Форма держави:
форма держави – це така її складна характеристика, яка містить у собі три взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного режиму.
Форма державного правління визначає структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення і розподіл повноважень між ними. За формами правління держави поділяються на монархії та республіки. Монархія – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється одноособово і, як правило, переходить у спадщину.Основними ознаками класичної монархічної держави є:
існування одноосібного глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах)
спадковість верховної влади
юридична безвідповідальність монарха
Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. За феодалізму вона була основною формою державного правління. У демократичному суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління. У свою чергу, монархія поділяється на абсолютну та конституційну.
Абсолютна (необмежена) монархія – форма правління, за якої верховна державна влада за законом цілком належить одній особі. Виникнення абсолютизму пов’язане з процесом зародження буржуазних відносин і початком розпаду феодалізму. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться ліквідація чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосередньому підпорядкуванні та розпорядженні постійної армії, поліції і розвинутого бюрократичного апарату.
Конституційна (обмежена) монархія – це така форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом. Зазвичай таке обмеження визначається конституцією, затверджуваною парламентом. Монарх при цьому не в праві змінити основний закон. Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи та Азії й досі.
Конституційна монархія буває парламентською та дуалістичною.
Парламентська монархія має такі ознаки:
уряд формується з представників партії (чи партій), що отримали більшість голосів на виборах у парламент
лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою уряду
у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха є символічною
законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом
уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.
Прикладами такої монархії можна вважати Великобританію, Бельгію, Данію.
За дуалістичної монархії державна влада носить подвійний характер: юридично і фактично розділена між урядом, який формує монарх, та парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918), зараз існує у Марокко.
У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але й релігійне управління країною. Такі монархії називаються теократичними (Саудівська Аравія).
Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється органами, обраними населенням на певний строк.
Загальними ознаками республіканської форми правління є:
існування одноособового чи колегіального глави держави
виборність на певний строк глави держави та інших верховних органів державної влади
здійснення державної влади не за власною волею, а за дорученням народу
можлива юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом.
Республіканська форма правління найперше сформувалась у Афінській державі. З розвитком громадянського суспільства вона видозмінювалась, здобувала нових ознак, все більше наповнювалась демократичним змістом. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані.
Парламентська республіка – різновид сучасної форми державного правління, за якої верховна роль в організації державного життя належить парламенту. У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з кола депутатів, що належать до партій, які володіють більшістю голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Він залишається при владі доти, поки в парламенті має підтримку більшості. Як правило, глава держави в подібних республіках вибирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Парламентарна форма республіканського правління вибудовує таку структуру вищих органів державної влади, за якої реально забезпечується демократизм громадянського життя, свобода особи, соціальна справедливість. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію.
Президентська республіка – один з різновидів сучасної форми державного правління, за якої повноваження глави держави і глави уряду поєднуються у руках президента.
Найбільш характерні риси президентської республіки:
позапарламентський метод обрання президента та формування уряду
відповідальність уряду виключно перед президентом
ширші, ніж у парламентарній республіці, повноваження глави держави
Президентськими республіками є США, Російська Федерація. Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду. Наділяється він також й іншими важливими повноваженнями: має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандувачем, оголошує надзвичайний стан, накладає вето на закони, головує в уряді тощо.
У країнах Латинської Америки та СНД часто мають місце «суперпрезидентські» республіки. За цієї форми республіки глава держави та виконавча влада є практично неконтрольовані законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським управлінням.
Змішаною республікою є держава, у якій поєднуються риси президентської та парламентської республіки. Як правило, тут наявний президент, який обирається народом, проте не має значних повноважень щодо впливу на діяльність виконавчої влади і змушений ділити їх з парламентом. Якщо при цьому повноваження президента домінують, мова йде про президентсько-парламентську республіку (наприклад – Франція, Україна до реформи 2006 року), в іншому разі наявна парламентсько-президентська модель (Україна).
Форма державного устрою – це національна та адміністративно-територіальна будова держави, що розкриває характер взаємин між її складовими частинами, центральними і місцевими органами державного управління та влади.
За формою державного устрою всі держави можна розділити на три основні групи: унітарні, федеративні, конфедеративні.
Унітарна держава – це єдине, цілісне державне утворення, адміністративно-територіальні одиниці якого підкоряються центральним органам влади і не володіють ознаками суверенітету. Унітарна держава має такі риси:
єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі та судові органи
одну конституцію, єдину систему законодавства, єдине громадянство
відсутність державного суверенітету у складових частини держави (областей, округів, провінцій, графств)
усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені.
До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна.
Федерація – це добровільне об’єднання відносно самостійних державних утворень в одну союзну державу. У різних країнах федеративний державний устрій має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами створення конкретної федерації, національним складом населення країни, своєрідністю побуту і культури народів, що входять до її складу.
Разом з тим, можна виділити риси, що характерні для більшості федеративних держав, а саме:
територія федерації складається з територій її окремих суб’єктів: штатів, земель, республік
верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам, хоча суб’єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи
у більшості федерацій існує союзне громадянство та громадянство федеральних одиниць
при федеральному державному устрої у парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації
зовнішньополітичну діяльність тут здійснюють союзні органи, які офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах.
До федеративних держав відносяться такі держави, як США, Бразилія, ФРН, Російська Федерація та ін.
Конфедерація – це юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів. При конфедеративному устрої члени конфедерації зберігають свої суверенні права як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.
При порівнянні з федеративним устроєм конфедерація характеризується такими рисами:
на відміну від федерації, не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів
не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету
зберігає громадянство держав-суб’єктів
держави можуть домовитись про існування єдиної грошової системи, єдиних митних правил тощо.
Зазвичай, конфедеративні держави не довговічні. Вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію. Конфедераціями були Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848), США на початковому етапі заснування. Тепер прикладом конфедерації може бути Європейський Союз.
Форма державного режиму – це сукупність методів здійснення влади державою. Державні режими можуть бути демократичними та недемократичними (тоталітарними, авторитарними). Демократичному режиму притаманні такі методи функціонування влади, які реально забезпечують вільний розвиток особистості, фактичну захищеність її прав та інтересів.
Демократичний режим має такі ознаки:
базується на законах, що відображають об’єктивні потреби розвитку особистості та суспільства
основними принципами діяльності державної влади визнаються плюралізм думок та свобода слова
реально забезпечуються права і свободи громадян
реалізується ефективна система контролю населенням державної влади
гарантується незалежне правосуддя.
Недемократичному режиму притаманні такі ознаки:
-повний (тотальний) контроль держави над усіма сферами громадського життя: економікою, політикою, ідеологією, соціальним і культурним життям
одержавлення усіх суспільних організацій (профспілок, молодіжних та спортивних організацій тощо)
позбавлення людини більшості суб’єктивних прав (хоча формально вони можуть проголошуватися)
порушення законності, ліквідація правових засад суспільного життя
мілітаризація громадянського життя
ігнорування інтересів національних меншин
відсутність свободи совісті та релігійних переконань.
Недемократичний режим може встановлюватися як за монархічної, так і за республіканської форми правління, однак, будучи запереченням принципів парламентаризму, він не може співіснувати з парламентською монархією чи республікою.
Загальна характеристика права України.
Кожне суспільство потребує регулювання відносин між його членами, охорони та захисту їх.
Регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.
Соціальні норми – це загальні правила поведінки людей у суспільстві, які є результатом діяльності його певної частини або всього суспільства і забезпечуються різними засобами впливу.
Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб’єктів, що забезпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин.
Соціальні норми регулюють поведінку, що має соціальний характер, пов’язану з взаємовідносинами між людьми, їх об’єднаннями, суспільними відносинами. Саме цим соціальні норми відрізняються від норм технічних, медичних, біологічних та ін.
Основними нормами соціальних норм є: моральні, звичаєві, правові, корпоративні, політичні.
Особливим видом соціальних норм є норми права. Сукупність норм права характеризують поняття право.
До основних ознак права України можна віднести: системність; загальнообов’язковий суспільний характер; взаємозв’язок норм права, які складаються в правові інститути, галузі права; визначеність та закріпленість в нормативно-правових актах. Норми права обов’язково встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов’язків. Поняття системи права характеризується єдністю усіх чинних юридичних норм держави та їх розподілом за галузями та інститутами.
Правова система має свою структуру. Первинною ланкою системи права є норма права. Правові норми об’єднуються в інститути прав - систему юридичних норм, що регулюють певну групу однорідних відносин, що складають особливу частину галузі права.
Галузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють однорідну сферу суспільних відносин.
Основними галузями сучасного права України є державне (конституційне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове право.
Джерела права – це способи вираження та закріплення правових норм. Розрізняють такі джерела права: правовий звичай (правила поведінки, що склались історично), прецедент (рішення судів по конкретних справах), нормативно-правові акти (письмові документи, в яких закріплено загальнообов’язкові правила поведінки, що забезпечуються державою); конституція, закони та підзаконні акти (укази, постанови, розпорядження, статути, правила, інші акти).
Верховна Рада України видає закони і постанови, Президент – укази. Органи виконавчої влади України такі нормативно-правові акти: кабінет Міністрів – декрети і постанови; керівники міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів – рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад – рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних держадміністрацій – нормативні накази; адміністрація державних підприємств. Установ, організацій – нормативні накази і інструкції.
Джерела права.
Право, як система норм, потребує зовнішнього виразу, аби його можна було сприйняти. Таку зовнішню форму воно отримує в джерелах права, під якими розуміють способи вираження та закріплення правових норм.
Нормативно-правовий акт.
Нормативно-правовий акт – це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює чи скасовує норми права
Іншими словами, нормативно-правовий акт – це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права. У нашій правовій системі нормативно правовий акт є основним джерелом права. Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.
Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі – Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні. Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:
ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх
лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним
усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів
у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону.
Підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об’єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів. Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб’єктів, що їх видали:
нормативні акти Президента України
нормативні акти Кабінету Міністрів України
нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим
нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом
нормативні акти місцевих державних адміністрацій
нормативні акти органів місцевого самоврядування
нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях
нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях
інші підзаконні нормативні акти.
За загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів з моменту опублікування, а інші акти – з моменту опублікування. Проте можливі й інші варіанти набрання чинності нормативно-правовими актами. Так, термін може встановлюватися у самому нормативному акті. Якщо нормативний акт не публікується, він набирає чинності з моменту його одержання виконавцем.
Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією, на яку поширюється їх дія. Це може бути держава в цілому, відповідний регіон, адміністративно-територіальна одиниця, підприємство, організація.
Щодо кола осіб, нормативно-правові акти діють на громадян України, а також осіб без громадянства та іноземних громадян, які перебувають на території України. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання про юридичну відповідальність щодо яких вирішується на підставі міжнародних угод.
Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в даний час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу.
У різні часи люди послуговувались різними нормативними актами, хоча сфера регулювання часто залишалась однаковою. Для порівняння звернемось до фрагментів «Руської Правди» та чинного нині Кримінального кодексу України, які регулюють відповідальність за вбивство. У чому спостерігається різниця між цими документами?
Уб’є чоловік чоловіка, то хай мстить брат за брата, або син за батька, або двоюрідний брат, або племінник; якщо не буде ніхто мстити, то 80 гривень за вбитого, якщо той буде княжий муж або княжий управитель; якщо буде русин, або гридь, або купець, або боярський управитель, або мечник, або ізгой, або словенин, то 40 гривень за вбитого.
… Якщо хто вб’є княжого мужа, як розбійник, а община убивцю не шукає, то віру (штраф князеві) за нього в розмірі 80 гривень платити тій общині, на землі якої буде виявлений убитий; у разі вбивства людини (вільної людини) платити віру в 40 гривень.
… За вбивство княжих отрока, конюха або кухаря платити 40 гривень.
… За вбивство тіуна огнищного або конюшого платити 80 гривень.
… А за сільського або орного тіуна платити 12 гривень. А за рядовича 5 гривень. Також і за боярських.
... А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривень.
… А за холопа платити 5 гривень, а за робу 6 гривень.
… А за годувальника і годувальницю платити по 12 гривень, хоча той холоп і та роба.
… Якщо кого обвинувачують у вбивстві, а свідків не знайдуть, то піддати тих, хто сперечається, випробуванню розпеченим залізом. Так чинити й у всіх позовах, у злодійстві або в іншому обвинуваченні; якщо обвинувач не пред’явить поличного, а сума позову становить до півгривні золотом, то піддати його випробуванню залізом у неволю; якщо ж сума позову менша, до двох гривень (срібла), то піддати його випробуванню водою; якщо ж позов ще менший, то нехай він для одержання своїх грошей принесе клятву.