2.4 ЛЬВІВСЬКИЙ ПСЕВДОСОБОР 1946Р. Стосунки радянської влади та Української Греко-католицької Церкви були поганими вже тому, що поняття існування Церкви як такої руйнувало плани радянської ідеології. Віра завжди була для людей чимось важливим і необхідним, вона відстоювала права і давала сили для боротьби за свободу, а це наводило страх на керівництво Радянського Союзу. Саме тому всіма можливими способами влада нищила церкви і знущалася над духовенством.
Православна церква перейшла на сторону офіційного керівництва держави. Такий крок зумовлений, насамперед, бажанням подолати спільного ворога – Ватикан і Католицьку церкву.
Львівський собор 1946 року мав на меті загасити останні іскри українського патріотизму і підкорити людей, що так сильно відстоювали право на існування своєї Церкви і держави.
Як тільки влада змогла засадити греко-католицьку ієрархію за ґрати, одразу почалося створення так званої « Ініціативної групи ». Завданням цього новоутворення було підкорення Греко-католицької Церкви і перетворення її у Православну. Керівниками групи були о. д-р Гавриїл Костельник - представник Львівської єпархії, о д-р Михайло Мельник - представник Перемишльської єпархії і о. Антін Пельвецький - представник Станіславської єпархії. Вони змушували греко-католицьких отців переходити у лави православних.
8 березня 1946 року був скликаний Львівський собор. Основними учасниками собору стали отці, які на той час вже були православними. Собор Греко-католицької Церкви очолювали православні владики. Всі рішення були виконані у стилі суворої радянської публіцистики і несли у собі тему того, що Росія – рятівник Церкви, Ватикан є основним ворогом і Берестейська унія мусить бути ліквідованою, бо вона є витвором зрадників.
Весь собор загалом можна назвати добре продуманою виставою, яка була зіграна на відмінно. Всі постанови стали свідченням цього.
2.5 Ув’язнення Митрополита
Проведення Львівського собору 1946 року, навмисно організованого Православною Церквою Московського патріархату для знищення позиції греко-католицьких священників, відбувалося без участі голови церкви Йосипа Сліпого, що спровокувало відповідну реакцію Митрополита, який сказав, стосовно рішень псевдособору: “Рішення Львівського собору 1946р. …я не признавав і не признаю, бо вважаю, що сам собор проводився усупереч канонічних правил …Головою Католицької Церкви я признаю Папу Римського…”. Така думка не влаштовувала владу, яка в свою чергу вирішила позбутися потужного захисника проукраїнської Церкви і, сфабрикувавши судовий процес, засудила Митрополита до заслання на Сибір.
Найважчим у засланні були перевезення з місця на місце, які збивали розпорядок і провокували невизначеність у майбутньому. До цього додавалися ще постійні труднощі, створені навмисно радянськими чинами, такі як: невідповідна їжа, спрага у дорозі, жахливі умови утримання в’язнів. Все це не минуло і голову Греко-католицької церкви, який під час етапування до Новосибірська захворів на дизентерію і прибув у табір із запаленням легень. Та незважаючи на все це його помістили у один з найгірших бараків.
Протягом заслання за Йосипом Сліпим велося спостереження, умови його перебування постійно штучно погіршувалися адміністрацією.
За час ув’язнення, а це тривало довгих 18 років, Митрополит часто хворів, був при смерті, зазнавав знущань з боку інших в’язнів.
Незважаючи на такі умови Митрополит Сліпий знаходив змогу відправляти Служби Божі і надавати духовне спрямування в’язням.
Після завершення строку заслання, в березні 1953 року Блаженнішого повезли до Москви, де влада по смерті Й. Сталіна намагалася створити авторитет лояльності до католицької церкви шляхом повернення довіри в очах Митрополита Сліпого. Йому запропонували унормувати відносини Москви з Ватиканом. Митрополита попросили написати нарис історії Української Греко-католицької Церкви.
Але як тільки змінилася влада, Йосипа Сліпого відправили у Маклаков - ський дім інвалідів. Там умови виявилися більш сприятливі, ніж у поперед - ньому засланні. Митрополит відправляв Служби Божі. Послаблення контролю виявилося лише приводом назбирати доказів для наступного засудження.
19 червня 1958 року Митрополита арештували і розпочали слідство, яке тривало цілий рік. Суд відбувся 15-17 червня 1959 року.
Йосипа Сліпого, для відбуття покарання, відправили до таборів по цілому Радянському Союзу.
У 1963 році, за ініціативою Микити Хрущова до Верховної Ради СРСР , Митрополита Сліпого звільнили з неволі. Не останню роль у цьому відіграв Ватикан.
Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого
3.1 Труди на благо Церкви
Доля митрополита Йосипа Сліпого на посаді глави УГКЦ склалася так, що значний період часу він був засуджений, майже двадцять років Блаженніший Патріарх був усунений від управління. Проте навіть така перешкода не зупиняла Митрополита і він продовжував писати листи, послання, назначати адміністраторів Церкви, зокрема, по дорозі з Риму Йосипом Сліпим був висвячений на єпископа о. Василь Величковський у готелі Москви.
Після звільнення перед Митрополитом відкрилося більше можливостей, які він охоче використовував.
На той час політика Радянського Союзу різко змінилася, спрямувавшись на західний курс, влада почала налагоджувати контакт з Ватиканом. Проте намір був не зовсім чистим, метою цієї кампанії було розповсюдження більшовицької ідеології у світі.
Одразу зрозумів злий намір Кир Йосип. Він неодноразово застерігав Ватикан від співпраці з радянською владою і просив захисту своїй Церкві від войовничого атеїзму.
Митрополит брав участь у ІІ Ватиканському соборі та багатьох інших, де у своїх виступах відстоював старохристиянську традицію та потребу у єдності Церкви.
Йосип Сліпий вів велику просвітницьку діяльність, відвідував різні зібрання, налагоджував контакти з діаспорою, знайомився з роботою організацій, згромаджень Греко-католицької Церкви. За основну проблему він ставив брак єдності, який намагався всіма своїми силами ліквідувати.
Основою об’єднання нації Йосип Сліпий бачив науку.