Ііі. Проблема псевдонауки у світлі зміни парадигм.

В 1975 році у одній із книг американського журналу “The Humanist” було опубліковано заяву 186 американських вчених( у тому числі 18 Нобелівських лауреатів), у якій було висловлено занепокоєння з приводу того, що засоби масової інформації охоче надають свої сторінки астрології та іншим подібним псевдонаукам. А через три роки після цього було видано нотатки П. Феєрабенда, відомого фахівця в галузі методології та філософії науки, у яких він стверджував, що протиставлення астрології і традиційної респектабельної науки має дуже сумнівні методологічні прідстави. Зіткнення різних трактувань і оцінок астрології та інших подібних феноменів набули рис конкретного філософсько- методологічного дослідження, прикликаного пояснити центральне для сучасної методологічної свідомості науки питання ― чи існують узагалі реальні критерії, котрі дають змогу достатньою мірою судити про науку, ненауку, псевдонауку?

Сьогодні у сфері мотивації лженауки окреслилися серйозні соціокультурні фактори, які мають епістемологічний зміст і за своєю суттю пов’язані з методологічними змінами, що відбуваються у самій науці. Побічний результат цих зрушень − фактичне руйнування традиційних методологічних основ наукової критики псевдонауки, яка спиралася на результати зусиль професійних методологів і філософів науки, беручи за основу розроблюваний у рамках філософсько-методологічної рефлексії над наукою, єдиний стандарт науково - пізнавальної діяльності , єдину логіко-методологічну форму науковості. Натомість не було запропоновано ніякого нового засобу, який би міг убезпечити науку від накопичення помилкової інформації та недієвих, неістинних та неадекватних теоретичних підходів та узагальнень. Новітня методологія змінила розуміння процесу пізнання, що закономірно ускладнило визначення його способів його організації, його стандартів та особливостей. Колишній загальноприйнятий стандарт став об’єктом нищівної критики з боку так званої постпозитивістської методології науки у 60-тих роках ХХ століття. Т. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд та інші розробили історико-культурний, релятивістський за суттю підхід до методологічного визначення науки. Впроваджується дескриптивна методологія, яка не претендує на жодне універсальне нормування пізнавальної активності вчених. Теоретично будь-яка псевдонаука має тепер повне методологічне право послатися на умовність і плюралізм наукових норм. Претензія вчених судити про науковість чи ненауковість тих чи інших гіпотез має не більше підстав на єдино можливість і правомірність, ніж будь-яка інша етична, ідеологічна чи соціальна часткова, історично і культурно обмежена претензія.

Якщо історико - наукові дослідження демонструють нам постійну зміну ( часто радикальну ) уявлень про наукову норму, а логічно – методологічний аналіз обґрунтовує їх принципову несумісність, то критичний пафос вчених позбавляється основи. Автори дуже сумнівних гіпотез та концепцій одержують можливість послатися на абсолютно нову «просунуту» науку, котра орієнтується на новітній тип науковості з передовим набором методів і вимог, і на таку ж просунуту «методологію» , про яку до цього існуюча «застаріла» наука вже й судити не може. Таким чином нівелюється аргумент традиційної наукової критики.

Постпозитивістська методологічна свідомість відповідає реальності прикладного дослідження, дослідження ситуацій, які жорстко задані розв’язанням конкретних практичних завдань, тобто таких, що припускають приріст лише тих знань, які стосуються вирішення конкретної задачі і оцінюються тільки з цього погляду. Завдання ставить клієнт-замовник, він же і оцінює результати його виконання, не завжди використовуючи при цьому вимогу істинності. Замовника цікавить не точність відповідності отриманих знань об’єктивній реальності ( якщо саме це не ставилось як завдання наукового дослідження), а їх підходящість для вирішення практичної проблеми. Звичайно, супутньо можна отримати чисто пізнавальну інформацію, яка заповнюватиме провали в знанні про об’єкт, які виникли через неповну його охоплюваність практичними завданнями. Але з позиції ситуативного прагматизму ця інформація не є важливою, тому якщо її перевірка, фіксація, обробка і розширення потребують додаткових зусиль і затрат, дослідник повинен відмовитися від них. Така супутня інформація може приховуватися чи відкидатися, якщо вона якимось чином заважає здійсненню завдання. Це може призвести до штучного скорочення числа факторів, якими оперують при вирішенні наукового завдання, що і є ознакою лженауки.

Результати прикладних досліджень можуть подаватися у вигляді інструкцій, які доречні лише в конкретному випадку. Цим пояснюється принципова локальність інструментального знання, його фрагментарність і несумісність фрагментів прикладної науки взагалі. Сполучення несумісних підходів та методів на тлі повної методологічної толерантності відкриває шлях для перетворення прикладної науки у лженауку. Коли локалізація прикладного дослідження на реалізації конкретної задачі ізолює його від загального контексту науки, то науковий і раціональний контроль над способами розв’язання задачі стає неможливим. І тоді за відповідних соціокультурних і епістемологічних умов прикладна наука перетворюється на псевдонауку.

Б. Пружинін вбачає основну причину поширення лженаук саме у цій легкості переходу, а не в послабленні їх традиційної критики 5.