Методологічний простір наукової психології.

Вітчизняні психологія завжди відрізнялась серед світового ансамблю національної психології (німецької, французької американської) своєю методологією. Згадаємо в цьому зв’язку славетні імена І.М. Сеченова, І.П. Павлова, М.М. Ланге, В.М. Бехтерєва, О.Ф. Мазурського, С.Л.Рубінштейна, та інших представників тепер вже класичної вітчизняної психології. Завдяки їх теоретичним пошукам детермінується науковий поступ сучасних вітчизняних і зарубіжних психологічних шкіл, течій, напрямків, авторських розвідок тощо.

Розмаїття теоретичних концепцій, підходів, методів, нових експериментальних фактів і гіпотез сьогодення потребує, як і в усі попередні періоди, їх своєчасної наукової систематизації, узгодження одне з одним на основі створення нових методологічних конструкцій.

Відомі методологи вітчизняної психології В.П. Зінченко, С.Д. Смирнов зауважують, що між методологією в широкому сенсі і методологією психологічної науки встановились тісні двосторонні стосунки.

У зв’язку з цим, значення методології для психології полягає в тому, що:

1. методологія необхідна психології для осягнення, пізнання та перетворення самого предмету психології, яким все виразніше виступає особистість, що є найскладнішим, найбільш багатоплановим і якісно своєрідним серед предметів усіх наук;

2. без оновлення методологічних систем психології нездатна охопити безліч фактів, емпіричних матеріалів, експериментальних даних, що отримуються в ході наукової психологічної діяльності;

3. науковий психолог має бути методологічно грамотним, оскільки використовує теоретичні дослідження на психологічній практиці.

Наукова парадигма

Наукові співтовариства як особливі структури в науці формують дослідники з певною науковою спеціальністю. Існують ці співтовариства на багатьох рівнях. Найглобальнішим є співтовариство представників природничих наук. Нижче на рівні в цій системі основних наукових професійних груп перебувають співтовариства фізиків, хіміків, астрономів, зоологів тощо. Ці групи належать не до жорстких, а до діахронічних (таких, що змінюються) утворень. Належні до них учені, як правило, поділяють методологічні та аксіологічні (ціннісні) принципи, які утворюють парадигму конкретної науки.

Парадигма (від грец. – приклад, взірець), тобто сукупність теоретичних і методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження на даному етапі наукової діяльності. Так, у психології на почату ХХ ст. відбулася зміна інтроспективної парадигми (психологія свідомості) на біхевіористичну (психологія поведінки), а наприкінці століття утверджується гуманістична парадигма (психологія особистості).

Найбільший внесок у сучасне вчення про парадигму зробив американський філософ, історик Томас Кун (1922—1996). Парадигму він розглядав як основну одиницю виміру процесу розвитку науки. Найзагальніше її можна тлумачити як концептуальну схему, яку протягом певного часу наукове співтовариство визнає як основу своєї практичної діяльності.

Парадигма є тим, що об'єднує членів наукового співтовариства, а наукове співтовариство формується з учених, які визнають певну парадигму. Як правило, вона втілюється у підручниках, класичних працях вчених, на багато років визначає коло проблем у конкретній галузі науки і методи їх розв'язання. До парадигм Кун відносив, наприклад, арістотелівську динаміку, ньютонівську механіку.