19

Лекція 10. Криза політики розрядки і посилення конфронтації між Сходом та Заходом

(Кінець 70-х років- і половина 80-х років хх ст.). План

1. Доктринальні основи політики розрядки та причини її краху.

2. Інтервенція СРСР в Афганістан та міжнародна реакція.

3. Загострення політичної кризи у Польщі в 70-х - на початку 80-х років та позиція СРСР і США .

4. Зовнішньополітична стратегія президента США Р. Рейгана щодо СРСР (1981-1985 рр.)

5. Місце гельсінкського процесу в умовах загострення конфронтації двох військово-політичних блоків .

ЛІТЕРАТУРА

1. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. - Київ: Основи, 1995. - 903 с.

2. Іваницька О. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник. - Вінниця: Фоліант, 2003. - 560 с.

3. Козицький А. М. Новітня історія Азії та Африки: Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів /Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів: Афіша, 2004.- 430 с.

4. Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів: Військовий інститут, 2000. – 403 с.

5. Міжнародні відносини та світова політика 1945 - 1980: навчальний посібник / В.Ю. Крушинський, В.А. Манжола.- Київ: Либідь, 2007.- 200 с.

6. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-2007): навчальний посібник для самостійної роботи студента /Л.М. Мицик, Ю.В. Кузьменко.- Київ: Академвидав, 2008. - 543 с.

7. Пик С. М.США - Велика Британія: «особливі відносини» :Монографія /Львів. нац. ун-т. ім. Франка. - Київ : Знання, 2006. - 283 с.

8. Сергійчик І. М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-кінець ХХ ст..) Посідник для студентів вузів. – суми: ВТД «Університетська книга», 2003. – 288 с.

9. Сич О. І., Мінаєв А. В. Доба "Холодної війни": основні тенденції світового розвитку: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2008. - 72 с.

10. Современный американский консерватизм и внешняя политика: научно-аналитический обзор. – Москва: ИНИОН АН СССР, 1991. – 39 с.

11. США: современная внешнеполитическая мысль. Анализ концепций американской политологии 80-х годов /Семен Иосифович Аппатов, И. Н. Коваль, П. Я. Райнов, В. В. Глебов.- Одесса : Логос, 1992. - 235 c.

1. Політика розрядки в 60-70-х роках ХХ ст. була заснована насамперед на геополітичних і прагматичних основах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобального співробітництва полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компоненту, спільних політичних та моральних принципів зовнішньополітичної поведінки протилежних сторін.

Для Радянського Союзу розрядка, як засіб подолання «холодної війни» не скасовував і не замінював закони класової боротьби на міжнародній арені та супроводжувався тезою про розрядку як інструмент постійної «зміни співвідношення сил на користь миру і соціалізму». Радянська концепція розрядки включала в себе принципи «соціалістичного інтернаціоналізму», доктрину «солідарності з боротьбою народів за соціальне і національне визволення» та допомоги країнам «соціалістичної орієнтації». Такий варіант радянської політики розрядки сприймався на Заході як «маневр», маскування експансії та стратегія постійної модифікації сил на свою користь без застосування прямого насилля.

Західні концепції розрядки мали іншу наповненість; розширену інтерпретацію, що знайшла своє відображення в доктринах «гуманітарної розрядки» (її розповсюдження у сферу прав людини, еміграції, свободи слова тощо), глобальної розрядки (її розповсюдження поза межі європейського континенту на периферію світової політики), «ідеологічної розрядки» (припинення ідеологічної війни та конфронтації).

Різновекторність радянської та західної політики розрядки призвели до поступової трансформації воєнно-політичного протистояння «за узгодженими правилами» в систему «мирної» конфронтації «без правил» в геополітичній, економічній, гуманітарній і військово-технологічній сферах.

Криза розрядки була детермінована наступними групами факторів.

1. Вищеназвана різновекторність філософії та політики розрядки з боку СРСР  та  країн  Заходу,   що  маскувало  невпинне  суперництво  Москви   і Вашингтону за глобальне лідерство.

2.   Радянський Союз відійшов від принципу збереження глобального статус-кво та розпочав активну політику створення власних геополітичних плацдармів в периферійних зонах світу,  підтримуючи прорадянські, антизахідні режими (Сомалі, Ефіопія, Ангола, Мозамбік,  Народна Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркіна-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ, Нікарагуа тощо) та зміцнюючи свою військову присутність в чутливих для Заходу зонах.

3.  Найбільш серйозні наслідки мало вручання Радянського Союзу в Афганістані (грудень 1979 р.). Це був перший випадок прямого використання Москвою збройних сил за межами «традиційної» зони впливу СРСР в Східній Європі. Введення радянських військ в Афганістан викликало осуд та супротив не тільки США і Західної Європи, але й Китаю, більшості мусульманських країн та країн, що не приєдналися, а також керівників багатьох комуністичних партій Західної Європи. Вперше після другої світової війни СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Швидко зростала міжнародна напруга в цілому.

4.  Непримиримість позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфері, в питання забезпечення прав людини, свободи слова та демократизації. США та країни Західної Європи перетворили проблему захисту прав людини в центральний елемент своєї зовнішньополітичної стратегії СРСР сприймав це як   втручання   у   внутрішні   справи.   Посилювалася   атмосфера   взаємної недовіри, поновлювалася «ідеологічна війна», в якій Москва, на відмінність від 50-60-их років втратила наступальні позиції та була вимушена зайняти «кругову оборону».

5. Зростання   напруженості   на   периферії  міжнародної   системи   та поновлення «війни ідеологій» негативним чином впливали  на ситуацію в Європі.   Поява   в   Радянському   Союзі   ракет   «СС-20»  була   сприйнята   в західноєвропейських   країнах   як   намагання   Москви   «відірвати»   Західну Європу   від   США   шляхом   залякування,   досягти   військово-стратегічної переваги та, врешті-решт порушити політичний статус-кво на європейському континенті. Реакція Заходу, т.зв. «подвійне рішення» НАТО надало цьому процесу характер зустрічної ескалації протистояння.

В кінці 70-х років з «духом розрядки» було покінчено. Попереду була нова конфронтація, новий виток «холодної війни».

2. Для з’ясуваннями обставин, що передували радянській агресії в Афганістан варто зробити невеликий історичний екскурс. Як відомо, 20 вересня 1953 р. генерал Мухаммед Дауд (племінник вбитого в 1933 р. короля Надір-шаха) шляхом військового перевороту усунув від влади короля Мухаммеда Заїр Шаха та до 1963 р. обіймав посаду прем’єр-міністра. На початках СРСР надавав йому економічну та військову допомогу. Протягом його правління спалахували прикордонні конфлікти з Пакистаном. Проте в цілому генерал Дауд декларував «політику неприєднання», що було радше балансуванням між СРСР та США. Згодом усунутий від влади він зумів організувати в липні 1973 р. успішний військовий переворот, повернутися до влади та проголосити країну Республікою Афганістан. Король у серпні того ж року виїхав до Риму у вимушене вигнання.

У березні 1977 р. було прийнято республіканську конституцію, яка фактично передбачала монополію однієї партії – Народно-демократичної партії Афганістану, яка допомогла повернутися до влади М. Дауду. Останній продовжив курс на добросусідство з СРСР, але водночас почав більше, ніж його попередник, спиратися на західні держави і розгорнув репресії проти НДПА.

27 квітня 1978 р. ця партія організувала черговий успішний військовий переворот, в результаті якого генерала М. Дауда було вбито. 30 квітня було проголошено Демократичну Республіку Афганістан, а президентом став письменник Нур Муххамед Таракі. Першим новий режим визнав СРСР. В грудні 1978 р. між СРСР та ДРА було підписано Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво.

В лютому 1979 р. в Афганістані вбили посла США.

Впродовж всього року керівництво Афганістану зверталося до СРСР щодо збільшення військової допомоги та введення радянських військ, оскільки самостійно придушити опір противників побудови в Афганістані соціалістичної ладу постійно зростав. Проте зважаючи на можливі негативні «далекосяжні політичні наслідки» такого кроку, лідери Радянського Союзу уникали цього питання.

16 вересня 1979 р. у власному палаці подушкою було задушено президента Таракі і владу захопив безпосередній керівник перевороту 1978 р. Хафізулла Амін. Не отримуючи ствердної відповіді щодо військового втручання в Афганістан з боку СРСР, Х. Амін все більше розширював контакти із Заходом та Пакистаном, чим відразу ж викликав у Москві серйозні занепокоєння.

12 грудня 1979 р. вузьке коло членів Політбюро ЦК КПРС (Л. Брежнєв, Д. Устінов, Ю. Андропов, А. Громико) схвалили рішення про втручання СРСР у громадянську війну в Афганістані шляхом введення туди військ, які згодом отримали назву «обмеженого контингенту», що досить швидко досягнув 100 тис. вояків.

27 грудня того ж року під час штурму президентського палацу спецпідрозділом КДБ СРСР (майбутня група «Альфа») Х. Аміна було вбито. На чолі нової влади Радянський Союз поставив Бабрака Кармаля.

Реакція США на введення радянських військ була вкрай негативною. Воно дало привід остаточно поховати розрядку. Жорстка лінія США була підтримана не лише багатьма державами Заходу, але, наприклад, КНР, яка разом з Пакистаном на початках стали фактично основними спонсорами руху опору в Афганістані, основу якого складали т.зв. борці за віру – «мухаджини», яких радянські військові називали моджахедами.

Радянська агресія в Афганістан отримала засудження й у відповідній резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1980 р. («за» проголосувало дві третини членів). Із близьких до СРСР держав проти резолюції не голосували Румунія, Лівія, Чад та ін.

Отже, «афганський похід» остаточно вирішив долю розрядки, світ поринув в період жорсткої конфронтації двох наддержав – США та СРСР.

3. 12 грудня 1970 року польський уряд оголосив тотальне підвищення цін на харчові продукти . Наступного дня застрайкувала Ґданська верф, потім інші підприємства у місті. Відсутність реакції влади спровокувала 15 грудня у Ґданську багатотисячну вуличну маніфестацію. Демонстранти підпалили будинок Воєводського Комітету партії (ПОРП). І секретар Партії Владислав Ґомулка дав міліції наказ вжити зброю і ввести в місто війська. Військо й міліція стріляли не тільки в збунтований натовп, але також у випадкових перехожих. 16 грудня солдати відкрили вогонь по людях, що виходили з воріт № 2 Ґданської верфі, 17 грудня вранці - по робітниках, які йшли на роботу у Верфі в Ґдині, а 18 грудня в Ельблонзі й Щеціні... За офіційними даними на польському Узмор’ї загинуло 45 осіб, 1165 були поранені, арештовано приблизно 3 тисячі.

У червні 1976 року уряд знову зробив спробу запровадити дуже високі (в середньому вищі на 70%) ціни, що викликало страйки в кількох містах. Особливо різкі демонстації відбулися на підприємствах Радома і Урсусу.

23 вересня 1976 р. чотирнадцять опозиціонерів оприлюднили Відозву до громадян і уряду ПНР, котра стала установчою декларацією Комітету Оборони робітників (КОR) (через рік перетворений в Комітет Суспільної самооборони “КОR” – КSS “КОR”. Комітет Суспільної оборони був першою відкритою групою демократичної опозиції

Країна, однак, поринала в економічний хаос. Приховане підвищення цін, зростання інфляції призвели на початку 1980 року до відсутності на ринку майже всіх товарів.

Найбільше значення мав липневий масовий страйк у Любліні, котрий охопив 150 установ і підприємств з 50 тис. людей, зупинилися засоби міської комунікації, поїзди. Уряд почав вести переговори зі страйкарями, які завершилися підписанням угоди 11 липня зі страйковими комітетами, які називали “простійними” (щоб уникнути вживання негарного слова “страйк”). Окрім соціальних поступок, страйкарям була гарантована безпека, уряд взяв також на себе зобов’язання провести нові вибори до рад на підприємствах. Вперше в повоєнній історіїї була підписана угода між владою і страйкуючими робітниками.

Влада старалась в екстренному порядку втихомирити ситуацію, скасовуючи нові високі ціни і обіцяючи лише незначне підвищення цін. Такі “локальні” цілі спершу переслідував також страйк у Ґданьску, хоча політичні поступки у Любліні подавали надії на новий крок в опозиційній боротьбі.

Страйк на Ґданській верфі ім. Леніна розпочався 14 серпня 1980 року був піднятий на захист робітниці, співорганізаторки створених у 1978 році Вільних профсоюзів (WZZ), незаконно звільненої з роботи. Ініцатором був Богдан Борусевич з КОR’у і WZZ разом з трьома молодими робітниками з верфі; в організації страйку взяв також участь викинутий з роботи активний діяч страйків від 1970 року і член нелегальних WZZ Лех Валенса. Наступного дня до них приєдналися інші верфі, порти та інші підприємства в місті.

16 серпня вдалося досягнути компроміс у справі підвищення зарплат і додатку “за дорожнечу” для працівників верфі – більшість страйкового комітету дійшла висновку, що мета була досягнута і закликала робітників покинути судноверф.

В ніч з 16 на 17 серпня на величезній судноверфі залишилося менше тисячі страйкарів. Їхній протест легко можна було придушити, але влада не була настроєна на силове рішення – потім поправити ситуацію було б значно важче.

Тієї ночі був створений Міжзаводський Страйковий Комітет (МKS), котрий опрацював 21 вимогу, серед яких сім були політичні. Найважливішим була перша вимога – створення не залежних від партії профспілок, а крім того, гарантія права на страйк, свобода слова, звільнення політичних в’язнів і здійснення заходів з метою виведення країни з кризи.

18 серпня спалахнув масовий страйк в Щеціні. Там також був створений Міжзаводський Страйковий Комітет, який сформулював подібні вимоги.

До ґданського MKS щоденно долучалися чергові підприємства. 21 серпня їх налічувалося вже 350. Під кінець серпня хвиля страйків огорнула Верхній Шльонськ. На кінець серпня страйкувало вже понад 700 тисяч чоловік з 700 підприємств у більшості з 49 воєводств.

До Ґданської верфі разом з тими, хто підтримував протест, з’їжджалися опозиційно настроєна інтелігенція, котра походили в основному з незалежного Товариства Наукових курсів, з їх числа була створена комісію експертів, до складу якої входили також Тадеуш Мазовецький і Броніслав Ґеремек.

Від початку вересня 1980 року в усій країні окремі Міжзаводські страйкові комітети (MKS’и) переформовувалися в Міжзаводські установчі комітети вільних профспілок, пізніше комітети поставали (наперекір владі, котра намагалася блокувати цей процес) також там, де не було підписання угод. Серпневі угоди створили підґрунтя для створення нових профспілок від 11 вересня по всій країні.

17 вересня у Ґданську на з’їзді представників понад 20 Міжзаводських комітетів вирішено створити єдину організацію всепольського масштабу – Незалежну самоврядну профспілку “Солідарність”, а задекларована кількість членів вже тоді налічувала 3 млн осіб. В її лавах опинилися робітники та інтелігенція – люди майже усіх професій; пізніше цей рух вже в окремих організаційних формах охопив також інші групи суспільства - студентів, селян.

І З’їзд НСПС “Солідарність” відбувся у вересні 1981 року. Перед його відкриттям були проведені перші у повоєнній Польщі демократичні вибори делегатів. Одним з найважливіших документів З’їзду стало Послання до трудівників Східної Європи:

Вже в ході тривання страйку, в серпні 1980 року в штабі Міністерства Внутрішніх Справ був опрацьований план пацифікації Верфі. Але керівництво партії не наважилося пролити кров – надто живою була ще пам’ять про події грудня 1970 р.

Спеціальна совєтська комісія у справах Польщі, т.зв. Комісія Суслова, також підготувала план збройної інтервенції – 29 серпня в бойовій готовності повинні були стати біля кордону чотири дивізії. Втягнуте у війну в Афганістані, радянське керівництво з недовірою ставилося до позиції польської армії, зате ж було переконане в рішучості руху опору польського суспільства і засудження совєтських дій з боку Заходу - совєтські вожді так і не наважилися відкрити “другий фронт”.

Війська Варшавського Договору 8 грудня 1980 року також були готові до збройної інтервенції у Польщі – 18 дивізій СРСР, НДР і ЧССР стояли на кордоні. Рішення про відкликання бойових дій було прийняте в останній момент, оскільки вирішили, що цей момент несприятливий для атаки (вплив на це рішення мало також однозначне попередження з боку президента США Дж. Картера).

Польські комуністи не могли знати, що 10 грудня 1981 року, за три дні перед запровадженням воєнного стану, Ю. Андропов говорив на засіданні Політбюро у Кремлі: “Ми не маємо наміру вводити війська до Польщі. Це правильна позиція, і ми повинні стояти на ній до кінця. Не знаю, як закінчиться справа, але навіть якщо Польща перейде під владу “Солідарності”, то це буде єдина зміна. [...] Ми повинні дбати про свою країну”.