Рівень А.

15. Що означає рефлексія як методологічна процедура?

Увагу рефлексії привертають духовні та суб’єктивні аспекти життя людини. Рефлексія, як відомо, орієнтована на критику та осмислення теоретичного знання.

Умовно, рефлексія постає у двох аспектах: як самоаналіз, і як аналіз знання, його змісту і методології пізнання, що має за мету отримання нового знання. Рефлексія створює взаємозв'язок між внутрішнім світом суб'єкта і його активністю, діяльністю. Вона визначається як зв'язка між наявним досвідом і освоюваним гносеологічним образом, при цьому образ "забарвлюється" досвідом, а ставлення до досвіду змінюється, що призводить до перетворення рефлексії в іще одне джерело досвіду. При інтерпретації рефлексія, звернена на розуміння, дозволяє задіяти все більше число онтологічних картин, що зберігаються у досвіді, в рефлективній реальності, що призводить до поглибленого розуміння.

За І. Кантом "Рефлексія (reflexio) не має справи з самими предметами, щоб отримувати поняття прямо від них; вона є таким станом душі, в якому ми перш за все намагаємось знайти суб'єктивні умови, за яких можемо утворити поняття. Рефлексія є усвідомленням ставлення таких уявлень до різних наших джерел пізнання, і тільки завдяки їй (рефлексії) їхнє ставлення одне до одного може бути правильно визначене.

Однак у своїй критичній філософії І. Кант використовує поняття рефлексії скоріше в його історично первісному значенні. Звернення І. Канта саме до цього терміну і виділення для нього особливого місця в системі своєї філософії визначено безсумнівним впливом на І. Канта філософії Г.В. Лейбніца. Для Лейбніца рефлексія є виключною характеристикою розуму .

І. Кант звернув увагу на те, що детерміністські положення і формальна логіка недостатні для охоплення всієї складності соціальних (культурних) явищ: детерміністські висновки виходять із попередньо вироблених узагальнень, тоді як рефлексивний підхід ґрунтується на необхідності вироблення таких узагальнень в процесі самої рефлексії над специфічним, партикулярним явищем, що має бути поясненим .

Отже, рефлексія, як універсальна ознака людського мислення та розумової діяльності зупиняється (фіксується), об'єктивується, а отже перетворюється на інші духовні конструкти людського буття (розуміння, проблематизація, знання, ставлення, оцінка тощо). Розуміння через рефлексію (у тому числі і через інтерпретацію як висловлену рефлексію) означає, що людина у своїй діяльності, у тому числі і культурній, починає бачити себе відсторонено, бачити себе таким, "який розуміє".

16. Які Ви знаєте форми і типи дискурсів?

Дискурс (франц. discour - речь)- в широкому розумінні слова являє собою складну єдність мовної практики та екстралінгвістичних факторів (а саме, людська поведінка яка маніфестується у формах, доступних чуттєвому сприйняттю людини), які необхідні для розуміння тексту, тобто дають уявлення про учасників комунікації(адресата, адресанта, в деяких випадках і реципієнта), про постановки і цілі, умови сприйняття та відтворення повідомлення. Дискурс- це мовлення, поринуте у життя, у соціальний контекст. У сучасній філософії дискурс розглядають як те, що конституює соціум взагалі, як засіб обґрунтування соціальних норм, як концептуальну схематизацію демократичної системи, ідеї відкритого суспільства або ідеалу вільної комунікації, де учасники є рівними [1, 3]. Герменевтика, постструктуралізм і постмодернізм виробили своє, досить специфічне тлумачення сутності дискурсу і суміжних понять. У контексті ідей постструктуралізму та постмодернізму дискурс усе більше розглядається як специфічна для конкретної культури й соціуму мовна реалізація, яка конструює певний “соціальний порядок”.

Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний).

Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, об'єктивний, суб'єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний).

Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження).

Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дис-кУРсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Форми дискурсу: монологічний, діалогічний, наративний, риторичний та іронічний.