Лекція 3. Особливості повоєнного врегулювання в
Європі та на Далекому Сході План
Проблема устрою Німеччини в 1945-1949 рр.
Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі.
Дунайська конференція в Белграді 1948 р.
Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах.
Особливості мирного врегулювання на Далекому Сході.
Література
Бузов В. И. Новейшая история стран Азии и Африки (1945-2004): Учебное пособие. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. – 574 с.
Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. - Київ: Основи, 1995. - 903 с.
Іваницька О. П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник. Вінниця: Фоліант, 2003. - 560 с.
Історія сучасного світу: соціально-політична історія ХV-ХХ століть: Навчальний посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. - Київ: Вікар, 2003. - 435 с.
Козицький А. М. Новітня історія Азії та Африки: Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів /Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів : Афіша, 2004.- 430 с.
Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів: Військовий інститут, 2000. – 403 с.
Мартиненко А. К., Мартиненко Б. А. Міжнародні відносини 1945-1975 років: Навчальний посібник – Київ: Ліра-К, 2007. – 366 с.
Міжнародні відосини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник / В. А. Манжола та ін. - Київ: Либідь, 1999. - 558 с.
Міжнародні відносини та світова політика 1945 - 1980: навчальний посібник / В.Ю. Крушинський, В.А. Манжола.- Київ: Либідь, 2007.- 200 с.
Новітня історія країн Європи та Америки (1918-2007): навчальний посібник для самостійної роботи студента /Л.М. Мицик, Ю.В. Кузьменко.- Київ: Академвидав, 2008. - 543 с.
Сальков А.П. Территориальная проблема в болгаро-югославских отношениях 1919-1949 гг. // Вопросы истории. - 2008. - № 5. – С. 46-63.
Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення принципу виборності влади і, що дуже важливо, створено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладалося на новий орган – Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в той же час в Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід-Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав вважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.
Перешкодити цьому міг згаданий «центральний німецький уряд». Але Союзна конрольна рада (СКР), яка забезпечувала реалізацію потсдамських рішень, діяла на засадах консенсусу, і Франція скористалася правом вето, коли на порядку денному постало питання про створення «німецьких центральних департаментів». Мабуть, це було пов’язано з несприйняттям Парижем ідеї єдиної Німеччини, його прагненням отримати компенсацію у вигляді анексії Саару й Руру.
2 жовтня 1945 р. представник американської адміністрації генерал Л. Кей запропонуквав начальникові радянської військової адміністрації Німеччини маршалу генералові В. Соколовському створити аналогічні департаменти для американської й радянської зон, сподіваючись, що інші зони в такі ситуації змушені будуть приєднатися.
У листопаді 1945 р. у Контрольній раді радянська сторона висловилася проти цієї пропозиції. Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип чотиристороннього управління Німеччиною.
Слід зазначити, що в цей період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому формування багатозонних органів мало орієнтуватися в організаційному плані на радянський зразок.
Німецька економіка в західних секторах і надалі керувалася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тоум 27 березня 1946 р. з’явився документ, схвалений чотирма державами, - «План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збереження традиційних господарських зв’язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збереження єдності країни.
Проте вже 30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуваннями товарів і людей між радянською і західними зонами. Контрольна рада одноголосно ухвалила це рішення як тимчасове.
На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС), яка відбувалася у два етати у квітні-липні 1946 р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким врегулюванням, але згодом, під впливом позиції МЗС СРСР В. Молотова дане питання було знято.
12 липня 1946 р. було оголошено намір США й Великобританії об’єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією»
Під час Лондонської сесії РМЗС (25 листопада-15 грудня 1947 р.) Франція висловила принципову згоду на об’єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Тризонії». 19 грудня держдепартамент США поінформував про припинення репараційних поставок до СРСР.
У січні 1948 р. у Франфуркті-на-Майні пройшла нарада міністрів-президентів «Бізонії», скликана окупаційною владою. На ній було створені верховний суд і центральний банк. Економічна рада, що діяла ще з травня 1947 р., збільшилася до 104 депутатів і одержала повноваження в галузі податкової політики. Виконавчою радою з розширеними повноваженнями став називатися директорат у складі п’яти бізональних урядів. Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об’єднаної економічної області» на справжню державу. Створювався прообраз майбутньої конституції структури. Аби зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західнонімецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передавання його під фактичний суверенітет Франції. На Франфурктській нараді було запропоновано скликати нову конференцію з німецького питання за участі Франції й країн Бенілюксу, але без СРСР.
Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до 6 березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згідно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції.
За постановою конференції засновувався Міжнародний орган з Руру із контролю над виконанням рішення про демілітаризацію майбутнього ФРН.
Значні поступки було зроблено для Франції – майбутня Конституція мала передбачати мініальну централізацію, про німецьку армію не згадувалося взагілі, а склад міжнародного органу з Руру забезпечував переваги французької сталеливарної промисловості над німецькою. Але слід зазначити, що ці поступки Франція вважала за недостатні. Тому рішення Лондонської конференції з великими ускладненнями ратифікувалися французьким парламентом.
18 червня 1948 р. командувачі окупаційних військ США, Великообританії Франції повідомила маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на західні сектори Берліна.
22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення грошової реформи вже в радянській зоні Німеччини і в районі Великого Берліна. 23липня західні держави ухвалили рішення про поширення своєї реформи на західні сектори Берліна.
24 линя було цілковито перекрито наземні комунікації між західними зонами окупації й Берліном «з технічних причин». Тим часом маршал Соколовський сформулював справжню причину блокади, оголосивши, що транспортні обмеження триватимуть доти, доки не буде скасовано плани західних держав про створення західнонімецького уряду.
Західні держави організували й розширили «повітряний міст» між західними зонами окупації й Берліном.
Припиненя блокади збіглося в часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Західної Німеччини, урочисто оприлюдненого 23 травня 1949 р. Ця дата вважається днем створенням ФРН. У той самий длень відкрилася Паризька сесія РМЗС (23 травня-20 липня 1949 р.), яка стала останньою і вже нічого не змогла зробити для врегулювання німецького питання. 20 червня 1949 р. інститут військових губернаторів було реорганізовано в інститут Верховних комісарів західних держав Німеччини. 14 серпня пройшли вибори до бундестагу ФРН, а 15 вересня – вибори федерального канцлера.
Ще 19 березня 1949 р. Німецька національна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. У квітні пройшли вибори до Німецького народного конгресу, а 7 жовтня 1949 р. була сформована тимчасова Народна палата (день створення НДР), 15 жовтня 1949 р. НДР і СРСР встановили дипломатичні відносини.
Створення НДР фактично завершило процес «реєстрації» поділу Німеччини.
2.Згідно з рішенням Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п’яти великих держав – СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Було узгоджено, що угоду з кожною конкретною державою готуватимуть лише ті великі держави, які перебували з нею у стані війни і підписали умови замирення. З Італією – Радянський Союз, США, Великобританія, Франція; З Болгарією, Угорщиною, Румунією – СРСР, США та Великобританія; з Фінляндією – СРСР та Великобританія. Участь Китаю передбачалася лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією.
Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на другій сесії РМЗС, яка проходила в Арижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12липня 1946 р.
З 25 липня по 15 жовтня 1946 р. в Парижі відбувалася мирнна конференція представників 21 держави.
Паризька конференція, підтвердивши переважну більшість узгоджених у межах РМЗС рішень, не виконала, проте, одне з головних завдань – подолання суперечностей, що містилися в цих рішеннях. Для цього було скликано третю сесію РМЗС, що пройшла з 4 листопада по 12 грудня 1946 р. у Нью-Йорку.
Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. в Парижі й набрала чинності 15 вересня 1947 р.
Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі кожної з мирних угод проголося про припинення стану війни й фіксувалося зобов’язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття її в Організацію Об’єднаних Націй.
Значні територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згідно з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за станом на 1 січня 1938 р., за окремими винятками.
Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов’язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини. Ці країни також зобов’язувалися також не допустити відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій.
Італія втратила всі свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі.
Італія зобов’язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії.
Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини.
Постанови мирних угодз питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, які вони завдали своєю агресією країнам-переможницям.
3. Не викликає заперечення твердження про величезне не лише торговельно-економічне, але й політичне значення Дунаю. Після Першої світової війни за Дунайською конвенцією 1921 р. фактичними господарями Дунаю ставали Великобританія та Франція. Радянська Росія, а згодом СРСР, які на той час не були придунайськими державами, повністю відсувалися від дунайських справ.
У 1939 р. Гітлер домігся включення Німеччини до Європейської комісії по Дунаю (діяла паралельно із Міжнародною комісією по Дунаю). Незабаром він анулював цю комісію і впродовж майже всього періоду Другої світової війни був повновладним господарем на Дунаю.
На Паризькій мирній конференції 1946 р. західні держави підняли дунайське питання з метою відновити своє панівне становище, але було вирішено скликати для його обговорення спеціальну конференцію.
Дунайська конференція в Белграді проходила з 30 липня по 18 червня 1948 р. за участю представників придунайських країн – СРСР, УРСР, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як членів Ради міністрів закордонних справ та Австрія з дорадчим голосом. Таким чином, на боці Радянського Союзу була чисельна перевага.
Радянський варіант нової Дунайської конвенції передбачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Дунаєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської конвенції 1921 р., підписаної без участі СРСР.
Нова Конвенція була розроблена на засадах радянського проекту, підтриманого більшістю учасників. Представники США, Великобританії та Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав, які її уклали.
Дунайська конвенція набрала чинності після її ратифікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною державою.
4. У Московській декларації від 1 листопада 1943 р. уряди СРСР, Великобританії та США оголосили, що вони розглядають анексію Австрії Німеччиною як недійсну, підтвердивши бажання відновити Австрію як вільну й незалежну державу.
27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.
Згідно з домовленостями урядів СРР, США, Англії й Франції після визволення тут залишилися війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.
Впродовж наступних років відбулося декілька зустрічей міністрів закордонних справ п’яти великих держав. Проте лише в Парижі (травень-червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмовився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишалися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн. дол., 60 % виробництва нафти й права на її видобудування та очищення.
Наступні переговори привели лише до часткових домовленостей з економічних питань. Невдалими виявилися й зусилля комісії в складі чотирьох заступників міністрів закордонних справ.
Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропонованого західними країнами «скороченого варіанту» Державної угоди, в якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.
Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правовву позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому містилася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей варіант.
Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз вважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.
15 квітня 1954 р. за підсумками візиту федерального канцлера Австрії Рааба до СРСР було опубліковано «Московський меморандум». СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й виввести з Австрії окупаційні вйська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов’язувалася постачати Радянському Союзові 10 млн. т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн. дол. за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забепечити постачання товарів на суму 150 млн. дол. як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Деякі дослідники вважають, що вирішенням австрійського питання Радянський Союз намагався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.
2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чотирьох окупаційних держав за участю міністра закордонних справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закордонних справ внесли остаточні зміни до тексту угод.
15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія поновлювалися «як суверенна, незалежна й незалежна й демократична держава» в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпезпечувалися заявою великих держав і забороною на політичній і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня 1955 р. австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.
5.Невід’ємною частиною формування системи повоєнних міжнародних відносин стало мирне врегулювання в Азії. Після підписання 2 вересня 1945 р. Акту про капітуляцію Японії міністерство закордонних справ Японії отримало наказ головнокомандуючого союзних окупаційних військ генерала Макартура про встановленння на всій території Японії влади військової адміністрації. Окупаційні частини були головним чином американськими з невеликим контингентом військ Нової Зеландії та Австралії. Після капітуляції Японія перестала бути суб’єктом міжнародного права. Вона підпала під юрисдикцію союзних держав.
Ще 22 серпня 1945 р. уряд США запропонував СРСР заснувати консультативний орган – Далекосхідну консультативну комісію з питань Японії у складі представників США, СРСР, Англії, Китаю, Австралії, Канади, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Філіппін. Радянський Союз відповів згодою.
На відміну від Німеччини в Японії США проводили окупаційну політику через японський уряд, погодившись на його пропозиції про співпрацю з окупаційною владою.
Політичний курс США відносно Японії було викладено 23 вересня 1945 р. в ”Основних принципах політики США щодо Японії в початковий період окупації, де основною метою проголошувалося завдання ”домогтись, аби Японія не змогла знову становити загрозу для США для безпеки у всьому світу”.
На лондонській сесії міністрів закордонних справ СРСР, Англії, США та Франції 24 вересня 1945 р. СРСР висунув пропозиції про заснування Контрольної ради щодо Японії за принципом союзних контрольних комісій, які вже функціонували в Румунії та Угорщині.
Проте за кілька днів держдепартамент США оголосив про заснування Далекосхідної консультативної комісії у складі США, СРСР, Китаю, Англії, Франції, Автсралії, Нової Зеландії, Канади, Нідерландів, - держав, які підписали Акт про капітуляцію Японії. Основний обов’язок комісії, згідно з положенням, полягав у виробленні рекомендацій для головнокомандувача, який, в тім, міг з ними і не погоджуватись.
Реакцією СРСР була ”незгода з заснуванням Далекосхідної консультативної комісії до створення Контрольної ради”. Зазначалося, що Контрольна рада щодо Японії відрізняється від аналогічного органу в Німеччині й діятиме на засадах, аналогічних засадам союзним контрольним комісіям у Румунії або Угорщині, під головуванням американського представника.
В результаті тривалих дискусій в грудні 1945 р. було ухвалено рішення розпустити Далекосхідну консультативну комісію і створити Далекосхідну комісію (представники СРСР, США, Англії, Китаю, Франції, Голландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії та Філіппні) і Союзну раду для Японії (представники СРСР, США, Китаю й Англії, яка водночас репрезентувала Австралію, Нову Зеландію та Індію). Комісія мала перебувати у Вашингтоні, Рада – в Токіо.
Далекосхідна комісія покликана була ”формулювати політичну лінію, принципи й загальні засади, згідно з якими може здійснюватися виконання Японією її зобов’язань за умовами капітуляції”. Робота комісії підкорялася принципові одностайності великих держав. Розпорядження щодо конституції, зміни уряду, контролю мали надаватися лише за згодою комісії. Формально комісія була зверхньою над головнокомандувачем.
Функції дорадчого органу одержала Союзна рада для Японії. Головнокомандувач зобов’язувався консультуватися з радою щодо розпоряджень, ”які мають істотне значення”. Кожен член ради міг припинити дії головнокомандувача й передати спірні питання на розгляд Далекосхідної комісії.
7 березня 1946 р. було опубліковано проект Конституції Японії. У ньому імператор проголошувався символом держави та єдності народу і позбавлявся прав, пов’язаних з управлінням державою. Проголошувалася рівність усіх громадян перед законом, підкреслювалася недоторканість приватної власності. Важливим був розділ 5, який фіксував відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних суперечок і забороняв Японії мати власні збройні сили.
В жовтні 1946 р. проект Конституції затвердила обидві палати парламенту, а 3 травня 1947 р. Конституція набрала чинності.
Одним з перших питань, розглянутих Далекосхідною комісією, була репараційна проблема. 9 березня 1956 р. США запропонували СРСР створити Міжсоюзницьку репараційну комісію для визначення форм стягнення репарацій і частки окремих країн у їхньому одержанні. У квітні 1946 р. розглядалися пропозиції американського представника про надання певної кількості обладнання для репарацій.
Країни Британської імперії висловили претензії на 75 % загальної суми японських репарацій, Китай – на 40 %, Філіппіни – на 50 %, СРСР – на 14 %. Незгода між цими країнами зумовила те, що 8 березня 1947 р. Далекосхідна комісія ухвалила програму репарацій, які становили 30 % виробничих потужностей Японії. А у квітні 1947 р. уряд США одноособовим рішенням розподілив ці потужності між чотирма державами – 50 %; Китаю, по 1/6 – Англії, Філіппінам та Індонезії.
19 червня 1947 р. Далекосхідна комісія обнародувала документ ”Про основну політику відносно Японії після капітуляції”, у якому визначалися завдання перебудови Японії й недопущення її ремілітаризації. Найважливішою метою окупації визначалися роззброєння і демілітаризація.
11 липня 1947 р. Сполучені Штати поінформували СРСР про намір скликати 19 серпня 1947 р. конференцію представників і держав – учасниць Далекосхідної комісії для укладення мирної угоди з Японії.
Процес підготовки мирної угоди значно прискорився після утворення Китайської Народної Республіки.
Напал КНДР на Південну Корею й початок корейської війни актуалізували для США питання про мирну угоду.
В опублікованих 9 вересня 1950 р. ”11 принципах програми далекосхідної політики США” наполегливо проводилася теза про необхідність якнайшвидшого розгляду питання про мирну угоду для Японії. Розпочалися переговори з представниками країн – учасниць Далекосхідної комісії.
В жовтні 1950 р. держдепартамент США розіслав країнам–членам Далекосхідної комісії спільний меморандум, який містив загальні принципи мирної угоди з Японією. У ньому наголошувалося, що учасниками угоди можуть стати лише країни, які перебувають у стані війни з Японією. Після підписання угоди учасники мають відмовитися від претензій, які постали внаслідок воєнних дій, що тривали до 2 вересня 1945 р.
Відносно територіальних питань у проекті зазначалося, що Японія визнає незалежність Кореї і майбутнє рішення Великобританії, США, СРСР і Китаю щодо статусу Формози, Пескадорських островів, Південного Сахаліну та Курильських островів. Передбачалося передання під фактичий контроль США японських островів Рюкю та Бонін.
Не маючи ілюзій з приводу позиції СРСР, США прагнули заручитися підтримкою союзників. На початку січня 1951 р. Конференція країн Британської співдружності націй ухвалила резолюцію про якнайшвидше підписання мирної угоди з Японією.
29 березня 1951 р. уряд США розіслав свій проект мирної угоди з Японією членам Далекосхідної комісії.
Радянський уряд 7 травня 1951 р. надіслав заінтересованим країнам ”Зауваження з приводу американського мирної угоди з Японією”.
12 липня 1951 р. ”Проект мирної угоди з Японією” було опубліковано від імені США та Великобританії.
В Сан-Франциській конференції (4-8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.
8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Угода складалася з 27 статей. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат ”змови Вашингтона з японським урядом”.
Через кілька годин США і Японія підписали ”угоду безпеки”, згідно з якою Японія надавала США ”право розміщувати наземні, повітряні та морські сили в Японії й біля неї”.
У січня 1952 р.СШа та Японія підписали Адміністративну угоду, в якій фіксувалася згода Японії ”на використання США засобів обслуговування і територій, необхідних для виконання завдань передбачених угодою безпеки”.
28 квітня 1952 р. Японія й уряд Чан Кайші на Тайвані підписали мирну угоду, яка проголошувала припинення стану війни між Японією і Китайською Республікою, відмову від усіх прав на Тайвань, Пескадорські й Парасільські острови.
9 червня 1952 р. була укладена окрема угода Японії з Індією Між двома країнами встановлювалися ”міцний і вічний мир та дружба”.
У квітня 1953 р. Японія досягла домовленості з Бірмою щодо репараційного питання.
Заняття 3. Особливості повоєнного врегулювання в