57. Основні чинники релігійного життя.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновектор-ними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.

Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

Водночас у духовній сфері існують і серйозні пробле* ми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

— Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

— Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні кой-флікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

58. прийняття конституції

Сучасний конституційний процес пройшов у два етапи: 1) 1990-1993 pp. — опрацювання на основі чинних конституцій них положень проекту Конституції; 2) 1994-1996 pp. — опрацювання на основі проекту Конституції 1993 р. діючих у цей час Конституції 1978 р. і Конституційного договору 1995 р. документа, який би узгоджував позиції різних політичних сил. Під час обговорення проекту 1993 р. було опрацьовано 7 його концепцій, запропоновано 47 тис. поправок, доповнень, заперечень.

28 червня 1996 р. п'ята сесія Верховної Ради України від імені українського народу — громадян України всіх національностей прийняла Конституцію — Основний Закон України.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла зміни до Конституції України, які передбачають перехід до парламентсько-президентської форми правління.

Конституція складається з 15 розділів (розділ XV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4), Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.

Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляду. Ключовою для всієї Конституції є ст. З, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов'язком держави.

Розділ II присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недоторканність (ст. 23); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефон них розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), свобода думки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен має право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53),

Україна є парламентсько-президентською республікою. Знач ні права надані Президенту України (розділ V). Він є главою держави (ст. 102) і обирається на основі загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років, може бути переобраний, але не більше ніж два строки підряд (ст. 103). Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він призначається Верховною Радою України за згодою Президента. Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; полі тики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної без пеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада, яка складається з 450 депутатів, обраних на 5 років (розділ IV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Розділи VII і VIII Конституції України присвячені прокуратурі та системі правосуддя. На прокуратуру покладається під тримання державного обвинувачення в суді, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121).

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125). У ст. 129 визначаються основні засади судочинства: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини; змагальність сторін; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу. Відповідальність законів та інших правових актів Конституції України вирішує Конституційний Суд.

Розділи IX і X присвячені територіальному устрою України і статусу Автономної Республіки Крим. -

Розділ XI визначає конституційний статус місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само врядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

59. основні тенденції розвитку економіки.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціальна орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990р.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об'єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Ситуація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів — на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Паралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І— III кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи — обмеження фондів споживання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р.

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова — ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень—квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р.

Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції — глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень—грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу — Президентові, виконавчу — урядові, розроблення Конституції — Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати й знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю пропозицію не було підтримано.

У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку.

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звя-гільський. Спочатку Президент створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Стримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін — на споживчі товари та послуги за січень—липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину — 69%, науку — 60%, культуру — 30%.

Стримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991 — 1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991 — середини 1994 pp. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.

60. Пошуки зовнішньополітичних орієнтирів.

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн—засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачев пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави — СРСР — до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

— вихід із соціально-економічної кризи; ., — проведення ефективних ринкових реформ;

— реструктуризація та модернізація економіки;

— збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

— досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітич-ного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це призвело до катастрофічного падіння виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.

У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, у тому числі гордості за належність до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.

Крім того, зазначимо, що поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 р. — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД були відкриті Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав—учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркмені-стан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновек-торних альтернативних зв'язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні риси позиції України:

1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству1.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991—1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об'єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх стосунків між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини: «центр — провінції». За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-еквномічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУ AM стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба вирішити на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров'я, для України — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн-членів ГУ AM. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч Президентів держав-учасниць ГУ AM та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву — ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об'єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм —транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб'єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 р. Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об'єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.