2. Філософська система Арістотеля

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей. Подвоєння дійсності він потрактував як зайве ускладнення завдань пізнання. Арістотель одним із перших почав піддавати тео­рію ідей Платона серйозній критиці ("Платон мій друг, але істина дорожча"). Врешті Арістотель проголосив, що ідея та річ – це теж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій.

За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом. Поза формою вона, зрозуміло, постає невизначеною, тобто як лише чиста можливість бути. Разом із формою матерія набуває визначеності якогось матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, мармур для скульптора). Отже, дійсність, реальне існування речей більше пов»язані з формами, а останні продукує ''форма всіх форм" - та форма, яка здатна продукувати тільки форми.

Реальність, яка здатна продукувати лише форми - це інтелект або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі, форми.

Буття конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин:

а) матеріальної;

б) формальної;

в) дійової (з 'єднує форму та матерію);

г) фінальної (цільова причина).

Остання, за Арістотслем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в світовому універсумі, тобто її сенс та виправданість. Не важко помітити. що вчення про причини чи не вперше в історії людської думки розкриває структу­ру людської діяльності. Задля того, щоби щось зробити, треба мати матеріал, задум (форму в уявленні), діяти із певними намірами та із певним смислом. За Арістотелем, рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення і зайняти певне місце (це позначає спеціальне поняття «топос») в цілісному світовому універсумі.

Ототожнивши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що ми можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, на­звавши її логікою.

В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмета думки, неприпущення. суперечності та виключеного третього). Логіка Арістотеля була такою досконалою, що ще й сьогодні вона постає основою будь-яких сучасних логічних вчень. Саме собою зрозумілим є те, що саме логіка виводила людську думку на пряме та виправдане спостереження за власними діями, а тому поза увагою до логіки неможливі ні наука, ні будь-які інші види діяльності, що пе­редбачають оперування інтелектуальним змістом (наприклад, інформатика, слідча справа та ін.).

Крім того, Арістотель розробляв етику, політію (вчення про форми та різновиди держави), поетику (дослідження мистецтва та причини його впливів на людину), вчення про душу (трактат, у якому вперше розглядалась структура психічних процесів та явищ). У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії. Їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи. Їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення.

Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому об­разний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий. Платоніками і по-сьогодш можна називати тих людей. які не задовольняються наочно наданою реальністю та вважають, що за нею знаходиться більш важлива та більш фундаментальна реальність ідейного (або ідеального) плану. Ті ж люди, які віддають перевагу операціям із реальними речами, із дослідженням їх складових та функцій, із орієнтуванням своїх мірку­вань на незаперечні правила та норми, скоріше постають тими, хто приймав традиції Арістотеля. Обидві названі традиції пройшли через епохи європейсь­кої історії, значною мірою доповнюючи одна іншу, проте інколи конфліктую­чи та перебуваючи у взаємній опозиції