Лекція 2. Причини виникнення та характерні прояви
«Холодної війни» у міжнародних відносинах другої половини хх ст.
ПЛАН
Причини виникнення «холодної війни».
Основні складові «холодної війни».
Періодизація «холодної війни».
Міжнародний порядок періоду «холодної війни».
ЛІТЕРАТУРА
Бадах Ю. Г. «Холодна війна» та її виміри (1946-1991 рр.): монографія. – Київ: КНТЕУ, 2009. – 457 с.
Гай-Нижник П. В очікуванні Третьої війни // Український тиждень. – 2010. - № 36. – С. 42-44.
Документи та матеріали з історії міжнародних відносин періоду холодної війни /Укл. О. І. Сич, А. В. Мінаєв. – Чернівці: Рута, 2008. – 48 с.
Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. - Київ: Основи, 1995. - 903 с.
Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів: Військовий інститут, 2000. – 403 с.
Міжнародні відосини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник / В. А. Манжола та ін. - Київ: Либідь, 1999. - 558 с.
Міжнародні відносини та світова політика 1945 - 1980: навчальний посібник / В.Ю. Крушинський, В.А. Манжола.- Київ: Либідь, 2007.- 200 с.
Сич О. І., Мінаєв А. В. Доба «Холодної війни»: основні тенденції світового розвитку: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2008. - 72 с.
1.Питання про причини виникнення «холодної війни» надзвичайно складне. Проте нові публікації, документи, архіви дають змогу більш зважено оцінити факти нагнітання напруги та протистояння з обох сторін, що призвело до цієї війни.
Першим термін «холодна війна» застосовував для опису протистояння між США і СРСР Дж. Оруелл у статті «Ти і атомна бомба». Термін з’явився на світ ще 1945 року і поступово закріпився в політичному словнику. Але є вчені, які вважають, що термін «холодна війна» вперше запровадив американський політолог Б. Барух. Проте загальний термін «холодна війна» уперше вжито ще на початку ХVІ ст. кастильським принцом Хуаном Мануелем – полководцем і письменником. Розповідаючи про тривалу боротьбу між християнами і мусульманами на Піренейському півострові, він зокрема зазначив, що «гарячі» та «холодні» війни відрізняються тим, як вони закінчуються. «Гарячі» закінчуються або загибеллю, або миром, а «холодні війни» не приносять ні миру, ні честі тому, хто їх розпочав.
Під час Другої світової війни між США і СРСР існували партнерські відносини і відносно добрі стосунки, хоча вже на завершальному етапі війни почали виникати суперечності й непорозуміння, зумовлені різними підходами до післявоєнного устрою світу.
По закінченню війни протистояння, конфронтація, військово-політичне суперництво збільшилося, що зумовлювало силовий підхід до вирішення міжнародних проблем.
Причини «холодної війни» пояснюються історичними, економічними, психологічними та іншими чинниками.
По-перше, це розкол світу на дві полярні соціально-політичні системи.
По-друге, перемога над нацизмом призвела до усунення загрози, яка об’єднувала учасників антигітлерівської коаліції – з одного боку СРСР, з іншого США і Велику Британію.
По-третє, США перетворилися у наймогутнішу державу світу та почали претендувати на здійснення свого впливу у різних районах планети. СРСР не хотів їм поступатися, хоча з економічної точки зору був набагато слабкішим, але мав одну і найсильніших армій у світі, непоганий військово-промисловий комплекс і міжнародний авторитет у світі – як одна з основних країн-переможців. Отож теж хотів претендувати на світове панування.
По-четверте, перемога над нацистською Німеччиною та її союзниками призвела до порушення у більшості країн світу ідей демократії, свободи і прав людини. Одночасно в СРСР ще більше зміцнів сталінський тоталітарний режим, що прагнув утворити комуністичну диктатуру в інших країнах світу.
Уже в 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції значно загострилися. Причиною були: повоєнне керування світом; володіння США монополією на ядерну зброю; спроби утвердити прорадянські режими у Східній Європі; підтримка СРСР прокомуністичних сил в інших країнах та ін., що ще більше поглибило взаємну недовіру.
Особливо складною проблемою стало німецьке питання, хоча літом 1945 р. на Потсдамській конференції були визначені основні принципи окупаційної політики союзних держав.
Були розбіжності у підходах і до Далекого Сходу, в першу чергу – за Китай і Корею. Одним з питань, що загострювало міжнародну обстановку, була і відмова СРСР вивести свої війська з Ірану. Обстановка загострювалася, навіть створена у 1945 р. ООН, яка заклала основу мирного післявоєнного співіснування країн, не змогла послабити протистояння США і СРСР.
Звинуваючи один одного у протистоянні, керівники США, Великої Британії та СРСР використовували це для ідеологічної обробки населення в бажаному для кожної влади напрямку. Напруга у відносинах між колишніми союзниками зростала поволі, хоча гострі пропагандистські випади з обох сторін траплялися й раніше.
Так, в СРСР «формально» початком «холодної війни» вважалося 5 березня 1946 р., коли У. Черчилль виголосив у Фултоні (США), в присутності президента США Г. Трумена, промову, в якій закликав до «холодної війни». Саме тому є дослідники, які вважають, що вперше термін «холодна війна» увів У. Черчилль саме в цій промові. Проте це було не зовсім так. Це була промова-звернення колишнього лідера Великої Британії – країни, що була сильно послаблена, до керівництва США взяти на себе тягар боротьби з комунізмом. Точками відліку «заклику» до початку «холодної війни» в світі було, окрім промови У. Черчилля, ще дві. Це промова Й. Сталіна 9 лютого 1946 р. на зборах виборців у Москві та оголошення 12 березня 1947 р. «доктрини Г. Трумена».
Висловлючи занепокоєння створенням нової «залізної завіси» у Східінй Європі та поширенням комунізму в країнах Європи, Черчилль тим не менше сказав, що «Я не вірю в те, що Радянський Союз хоче війни. Він хоче плодів війни і безмежного поширення своєї сили і своєї доктрини». На думку Ю. Бадаха, промова Черчилля у Фултоні скоріше була декларацією «холодного миру», стримування СРСР, але аж ніяк проголошенням «холодної війни».
Фултонські тези Черчилля пролунали закликом до створення англо-американського військово-політичного блоку. При цьому відверті слова колишнього прем’єр-міністра Великобританії поставили офіційний Лондон у незручну ситуацію. Уряд Сполученого Королівства заявив, що промова Черчилля не відбиває поглядів британського Кабінету Насправді ж Черчилля вдалося викласти не лише основні причини поточної політики західних держав, а й їхню генеральну політичну лінію на майбутнє. Ще до його виступу повною мірою виявилася тенденція до відмови провідних країн Заходу від співпраці з Радянським Союзом і переходу до жорсткої конфронтації з ним.
Вже навесні 1945 р. президент США Г. Трумен прийняв рішення проводити «жорсткий курс» стосовно СРСР. Практичним виявом цього курсу стало раптове припинення поставок Радянському Союзові по лендлізу. Згодом, після Потсдамської конференції, правлячі кола США та Великобританії стали схилятися до все гостріших форм «холодної війни», до розриву союзницьких зобов’язань військового часу.
У посланні Трумена до Конгресу США від 19 грудня 1945 р. говорилося «про відповідальність США за світ». «США – керівник усіх націй», - заявив Трумен. Наступне послання пролунало в січні 1946 р. Трумен закликав до того, щоб Сполучені Штати використовували силу у боротьбі за світове панування, й саме її має бути покладено у «взаємовідносини» з іншими країнами. Пропаганда світового панування розгорнуласяв США з небаченим розмахом. До неї активно прилучилися політичні діячі, журналісти, керівники профспілок.
Й. Сталін у своїй промові 9 лютого 1946 р. в Москві, яка відбулася раніше промови У. Черчилля, закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності СРСР. Водночас він не сказав жодного слова про можливість співпраці із Заходом, хоча за тиждень до його виступу у передвиборному зверненні ЦК ВКП (б) від 2 лютого 1946 р. співпраця із союзниками визначалася як головна складова повоєнного світового устрою. Може Й. Сталін цього не зробив з тієї причини, що 3 лютого 1946 р. у США розпочалася пропагандистська кампанія проти СРСР з приводу «атомного шпигунства» (Манхетенський проект) і саме так він зреагував на американський демарш? Але після промови У. Черчилля Й. Сталін вже 12 березня в інтерв’ю газеті «Правда» поставив У. Черчилля в один ряд з Гітлером і заявив, що у своїй промові той «закликав» Захід до війни з СРСР.
Того ж 1946 р. радянський уряд ставить у Раді Безпеки й на Генеральній Асамблеї ООН питання про перебування збройних сил країн-членів ООН на території інших неворожих держав і засуджує дії США, Великобританії та Франції, які й далі тривали свої війська на території країн Європи, Азії і Африки, втручаючись у їхні внутрішні справи. Однак сам Радянський Союз чинив те ж саме.
Домігшись встановлення у країнах Східної Європи та Східної Азії прокомуністичних чи прорадянських урядів, СРСР почав вивовдити основні контингенти своїх військ (а не всі збройні формування) з окремих держав, змальовуючи ці кроки як мирну ініціативу. Так, до осені 1945 р. підрозділи Радянської Армії вивели з Югославії, Чехословаччини, Норвегії, до кінця 1945 р. – з данського острову Борнхольд. До початку травня 1946 р. значну частину радянських військ виведено з Китаю та Ірану. На кінець 1948 р. СРСР вивів свої частини з Північної Кореї (натомість США залишає свої у Південній Кореї).
У США підтримали позицію У. Черчилля приділити значно більше уваги не тиску на СРСР та східноєвропейські країни т.зв. народної демократії, де саме в цей час усувсалися з урядів представники центристських (так званих «буржуазних») партій, а ситуації в країнах Західної Європи. США застосовували увесь свій вплив на союзників, аби навесні 1947 р. відправити у відставку міністрів-комуністів з урядів низки західноєвропейських справ.
«Третьою точкою» відліку початку «холодної війни» вважається «доктрина Трумена». Саме вона посилила протистояння в ідеологічній сфері у нових напрямах зовнішньої політики. Висунута адміністрацією США у березні 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу від «стримування» до «відкидання» комунізму. Не дивлячись на те, що «доктрина Трумена» гарантувала збереження статус-кво, вона заклала підгрунтя для наступних контрзаходів.
Перед тим як прийняття «доктрину Трумена», в керівництві США йшла суперечки між «ідеалістами», що стояли за продовження партнерства з СРСР (Е. Рузвельт – син Т. Рузвельта, міністр торгівлі Г. Воллес та ін.) і «реалістами», які відкидали можливість такого партнерства і вважали першочерговим завданням запобігання поширення радянського впливу у світі (Д. Форрестол, Д. Кеннан, Д. Ачесон, Ч. Болен та ін.).
У січні 1947 р. Г. Трумен приймає позицію «реалістів», а 12 березня 1947 р. в промові у конгресі викладає власне бачення концепції «стримування». Зміст суперництва, по Трумену, це конфлікт між демократією та тоталітаризмом. Щоб відвернути загрозу просування комунізму на Захід, Г. Трумен закликав не до збройної сили, а до масштабної фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих сил. Він запропонував надати Туреччині та Греції фінансову допомогу (оскільки саме над ними нависла комуністична загроза на той час), спрямовану передусім на перебудову збройних сил. Тоді «холодна війна» ще не набрала сили, але вже почалася – чітко визначилося глобальне протистоння двох наддержав. Це протистояння призвело до консолідації союзників СРСР та США, в межах двох таборів, що протистояли один одному. Внутрішня логіка цього протистояння, яке вже переросло в «холодну війну», вимагала від сторін залучення до конфліктів і втручання у розвиток подій у будь-якій частині світу. Зусилля СРСР і США у першу чергу спрямовувались на домінування у військовій сфері, тому протистояння почалося з мілітаризації обох наддержав. Це виявилося в уповільненні темпів демобілізації Збройних сил СРСР, зберіганні обсягів військових видатків на рівні воєнного періоду. Причому такі ж вимоги висувалися до союзників по коаліціях.
США не забували й про захист своїх економічних позицій, насамперед у Європі. Але щоб мати сильних союзників у Європі проти СРСР і забезпечити експансію американської промисловості в регіоні, необхідно було відбудувати зруйновані та виснажені війною економіки європейських держав. Цій меті відповідала програма широкомасштабної економічної допомоги, відомої під назвою «плану Маршалла» (тодішнього державного секретаря США). Але реалізація цього плану спричинила різке посилення конфронтації. Саме після ввведення «плану Маршалла» у квітні 1948 р. відносини СРСР зі своїми союзниками по антигітлерівській коаліції, як вважають більшість дослідників, швидко почали еволюціонувати в бік відкритої ворожнечі.
Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов’язувалася із встановленням досить жорсткого контролю США за діяльністю країн, що отримали план. Ці умови, які викликали непорозуміння навіть у західноєвропейських союзників США, були неприйнятними для СРСР. Наприклад, така умова, як узгодження експортних планів країн-учасниць закрила б можливість поставок до СРСР збагаченого урану з Німеччини та Чехословаччини, що означало б підрив ядерної програми СРСР і збереження атомної монополії США. Саме тому Радянський Союз прийняв тезу про «про розкол Європи на два табори».
Ще більше загострилося протистояння із запровадженням різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення КОКОМ, покликаного стати на заваді наданню країнам східного блоку новітніх технологій, стримувало протистояння в економічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу і Сходу.
Реакція СРСР на подібні кроки була негативною і він удавався до заходів, створивши у відповідь у вересні 1947 р. на нараді Комуністичних партій у Польщі Комінформ. У присутності делегатів від дев’яти комуністичних партій Європи секретар ЦК ВКП (б) А. Жданов обгрунтовував положення про «розкол світу на два протилежні табори», яке надовго посіло чільне місце в радянській пропаганді.
Хоча практична користь від цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, але він дав змогу СРСР посилити контроль переважно за європейськими компартіями. Це підтвердило побоювання Заходу, який вбачав у всіх діях лівих сил вплив Москви, дістали нарешті матеріальне підтвердження.
Пітер Берд, викладач Ворікського університету, даючи пояснення причин «холодної війни», визначає три широкі категорії пояснень. По-перше, «холодна війна» сталася, здебільшого, внаслідок знищення німецької могутності, що спричинило «вакуум влади» в Центральній Європі і формування нової біполярної рівноваги сил між наддержавами. З цієї позиції «холодна війна» видавалася традиційним великодержавним конфліктом, у якому ідеологічне суперництво було, по суті, вторинним, а структурні обмеження біполярності відігравали вирішальну роль у розрізненні обох сторін.
По-друге, США прагнули після закінчення війни повернутися до набагато обмеженішої міжнародної ролі. Проте, почавши роззброюватися та виводити війська з Європи, американці змушені були в 1947 р. взятися до набагато активнішої і небажаної ролі в Європі, щоб стримати потугу.
По-третє, США мали далеку мету своєї могутності: підточити комунізм і поширити свою владу на всю Європу, Близький і Далекий Схід. Тому деякі автори, що дотримуються цього, простежують «холодну війну» ще від американської боротьби проти жовтневого перевороту в Росії 1917 р. У Великобританії є автори, які прагнуть пояснити першу і другу, а то й третю з цих причин.