериментальних даних та математичних мето­дах розробки їх.

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізовано в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напря­мів — раціоналізму та емпіризму. Якщо раціоналізм визнає джерелом розум, то емпіризм — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислення, яке, в свою чергу, надає людському існуванню справжнього сенсу. Раціона­лізм вбачав у розумінні здатність істинно осмислити існуючу реальність і не допускав можливості одержання хибних знань внаслідок пізнаваль­ної діяльності. Якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю. В контексті раціоналізму можна виділити дуалізм Рене Декарта (1596— 1650), пантеїстичний монізм Бенедикта С/иная» (1632—16/7) і об'єк­тивний ідеалізм Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646—1716). Осно­ви емпіризму були закладені Френсісом Беконом (1561 —1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань. Тому завдан­ня науки він вбачав у її здатності застосувати раціональний метод до чуттєвих даних. Отже, становлення раціоналістичного світогляду в кон­тексті розвитку експериментального природознавства і філософії було, безу-мовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

Велике значення в художньому освоєнні дійсності XVII—XVIII ст. мало мистецтво.

Образотворче мистецтво та архітектура. Епоха бароко (від італ. Ьагоссо) — вибагливий, химерний) настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церков. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ — як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Заспокійливий і врівноваженій картині буття, створеній культурою Відродження, протистояла картина бурхливого, збентеженого, патетичного, драматичного світу, який постав у суперечливій динаміці та «відкритості» для будь-яких змін.

Епоха бароко була започаткована в Італії і пов'язана з певним по­верненням до середньовічної культурної традиції. Це відбувалося в країні, де ревно зберігалися багаті традиції Відродження. Виникає ком­плекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвизмом. Певною мірою відбувається реставрація впливу релігії на культуру, відроджуються забуті духовні жанри в літературі.

Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів. У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались од­ній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цьо­го площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив італійський скульптор Джо-ванніБерніні (1598—1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі.

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розви­ток міського палацу. Цікавим зразком цього типу будівель є палаццо Каріньяно в Турині, який спорудив великий майстер пізнього бароко архітектор і математик Гваріано Гваріні. Привертає увагу фасад цього палацу з ефективно вигнутою центральною частиною, увінчаною склад­ним криволінійним фронтоном і прикрашений оригінальними скульптур­ними оздобами в центрі. Взятий загалом фасад справляє враження насиченої і вишуканої архітектурної декорації.

Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливо­стей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю. Якщо митці класичної Греції та епохи Від­родження зображували богів олюдненими, то в італійського скульптора Берніні вони залишаються богами. В його скульптурній групі «Аполлон і Дафна» відчувається ілюзія польоту, проте якогось незвичайного, май­же нереального, казкового.

Одним із цікавих розділів барокової скульптури був портрет. На­самперед це були роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості станової приналежності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога моденського Франціско д'Єсте та Людовика XVI, виконані Берніні). Видатними представниками бароко у живопису були італієць Мерізіда Караваджо (1573—1610) і фламандець Пітер Пауел Рубенс (1577— 1640). М. Караваджо розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки чому добивався різних контрастів світла і тіні. Творчості Рубен­са властивий високий гуманістичний пафос (наприклад, картини «Підняття хреста» і «Вакханалія»). Майстерне використання контрастів світла і тіні перетворювало картини в наповнений динамікою живописний по­тік. Повною мірою це знайшло виявлення у творах Антоніса Ван-Дейка (1599—1641) «Св. Мартін і жебраки», «Самсон і Даліла», Дієго Веласкеса (1599—1660) «Здача Бреди» та «Венера з дзеркалом».

Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посідали статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова плас­тика.

Література і музика бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжу­вали традиції Відродження. Проте їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина — піщинка в нескінченному Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей. Ця провідна ідея літератури бароко знайшла своє втілення в творчості іспанського поета Гонгори-і-Арготе (1561—1627) (поема «Поліфем»), італійського поета Маріно Джам-баттіста (1569—1625) (поема «Адоніс»), у драмах іспанця Кальдеро-на та багатьох інших літераторів XVII—XVIII ст. Усіх їх поєднувала спільність світовідчуття, яке іноді називають «трагічним гуманізмом». Це поняття досить вдало відображало сутність внутрішньої супереч­ливості епохи бароко.

Значні плоди ця суперечливість матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла в музиці. Остання — це змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвені бла­гання, всепрощення і екстатичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Поряд із цим у річищі бароко виник новий музичний жанр — опера, батьківщиною якої є Флоренція. Тут на рубежі XVI—XVII ст. створюються перші «драми з музикою». Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді (1567—1643). Його опера «Ор-фей» (1607) викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш деко­рацій, умовність сюжету, вишуканість костюмів — усі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сцена­ми та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах.

Західноєвропейська культура бароко мала великий, проте неодно­значний вплив на культурний розвій країн Центральної та Схід­ної Європи, зокрема України. Проте в цих країнах бароко зазнало суттєвих змін, сприйняло духовні, ідеологічні та національні особливості народів, що тут проживали, тонко відбило нюанси національного

світосприйняття і національного світогляду. В Україні бароко стало потужною духовною течією,, що охопила всі царини культурної діяльності та увійшла до історії світового мистецтва під назвою українське бароко.