3. Політична еволюція Риму та римське право.

В стародавні часи Рим мав інститут царів. Постаті найдавніших царів огор­нуто міфами: так, за легендами, найдавніші закони продиктувала цареві Нумі Помпілію його коханка — німфа Егерія; тут ми стикаємося зі звичним для стародавнього світу обожненням верховного правителя як гаранта законності. Але коли римські царі почали зловживати владою, римляни скасували царське управління та проголосили республіку, де стала домінувати аристократія. Римом почав правити Сенат, в якому були представлені і нащадки корінних мешканців міста (патриції), і ті, хто поселився тут пізніше (плебеї). Обидві верстви боролися за власні інтереси, але зазвичай мирним шляхом. Бували в республіканському Римі, щоправда, й моменти громадянської напруженості, наприклад, сенатори брати Гракхи, що відстоювали інтереси римського селянства, були вбиті своїми політичними супротивниками. Але загалом Рим епохи республіки був прикла­дом державної монолітності, особливо відтоді, як Сервій Туллій включив плебеїв у поняття «римський народ» і з найвидатніших сімей патриціїв та плебеїв утво­рилася аристократія — нобілі. Рим став аристократичною республікою. Це пе­ріод становлення римського духу, слави Риму, що зростала. Римляни завжди пишалися своїм минулим. Чесноти старого Риму — це чесноти землеробів, які пишалися своєю працею на землі. Навіть державні мужі власноруч орали зем­лю в своїх маєтках. утім, в Римі широко використовувалася й праця рабів, яких захоплювали внаслідок численних війн.

Завдяки енергійним війнам за право володарювання на Апеннінському пів­острові і згодом на морях, Рим з маленької італійської провінції доволі швидко перетворився на світову державу, що об'єднувала величезні території. Ці тери­торії були населені іншими народами, які зазвичай вже мали власну цивілізацію. Країни давньої культури, завойовані Римом (Греція, Юдея та ін.), стали рим­ськими провінціями або керувались Римом. Римляни швидко відчули смак до імперського панування в світі. Як писав римський поет Вергілій, призначення римлянина — «правити світом».

Воєнне мистецтво римлян було неперевершеним, римські солдати не знали поразок. Але завоювання нових територій призвело до того, що в самому Римі перестали працювати. В Рим потоком текли зерно та вина, звозилися золото й твори мистецтва з різних країн. Необхідні роботи виконували раби, на яких трималися дрібні господарства.

Врешті-решт система, що будувалася на примусі, почала розпадатися. Міс­та, сільське господарство та ремесла поступово занепадають. Характерним є масштабне повстання на чолі зі Спартаком, яке тривало кілька років і підірва­ло міць імперії (74—71 pp. до н.е.). Селяни-рабовласники, що розорилися, від­давали за безцінь свою землю володарям великих маєтків (латифундій) та йшли до міст, де складали злиденну й агресивну чернь (люмпени), яку влада втриму­вала від бунту та грабіжництва, роздаючи дармовий хліб та дрібні гроші. В самому Римі чернь мала гасло: «Хліба та видовищ!» Прагнучи догодити юрбі, влада намагалася влаштовувати видовища. Але якщо в Греції основними видови­щами були театр та олімпіада, то тут смакам невибагливої юрби більш відповідав цирк, в якому боролися з дикими звірами або ж один з одним гладіатори (здебільшого раби або військовополонені). Гладіаторські бої породжені давніми жертвопринесеннями загиблим воїнам, на могилах яких примушували військо­вополонених битися на смерть. Римляни отримали змогу насолоджуватись вбив­ствами на арені цирку.

Імперська психологія неухильно призводила до розпаду моралі. Ще на початку епохи світового панування римляни пишалися простими людськими чеснотами (наприклад, політик Катон Старший запевняв, що може жити в скляному будинку — таке, мовляв, чисте й прозоре його життя). Але напри­кінці І ст. до н.е. Рим став відчутно деградувати в сфері моралі. Він будував свою владу на грубому насильстві — як всередині країни, так і в міжнародних відносинах.

Закінчилося це все тим, що на чолі великої світової імперії, дуже багатоликої та різномовної, з різним рівнем культури провінцій, почали поставати полководці, які спиралися на армію та міську чернь. Зазвичай це були вожді, які мали успіх у закордонних війнах, як, наприклад, Юлій Цезар. Їх любив прос­тий народ та побоювалися сенатори.

Починаючи з Юлія Цезаря, що проголосив себе імператором, сенат втрачає владу, а Римом, по суті, починають правити авантюристи, яким більш чи менш пощастило. Не всі вони мали талант та шарм Юлія Цезаря реально перед нами галерея садистів, тиранів та розпусників, що започаткували Масову деградацію античної культури. У книзі римського письменника Светонія «Життя дванадцяти цезарів» змальовано виразні портрети імператорів-чудовиськ — Тіберія, Нерона, Калігули, позбавлених моралі. До народу, інтереси якого вимагала обороняти римська політична етика, вони практично ставилися як до небезпечного ворога. Характерна фраза Калігули, який шкодував, що римський народ не має однієї-єдиної голови, щоби відрубати її одним ударом.

Уся влада в імперії була зосереджена в руках імператора. І, як на азійському Сході, в Римі основним ідеологічним мотивом стає уславлення володаря. Тради­ційний римський патріотизм імператори спрямували на утвердження власного культу. Найхарактернішою прикметою епохи стала вимога імператорів вважа­ти їх за богів — вони брали приклад з Александра Македонського, хоча біль­шість претендентів на божественність не мала за душею нічого, окрім політичного цинізму. На площах римських міст з'явилися грандіозні статуї імператорів — часто у вигляді античного божества, — перед якими палав вічний вогонь, і перехожі мусили кидати туди жменьку пахощів, аби засвідчувати свою віру у божественність імператора. Саме за відмову робити це постраждала величезна кількість римських християн.

Практичні римляни, переконавшись, що деякі імператори царюють не більше року, знайшли дотепне вирішення: споруджували величну статую, голову якої можна було легко змінити на іншу. Після чергового державного перевороту на залізний стрижень, вмурований в шию статуї, настромлювали нову голову.

Правили в пізньому Римі, зрідка, й мудрі правителі, на зразок імператора Августа, людини далекоглядної, великого державного розуму. Август припинив заколоти та громадянські війни, навів порядок у керівництві, чинив опір аморальності, сприяв розвитку культури. Його товариш аристократ Меценат активно залучав до прославлення дій імператора найбільших митців епохи — наприклад, поетів Вергілія та Горація. Епоху Августа називають золотим віком римської культури.

Але після Августа всі лиховісні сторони римського життя стали виявлятися ще яскравіше. Рим породив культ держави, якій слугують без роздумів і помирають за неї. Людина перетворюєть­ся у раба держави. Записки одного з нечисленних імператорів-філософів епохи занепаду Риму — Марка Аврелія — сповнені духу відчаю та почуття абсурднос­ті навколишнього.

Проте в цих непростих умовах відстоялося й виправдало себе в плині часу римське право. Закони Стародавнього Риму були записані на «Дванадцяти таблицях» і зберігалися в храмі Юпітера на Капітолії, в центрі міста. Вони оточені були аурою міфу про Нуму Помпілія та німфу Егерію. У них були викладені норми громадянського життя, система карних покарань і процесуаль­ні норми. Римське право ґрунтувалося на ідеї недоторканості особистості та її приватної власності, якщо людина не вчинила злочину (щоправда, водночас вва­жалося нормальним володіння рабами).

В епоху імперії існували навіть дві школи права — Марка Антістія Лабіона, який обстоював республіканські принципи, та його противника Атея Капі-тона. Узагальнив юридичний досвід Риму у численних книгах Помпоній, Гай спрощено виклав цей досвід у творі «Інституції», який став посібником для поколінь юристів.

Пізніше, вже в християнську епоху, римські закони були доповнені та пере­роблені згідно з новими моральними нормами. Принципи римського права були покладені згодом в основу європейського законодавства.