Історія

Києво-Печерський монастир відігравав важливу роль в історії Давньої Русі, він активно втручався в політичні справи держави, засуджував князівські усобиці, виступав за незалежний розвиток руської православної церкви, що ставало приводом для частих конфліктів ігуменів монастиря з київським митрополитом – греком. Проте конфліктим, що виникали між князями та Печерським монастирем, не мали ворожого характеру. Монастир завжди захичав міцну централізовану монархію, відстоював недоторканість влади великого князя.

Князь Ярополк Ізяславич у 1158 році подарував монастирю Небельську, Дервську і Лучську волості та інші угіддя біля Києва. Того ж року князь Гліб Всеславич Полоцький та його дружина Анастасія Ярополківна подарували печерським чорноризьцям 700 гривень срібла, 100 гривень золота і 5 сіл з челяддю. Суздальський єпископ Єфрем, постриженець Києво-Печерського монастиря, пожертвував своїм землянам маєток в м. Суздалі з церквою Димитрія і селами.

Монастир, прагнучи до збільшення своїх володінь, вдався до захоплення земель селянських общин та інших монастирів. У 1128 році ченці силоміць “з гріхом великим і безправно” захопили Дмитрівський монастир у Києві. Печерський монастир стає нетільки впливовим релігійним центром, але й великим феодалом – землевласником і експлуататором покріпачених селян.

З початку 40-х років XIII ст. і до початку XIV ст. Києво-Печерська Лавра була свідком татаро-монгольського нашестя і разом з народом зазнавала бід. Золотоординські хани, які усвідомлювали значення Києва для східних слов'ян, усіляко перешкоджали відродженню міста. Від татарських набігів монастир, як і увесь Київ, дуже постраждав у 1399 р. і 1416 р. Джерел, що повідомляють про життя Лаври в цей період, збереглося мало. Завдяки тому, що Чингисхан і його спадкоємці, за особливостями свого вірування (вони шанували божества різних релігій), виявляли віротерпимість, є підстави вважати, що життя і богослужіння в монастирі не припинялися. Відомо, що в 1251, 1274 і 1277 рр. до Києва з Греції приїжджав митрополит Кирило. Він здійснив у Софійськом соборі хиротонії єпископів для Володимира-на-Клязьмі та Новгорода. 1284 р. митрополит Максим скликав Собор єпископів і пізніше сам висвячував єпископів.

Митрополит Макарій (Булгаков) вважає, що іноки жили не в самій обителі, а навколо неї, «по нетрях і лісах, в усамітнених печерах, і таємно сходилися в одному боковому вівтарі, що вцілів від розорення, і правили там службу Божу».

У середині XIV ст. починається литовське панування на Україні. Хоч Литовський князь Ольгерд, якому підпорядковувалися Київські землі, сповідував спочатку язичницьку віру, а після прийняття Кревської унії (1385 р.) між Литвою і Польщею почалося посилене насадження католицизму, Печерська обитель жила в цей період повнокровним життям. Про це свідчить, зокрема, такий факт: юнак Арсеній, родом з Твері, який прийняв постриг у другій половині XIV ст., «… возрадувався духом, коли знайшов у Києво-Печерському монастирі іноків, які сяяли доброчесністю, як зірки на тверді небесній, і намагався наслідувати їх, протягом багатьох років проходив різні ступені послуху .».

Печерський монастир справив певний вплив і на розвиток Церкви в суміжних російських землях у тяжкий для них час. Так, у другій половині XIV ст. пострижений у ченці у Києво-Печерському монастирі Стефан, Мохринський Чудотворець, заснував неподалік від Москви Мохринський, а у Вологодській землі – Авнезький монастирі. Тверський єпископ Арсеній заснував у своїй єпархії Жовтоводський Успенський монастир. Наприкінці XV ст. печерський постриженик Кузьма Яхромський заснував монастир на р. Яхромі у Володимирському повіті (під Москвою).

У цей період Печерський монастир користувався такою славою, що нерідко руські князі приходили до Лаври й залишалися жити в ній назавжди, причому дехто з них уславився як подвижник. Зокрема, тут у 1439 р. прийняв чернецтво з ім'ям Феодосій відомий полководець князь Федір Острозький, який передав обителі свої багатства.

Наприкінці XVI ст., долаючи різні труднощі, пов'язані з окатоличуванням українських земель, а також втручаннями у внутрішнє життя Лаври короля і магнатів, обитель активно відроджується: відбудовує храми і купує нові землі. І хоча монастир вже не мав тієї колишньої слави, що була в перші віки його існування, він залишається одним з найвизначніших духовних, просвітницьких і культурних центрів України. Нова хвиля відродження Печерського монастиря, зростання його духовного авторитету почалося в період боротьби з унією, коли обитель очолювали, кожен свого часу, такі видатні діячі, як архімандрити Никифор Тур, Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, св. митрополит Петро Могила, Інокентій Гізель та інші. Так, з ім'ям Єлисея Плетенецького пов'язаний початок книгодрукування в Києві. Першою виданою в друкарні Києво-Печерської Лаври книгою, що дійшла до наших днів, є «Часословець» (1616-1617 рр.). У 1680-1690 рр. у Лаврі інок Батуринського Крупицького монастиря, майбутній святитель Димитрій Ростовський, складає «Житія святих», які й понині є улюбленим читанням християн.

Після жовтневого перевороту для Лаври почалися найважчі в її історії часи.

25 січня (ст. ст.) 1918 року був відвезений і убитий не встановленими особами настоятель Лаври — митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський).

Після 1919 року чернеча громада продовжувала існувати як артіль.

З початку 1924 року Лавра перебувала в безпосередньому віданні Патріарха Тихона.

На Всеукраїнській передсоборній нараді ("обновленській"), проходила з 11 по 15 листопада 1924 року в Харкові з доповіддю обновленського Київського митрополита Інокентія (Пустинского) було прийнято постанову про необхідність переходу Києво-Печерської Лаври у відання Всеукраїнського Священного Синоду (обновленського), що і сталося 15 грудня1924 року.

29 вересня 1926 року ВУЦВК і Рада народних Комісарів УРСР прийняли постанову про «Визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко». Поступове витіснення чернечої общини новоствореним музеєм завершилися до початку 1930 року повною ліквідацією монастиря. Частина братії була вивезена і розстріляна, інші були ув'язнені або заслані. Лавра зазнала руйнування. .

В одному з корпусів була розміщена Державна історична бібліотека України (знаходиться там до цього часу). На території лаври було утворено музейний комплекс, у його складі — Музей книги, Музей історичних коштовностей та ін.

У період німецької окупації Києва в Лаврі було організовано поліцейську дільницю, де окупаційною владою було вбито близько 500 мирних громадян.

3 листопада 1941 року німецькими окупаційними військами було підірвано Успенський собор (відновлений в 2000 році); що було доведено на Нюрнберзькому процесі . У 1961 році монастир було знов закрито.

.

Наприкінці 50-х років посилився тиск партійно-політичної системи, і Заповідник перетворюється на розсадник заідеологізованої атеїстичної пропаганди. У цей час за вказівкою директивних партійних органів було засипано старовинні колодязі Антонія і Феодосія, які ще з давніх часів користувалися великою популярністю у віруючих, а також виконували дренажну функцію.

2. Лавра сьогодні

У 1991 +році, після майже тридцятирічного запустіння й гонінь на православну віру, знову відродився монастир, колиска руського чернецтва — Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра.

Усім відомо: просто руйнувати, будувати важко. Тому неможливо, щоб після стількох років переслідування віри, за час яких наш народ духовно послабшав, втратив багато традицій церковного життя, зокрема чернечого, враз постало перед нами монастирське духовне життя в усій своїй повноті. Не так швидко робиться, як мовиться. Тому, очевидно, знадобиться ще не один десяток років для внутрішнього духовного устрою обителі. Але вогник чернечого життя засвітився і потягнулись до нього і ті, хто прагнув «життя постувального» і благочестиві миряни, які палко полюбили стародавню обитель з її видатними святинями.

Хоч якими довгими були роки лихоліть, духовні ниті, що пов'язують наш час з часами "вікопам'ятних діянь і подвигів богоносних отців" все же не перервались. І чи не диво, що сьогодні у центрі сучасного столичного міста, яке десятиріччями боролось із своєю священною історією, своїм же корінням, відродився оазис життя, сповненого віри і сподівання на Бога!

З чого починається життя монастиря? — З молитви. Без молитви і монастир не монастир, а просто гуртожиток. Тому центральне місце в монастирському житті займає богослужіння, а першим обов'язком ченця є його постійне молитовне спілкування з Богом. У цьому відношенні, милістю Божою, відродження Лаври пов'язане з тим, що до щойно відкритої обителі прийшли не тільки новоначальні іноки, а й повернулися старі лаврські ченці, які мали молитовний досвід і знали лаврські традиції.

Ще від часів преподобного Феодосія Печерського в Лаврі заведено давній спільножительний устав Студійського монастиря, але з часом виникли деякі особливості, які склали лаврську традицію.

День обителі починається з того, що вранці братія збирається у храмі на службу, що називається полуношницею. Братія читає граматки (поминання), де записані імена живих і померлих православних. Після завершення полуношниці відправляються часи, а після них — Божественна літургія. У Лаврі встановлено читання невсипущого Псалтиря. У невеликій каплиці на Ближніх печерах наче невгасима духовна лампада, безперервно, вдень і вночі, читаються святі псалми.

Особливе місце у лаврському богослужінні займають дні свят: Успіння Пресвятої Богородиці, храмових свят, — Різдва Христового (підземний храм у Дальніх печерах), Різдва Богородиці, Введення до храму Пресвятої Богородиці (підземний храм у Ближніх печерах), Благовіщення (підземний храм у Дальніх печерах), Тройці, Хрестовоздвиження, Зачаття Святої Анни, Усіх святих, Преподобних Антонія і Феодосія, а також Собор усіх Преподобних Печерських, Соборів отців, що спочивають у Дальніх і Ближніх печерах, на честь ікони Божої Матері "Живоносне джерело", а також окремі дні пам'яті Преподобних Печерських, коли відправляються полієлейні служби.

У печерах служать молебні з помазуванням миром від мироточивих глав, і одяганням шапочки святого преподобного Марка Гробокопателя.

У святкові дні після літургії відправляється чин о Панагії ("панагія" у перекладі з грецької означає "всесвята" або "пресвята"). Панагією називається проскура, з якої під час Літургії виймається часточка на честь Пресвятої Богородиці. Ця проскура урочисто виноситься з храму і з призиванням імені Божої Матері ділиться між братією після трапези.

Згідно із Церковним Переказом, цей звичай сягає апостольських часів: апостоли після зішестя на них Святого Духа, перед тим як вирушити з проповіддю у різні країни, деякий час жили разом. Збираючись на трапезу, вони залишали для Христа за столом незайнятим найпочесніше місце і клали там хліб. Після обіду й молитви подяки вони піднімали цей хліб із словами: "Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі! Слава Отцю і Сину і Святому Духу! Величне Ім'я Святої Тройці! Господи Іісусе Христе, допомагай нам". Цей обряд вони справляли й після того, як розлучилися одне з одним. На третій день після Успіння Пресвятої Богородиці, коли апостоли зійшлися на обід і за звичаєм підняли хліб, вони побачили вгорі Богородицю, оточену Ангелами. Вона пообіцяла апостолам завжди бути разом з ними. І тоді, замість слів: "Господи Іісусе Христе, допомагай нам!" апостоли вигукнули: "Пресвята Богородице, допомагай нам!" Після цього вони вирушили на гроб Богоматері й побачили, що тіла Її там немає — Пресвята Богородиця, як і Син Її, воскресла і перебуває на Небі.

Чернеча трапеза є продовженням богослужіння, оскільки пов'язана з одностайною подякою Богові за Його щедроти. Під час трапези читаються житія святих та різні повчання або тлумачення на Святе Письмо.

Лаврою зазвичай називають великі загальножительні монастирі, які за своїми розмірами й кількістю будівель нагадують невеликі міста, де є навіть вулиці ("лавра" у перекладі з грецької означає "вулиця"). І життя в цих чернечих містечках підпорядковане чітким законам і порядкам, без яких неможливе повноцінне чернече життя.

Старійшиною, або священноархімандритом Лаври, головою священоначалія монастиря є Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. До виконання цього служіння він приступив у 1992 р., відразу після обрання його Предстоятелем Української Православної Церкви.

З 1994 року намісником Києво-Печерської Лаври є Преосвященніший Павел, єпископ Вишгородський, вікарій Київської Митрополії.

Питання, пов'язані з порядком богослужінь й послуху, контролюються благочинним.

Найважливіші питання монастирського життя виносяться на обговорення Духовного Собору Лаври.

Молитва й робота завжди були в Києво-Печерському монастирі основою життя. У житіях преподобних отців Печерських ми знаходимо багато прикладів тому: преподобного Антонія миряни часто бачили, наприклад, за роботою на землі — скромно, разом з іншою братією; преподобний Феодосій ніколи не залишався без діла, завжди знаходив рукоділля, навіть у святкові дні після богослужіння він виконував якусь роботу;

Сьогодні Лавра має своїх сантехніків, слюсарів, теслярів, архітекторів, кравців, садівників, бджолярів, пекарів, кухарів і навіть фельдшера. Ведуться сільськогосподарські роботи. При монастирі працює екскурсійне бюро. В іконній та швацькій майстернях виробляють чудові твори церковного мистецтва. І на всіх цих ділянках роботи не обходиться без допомоги мирян, які з радістю допомагають братії.

Крилосний спів є послухом, який вимагає багато духовних і фізичних сил. Братія прагне відродити й зберегти традиції Києво-Печерського співу, які існують багато століть і надають богослужінню особливого піднесення й краси. Хор монастиря багато разів запрошували співати на різних духовних урочистостях. Він брав також участь у фестивалях церковного співу. Сьогодні видано кілька дисків із церковними піснеспівами Лаври.

Відновлюється і лаврське книгодрукарство.

Особливе місце серед послухів займають послухи церковників, паламарів і печерників. Це — постійно близьке перебування біля святинь: у храмі, вівтарі або коло мощів преподобних. Такий послух окрім відповідальності вимагає неабиякої уважності, необхідної для збереження певного налаштування думок і почуттів, побожного ставлення до святині.