Іі. Феномен лженауки на сучасному етапі розвитку суспільства.

Сучасні псевдонауки значно відрізняються від “традиційних”. Традиційними можна назвати такі псевдонауки, які мають тривалу історію розвитку,: астрологія, алхімія, хіромантика та інші. Вони претендують на розкриття певних знань про об’єкти дійсності, мають власну “методологію” та внутрішню логіку дослідження, систему специфічних знань та розроблений понятійний апарат, але предметом дослідження у них вибрані такі залежності, які не відображають і не пояснюють об’єктивних взаємозв’язків між явищами реального світу. При тому більшість із них значно давніші за справжні науки, до того ж, деякі сучасні галузі строго наукового знання зародилися саме на основі тих фактів та практичних навичок, які були накопичені лженауками. Тому можна сказати, що ці давні системи знання були первинними спробами наукового пізнання світу у процесі його розвитку та удосконалення. У їхньому багатому досвіді справді можуть міститися резерви для збагачення нормативної науки, але загалом це  сукупність малоцінної інформації, яка має швидше культурне значення.

На початку ХХІ століття процеси регенерації псевдонаук різко прискорилися. Сучасні псевдонауки оновлюються практично одразу, демонструючи разючу готовність "враховувати всі розумні зауваження", що стосуються часткових порушень науковості. Вони охоче відмовляються від хибних і застарілих уявлень, навіть якщо вони становлять 9/10 їх змісту, швидко поповнюють свої змістовні втрати, запозичуючи нові підходи та ідеї, часто саме з тих наук, які їх критикували. Наука часто виступає як недобровільний донор, який підживлює своїх псевдонаукових суперників. Часто змістовна наукова критика лженауки стимулює використання нею знань, здобутих чесною науковою працею. Такий стан завдає шкоди соціокультурному статусові науки, її економічному становищу та епістемологічній самоідентифікації.

Масштаби нинішнього підвищення псевдонаукової активності просто вражаючі. Тепер стало ніяково вживати слово псевдонаука. Поважного толерантного ставлення до себе вимагають ідейні конструкції, псевдонауковий характер яких просто не викликає сумніву — настільки демонстративно поєднується в них суб'єкт і об'єкт пізнання. Саме це і є основною ознакою псевдонауки згідно концепції Б. Пружиніна — поєднання наукових об'єктивних підходів із соціально-психологічними суб'єктивними при вирішенні певного завдання. До різнорідних природно- наукових методів розв'язання скажімо, інженерно-технічної задачі додається соціально-гуманітарна складова: і той, хто ставить задачу, сам перетворюється на засіб її розв'язання.

Ефективність псевдонауки відверто сприймається як результат змішування природних і соціально-гуманітарних технологій. На статус наукового знання претендують ідейні утворення, що не соромляться своєї епістемологічної нестандартності.

Сьогодні констатують ,що претензії псевдонауки на науковість розміщуються в іншій площині, ніж та, у якій традиційно оцінює свої і чужі пізнавальні дії наука. Псевдонаука лише використовує знання, а сама його не створює. На сьогодні вона і не намагається імітувати науково-пізнавальний процес як такий, а імітує прикладне дослідження і виступає як альтернатива і варіант новітньої науки. Псевдонаука такого типу ніколи і не ставила перед собою мети пізнання реальності.

В історії всіх наук були моменти, коли наукове знання формувалося у рамках псевдонауки, але рано чи пізно шляхи науки та псевдонауки розходилися, і часто саме за ступенем орієнтованості на практичне використання своїх результатів.

У постпозитивістській філософії науки превалює думка, що знання нічого не несе у собі, окрім адекватної для того чи іншого культурного середовища інформації про облаштування світу. Центральним тепер стає питання про прийнятність та ефективність знання. Тим часом псевдознання виявляється у багатьох випадках значно ефективнішим і майже завжди — більш прийнятним.

Наука і наукові знання про світобудову потрібні псевдонауці лише щоб підтримувати культурний і соціальний авторитет їхніх основних ідей та пов'язаних з ними технологій впливу. Через те сучасні псевдонауки з легкістю приймають і відкидають наукові знання — переважно їм потрібна лише його наукова репутація, але аж ніяк не воно саме.

У ході реалізації своїх соціокультурних технологій псевдонаука використовує і елементи знання, у тому числі і наукового. Природно-технологічне підпорядковане у ньому цілком гуманітарно-психологічному— так псевдонаука розв'язує свої соціокультурні задачі і робить це досить ефективно, чим перевищує прикладну науку, яка опирається переважно на засоби природничо- технічні, природні. У такому значенні псевдонаука і справді є альтернативою справжній науці. І вибирати між ними треба саме сьогодні на території прикладної науки, де псевдонаука почуває себе комфортно, а науковий розум потрапляє у зону ризику5,69-72.

Академік РАН І.І. Абелев називає три основні суспільні причини перетворення науки у псевдонауку6, 52-53:

1. Ідеологізація. Будь-яка ідеологія містить певну систему поглядів на світ, і наполягає на їх істинності. Ідеологія може визначати свідомість вченого і тим самим накладати певні обмеження на його пізнавальну діяльність, часто непомітні для самого вченого. Так у наукову діяльність і вклинюється цей самий соціонсихологічний фактор, присутність якого може призвести до відхилень від об'єктивності.

У випадку, коли в суспільстві наявна панівна ідеологія, вона може не тільки детермінувати, а й нормувати процес пізнання, створюючи механізм попереднього відкидання завідомо невідповідних їй фактів.

2. Влада. Тут проявляються два чинники: державного інтересу та особистих уподобань осіб, наділених владними повноваженнями, хоч обидва вони можуть ефективно замінюватися лобіюванням інтересів певних груп населення. Проведення наукових досліджень часто стимулюється державними замовленнями і орієнтоване на певний результат, досягнення якого схвалюється і винагороджується. Тому здобутки, які не відповідають очікуванням, можуть підтасовуватися як самими вченими, так і тими державними органами, яким вони підзвітні. Секретні дослідження цілком знаходяться під контролем державних служб, які роспоряджаються їх результатами на власний розсуд і часто без відповідної компетенції. У такому випадку ні про які експертні оцінки з боку незалежної наукової спільноти не може бути й мови.

3. Гроші. Боротьба за гранти часто знижує якість публікованих наукових робіт. У цьому випадку їх автори прагнуть, щоб їхня робота сподобалася замовникам, і спрямовують основні зусилля на виконання цїєї мети, а не на оптимізацію власне наукової діяльності. Організації, які розподіляють фінансування, не завжди мають змогу перевіряти правильність проведених досліджень.

На пострадянському просторі склалася така становище, що часто професійні вчені не мають того рівня доходів, який би відповідав їх особистим потребам. У такій же ситуації часом опиняються цілі наукові заклади. Фінансова незабезпеченість змушує їх виконувати замовлення різних організацій та підприємств, які переслідують не зовсім чесну мету. В результаті за допомогою наукового авторитету на ринок просуваються часто дуже сумнівні апарати та технології, а одержана таким чином довіра громадськості експлуатується незаконним чином.