КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

1. Витоки римської культури.

Після занепаду Стародавньої Греції культурним центром античності стає Рим. Часто вважають, що римська цивілі­зація — лише продовження давньогрецької. Культура Стародавньої Греції и справді здійснила великий вплив на культуру Риму, однак римській цивілізації властиві свої, особливі риси.

Історія власне Риму починається як історія невеликої родової громади лати­нів на берегах Тібру. Римляни вірили у те, що їх місто було засновано з ініці­ативи близнюків Ромула і Рема, яких хотів змалку знищити один з царів як майбутніх претендентів на престол. Та діти вижили завдяки вовчиці, яка виго­дувала їх своїм молоком. Коли вони виросли, то вирішили заснувати власне місто, однак посварилися за майбутню владу, й Ромул вбив брата. Місто було побудоване Ромулом і назване на його честь (лат, мовою — Roma).

Римську культуру започаткували етруски. Саме вони, захопивши на почат­ку VII ст. до н.е. Рим, ще невелике поселення, перетворили його на справжнє місто. Римляни запозичили в етрусків одяг, устрій будинків, цирк, гладіаторські бої, гробниці, будову куполу та архітектоніку склепіння тощо.

Поступово римляни, перемігши етрусків, стають господарями всієї Італії,а згодом величезної імперії, що поглинула весь античний світ.

Після завоювання Римом Стародавньої Греції у II ст. до н.е. починається більш активне взаємопроникнення цих культур. У завойованій Греції римляни спочатку вели себе як варвари, руйнуючи та знищуючи культурні та історичні пам'ятники. Давньоримський сатирик Ювенал в одній зі своїх сатир зображує

римського воїна, що розбиває кубки витонченої роботи, щоби їх осколками прикрасити свого щита.

Згодом римляни зрозуміли цінність шедеврів давньогрецького мистецтва, і це позначилося на їх власній культурній діяльності.

2. Релігія римлян.

Римську релігію часто сприймають як варіант грець­кої, тим паче, що самі римляни після підкорення Греції, зачаровані прекрасними мистецькими формами грецького культу, добровільно ототожнили своїх богів з богами підкореного народу. В цьому ототожненні був глибокий сенс: римляни цілком правильно відчули індоєвропейську спорідненість двох пантеонів. Ска­жімо, божество грому й блискавки Юпітер та його дружина Юнона ототожню­валися відповідно із Зевсом та Герою. Водночас римські вірування від самого початку були значно практичнішими, менш поетичними, ніж у Греції. Звідси і наявність багатьох архаїчних рис у релігії римлян, що збереглись, незважаючи на всі пізніші грецькі поетично-митецькі впливи.

Провідну роль у найдавнішій римській релігії відігравав сімейний культ, який довго зберігався в старих селянських родинах. Туг вірили в духів-покро­вителів роду — душі померлих предків, яких називали боги-мани, покровителі сім'ї. Поряд з ними вшановували ларів та пенатів. Ларів (покровителів) було багато: лари мандрівок, лари перехрестя шляхів, лари війни й, врешті, лари дому та сім'ї. Пенати ж уособлювали комору із запасами їжі (penus означає харч). Шанувався також, якщо зберігаласа пам'ять про нього, — знаменитий предок (наприклад, шляхетний рід КлавдіпГ, що дав державі імператора, шану­вав свого пращура Клауса). Гіпсові маски пращурів висіли над домашнім вог­нищем, і коли ховали чергового небіжчика, ці маски брали участь у поховаль­ній процесії. Мертві йшли в царство Орка (грецького Аїда), але добропорядні громадяни знаходили щастя на полях блаженних — Елізіумі.

Глава сім'ї під час трапези власноручно відливав з келиха або відсипав з тарілки дещицю для жертви предкам. Душі тих, хто помер без імені, напри­клад, у чужій землі, були небезпечні (лемури та лаври); їх вшановували в свято лемурій.

У найдавніших римських віруваннях простежуються й сліди тотемізму:

достатньо згадати міф про близнюків Ромула й Рема, яких вигодувала молоком вовчиця. Вшанування вогню відчувається в культі Вести, божества, яке не мало ідола-зображення, але вважалось жіночого роду (чи не пам'ять це про кам'я­ний вік та жінок біля вогнища?). Вогонь храмі Вести, що мав горіти постій­но, підтримували весталки, дівчата, котрим до ЗО років заборонялося кохати. За порушення цього правила живими закопували у землю.

Роботою в полі й землеробською магією продиктовані стародавні закли­нання. Землеробським циклом визначені й свята давніх римлян. У грудні, на­передодні посіву хліба, вшановували бога часу Сатурна (сатурналії). У лютому святкувалися луперкалії на честь Фавна, покровителя тварин (порівняйте із сучасним «фауна»); юнаки у козячих шкурах шмагали батогами жінок на вули­цях — це мало забезпечити родючість полів. Бог Марс, перш ніж стати богом війни, був у давніші часи богом весни, землеробства й скотарства: йому було присвячено місяць березень (порівняйте з російським «март»); Венеру, що опікувалася родючістю та землеробством, зокрема садівництвом, шанували ра­зом з богом вина Лібером. У квітні шанували Цереру (Кереру), богиню землі, відбувалися й інші старо-римські сільськогосподарські свята — віналїї, коли приносили в жертву виноград Юпітерові, консуалії — серпневе свято жнив тощо. Варто згадати бога Стеркула — бога гною, яким удобрювали грунт.

З часом римські боги втратили своє сільське походження й ототожнилися з грецькими. Юпітер перестав опікуватися землеробством і став ототожнюва­тися лише з царем богів Зевсом. Марса почали вважати богом війни, грецьким . Аресом. Венера стала богинею кохання, як Афродіта. Римські боги набули шляхетності своїх грецьких двійників.

У найдавніші часи до римського пантеону зробили свій внесок і етруски, що колись панували на півночі Італії. Здається, від них прийшов Меркурій, якому згодом надали рис грецького жартівливого Гермеса. Самі римляни роз­різняли батьківських та новостворених богів.

За прикладом греків римляни змінили стару ієрархію під егідою Юпітера, Марса та Квіріна (бога миру й спокою) на систему з дванадцяти богів. На чолі пантеону тепер стояли Юпітер, Юнона і Мінерва, до яких долучилися Веста, Церера, Діана (Артеміда), Венера, Марс, Меркурій, Нептун (Посейдон), Вул­кан (Гефест) та Аполлон . До них додалися Сонце й Місяць, Оркус (Орк, Аїд) та дуже своєрідне 6ожество Янус, котре зображували з двома об­личчями: Янус відкривав двері для сонця вранці й закривав їх увечері; згодом його стали вважати богом часу й початку року (російське "январь"). Були й такі божества, яких створила абстрактна уява: Вдача (Фортуна), Мир (Пакс), Справедливість (Юстиція) та інші. усім керували Парки — аналогія грецьких Мойр.

Були в пантеоні й менш авторитетні боги, на зразок вже згаданих ларів і пенатів, цілий легіон яких займався найдрібнішими моментами життя люди­ни: бог першого дитячого крику, богині, що керували першими кроками дити­ни, покровительки шкільних занять. Були боги дверей, порогу тощо. Кожна

людина мала власного генія чи юнону (відповідно чоловіки та жінки) як осо­бистого духа-охоронця. До менших богів належали й духи рослинності, води, численні фавни, на яких роздробився образ колись єдиного божества лісів і полів.

Культ у римлян мав практичний характер. Якщо грецька віра виявлялася у чарівних гімнах і танцях, розкішній архітектурі та скульптурі, словом, в естети­чно-художній діяльності, то римська релігія була суворим виконанням раз і назавжди встановлених обрядів та ритуалів, виголошенням старовинних закли­нань, від яких годі було відступити. Виконували культові дії спочатку батьки сімейств, згодом — державні мужі. Але з часом виник і цілий сонм жерців, які мали різні функції. Жерці поділялися за колегіями. Понтифіки стежили за пли­ном календаря, щоб не було пропущено якесь свято, відповідали за загальнодер­жавні релігійні обряди, Авгури ворожили, спостерігаючи за польотом птахів та поведінкою звірів, а також за атмосферними явищами; вони мусили висловити свої думки з приводу будь-якої поважної державної справи, феціали спостерігали за етикетом міжнародних відносин, оголошували наприклад, війну тощо. Лупер-ки — вже згадані хлопці в козячих шкурах, були організаторами луперкалій. Весталки, про яких теж згадувалось, підтримували вічний вогонь у храмі Вес­ти. Були й інші колегії. Найважливіші — фламіни, котрі приносили богам жертви.

Роль жерця часто зводилася до підтримування старовинних марновірств. Ворожіння за польотом птахів чи нутрощами жертви були, звичайно, цілкови­тою фантазією. Численні табу, що характеризували поведінку жерця, також нагадують епоху варварства. Ми вже знаємо, як суворо каралися весталки. А ось фламінові Юпітера заборонялося торкатися сирого м'яса чи мати непо­криту голову. Жерці нерідко знаходили такі підходи до богів, які межували з блюзнірством. Наприклад, якщо людина обіцяла принести богові гекатомбу (особливий вид жертв зі 100 голів тварин у випадку якоїсь удачі), то після здійснення бажання можна було замінити жертву сотнею голівок... часнику.

Найпершими об'єктами поклоніння були зовсім не статуї. Римляни, як і найдавніші греки, вклонялися Юпітерові у формі каменю, Весті — у вигляді вогню, Марсові — у вигляді списа. Це. свідчить про риси фетишизму в старо-римському культі. У римлян спочатку існували не храми, а просто загороджені ділянки. Статуї і храми почали будувати під грецьким впл)у(вом. Але римляни зберегли дуже архаїчний тип культової споруди (ротонди) з куполом. Передня частина його була, зазвичай, відкрита до неба.

Криза римських вірувань настає достатньо природно. Римляни охоче ототож­нювали своїх богів з чужоземними, особливо ж після захоплення все нових і нових країн. Вони стали дозволяти певною мірою деякі інші культи — напри­клад єгипетської Ізіди.

З часом у Римі, який запанував над багатьма народами світу, почалося по­ширення східних культів. Ці релігії були наскрізь просякнуті містицизмом, ґрун­тувалися на спілкуванні з прихованим божеством чи демоном. Часто суттєвою ознакою цих культів були магія та ворожіння, заклинання таємничих сил. Раці­ональна греко-римська віра не завжди мала такий сильний вплив на почуття людини, як східні вірування, котрі були невідомими, тому викликали особливий страх і вшанування.

Поширився (особливо серед солдатів) культ іранського Мітри, бога, ім'я якого означало «угода»; він втілював ідею закону та справедливості. Містерії на честь Мітри передбачали, умовно кажучи, «хрещення» — омивання водою та «причастя» — прийняття «святої їжі».|МітрУ зображали у вигляді героїчного мужа, що вбиває бика: цей бик був втіленням зла. Цікаво, що днем народження вважали 25 грудня — день, коли сонце повертає на тепло; адже він також виконував функцію сонячного бога й зображали його з сонячним сяйвом навко­ло голови.

Простолюд з цікавістю сприймав проповіді та екзотичні, супроводжувані музикою й танцями, усілякими таємничими ефектами, служіння Осірісу та Ізі-ді, які відправляли жерці в чудернацькому одязі. Люди поклонялися їм, склада­ли пожертви на підтримку культу.

Деякі культи мали характер розбещених оргій, що загалом переслідувалося — аж до смертної кари. Але служителі Ваала та Астарти, що були за функцією своєю храмовими блудницями та блудниками, не могли змінити своєї поведінки, бо саме так вшановували своїх богів. Культ Кібели передбачав уславлення юнака Аттіса, її коханого, що оскопив себе на славу богині: вшанування цього героя перетворювалося на шалену вакханалію. Це символізувало тріумф жіночості, а згодом — оновлення природи (свято відбувалося в березні).

Хоча римська влада більшість подібних культів, нагадуємо, забороняла, вони все ширше розвивалися на території імперії.

При всій широті свого віросповідання римляни дуже швидко відчули не­спроможність старих богів реально допомогти людям. Розвинулося вільнодум­ство. Поет Квінт Енній (III—II ст. до н.е.) відверто сміявся з віри в богів. Тіт Лукрецій Кар написав поему «Про природу речей», в якій висловив думку про те, що іменем античної релігії робилося безліч лихих справ (І ст. до н.е.). Істо­рик Пліній Старший спробував, як колись Ехнатон в Єгипті, замінити політеїстичний пантеон поклонінням сонцю.