МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Закарпатський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права і цивільного процесу

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

(особлива частина)

Конспект лекцій

для студентів напряму „Право”

Ужгород – 2005

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Закарпатський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права і цивільного процесу

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

(особлива частина)

Конспект лекцій

Частина 1

для студентів напряму „Право”

Укладач ГРІН О.О.

Ужгород – 2005

ББК 67.304

УДК 347.1

Г - 85

Грін О.О.

Цивільне право (особлива частина): Конспект лекцій для студентів напряму „Право”. – Ужгород: Видавництво Закарпатського державного університету, 2005. – 190 с.

Конспект лекцій з “Цивільного права (особлива частина)” підготовлений на підставі та у відповідності з вимогами навчальної програми для студентів юридичних факультетів з по спеціальності “Правознавство”. У ньому орієнтовно конспективно викладено основні теми навчальної дисципліни “Цивільний право (особлива частина)”. Підготовлений конспект лекцій базується на вимогах нового Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року з урахуванням сучасних досягнень та тенденцій розвитку цивілістичної науки..

Курс лекцій розрахований на студентів, аспірантів та викладачів юридичних факультетів, а також всіх хто цікавляться проблемами цивільного права.

Рецензент:

Друкується за рішенням кафедри цивільного права і цивільного процесу від 26 червня 2005 р. протокол № 12.

© Грін О.О., 2005

Передмова

Проголошений Україною курс на верховенство права і закону, гарантій прав і свобод людини зобов’язує неухильно підвищувати рівень знань в юридичній професії, вживати заходи для поліпшення якості і розширення юридичних програм у навчальному процесі закладів освіти.

Курс лекцій підготовлений для студентів ІІІ курсів всіх форм навчання на основі нового Цивільного кодексу України з урахуванням не тільки результатів нової кодифікації цивільного законодавства України, а й сучасного розвитку всієї законодавчої сфери.

Курс лекцій створено відповідно до нової навчальної програми всебічно і повно висвітлює предмет й інструментарій для пізнання дисципліни „Цивільне право України (особлива частина)”. Автор прагнув, щоб студенти не тільки успішно опанували основні питання курсу, а також отримали поради щодо пошуку літературних джерел для подальшої самостійної роботи в рамках переходу до вимог Болонського процесу.

Структура подання матеріалу повною мірою відповідає програмі й робочому плану викладання цієї дисципліни кафедрою цивільного права та цивільного процесу юридичного факультету Закарпатського державного університету.

Сподіваємося, що курс лекцій стане надійним порадником студентів, зорієнтує їх на творче самостійне вивчення матеріалу курсу, підсумком якого повинно стати повне і ґрунтовне оволодіння загальнотеоретичними і практичними знаннями, передбаченими навчальною програмою „Цивільне право України” (Особлива частина).

Лекція 1

Договір купівлі-продажу План

1. Загальні положення про купівлю-продаж.

2. Істотні умови договору купівлі-продажу.

3. Сторони та форма договору купівлі-продажу.

4. Перехід права власності на товар і ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження.

5. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення.

1. Загальні положення про купівлю-продаж.

За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов'язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види до­говору купівлі-продажу.

Однак перелік видів договору купівлі-продажу не можна визна­ти вичерпним. Новий ЦК не виділяє як самостійний вид цього дого­вору купівлю-продаж нерухомості, а лише встановлює для укладен­ня таких договорів спеціальну форму (ст. 657), роблячи посилання на те, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом (ч. 5 ст. 656). Незважаючи на це, вважаємо, що нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочинів з нерухомістю, реєстрація прав на нерухомість (ч. 2 ст. 182 ЦК) пов'язані саме з особливостями предмета цих договорів, адже таким поняттям, як нерухомість, охоплюються і земельні ділянки, і житлові будинки, і квартири, і дачі, і садові будинки, і гаражі, і підприємства як єдині майнові комплекси, й інше нерухоме майно. Саме предмет договору стає тією специфічною ознакою, що впливає на необхід­ність спеціального правового регулювання купівлі-продажу окремих її видів. З огляду на це вважається непослідовною позиція законо­давця, коли він встановлює спеціальне регулювання для окремих об'єктів нерухомості при їх передачі, наприклад, у найм (оренду) (§ 3, § 4 гл. 58 ЦК; гл. 59 ЦК) і не робить цього для їх купівлі-продажу. Між тим аналіз правил посвідчення правочинів про відчуження неру­хомості, які містять Закон України «Про нотаріат», Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (від 3 берез­ня 2004 р.) (далі - Інструкція), зайвий раз свідчить про те, що існують певні відмінності стосовно укладення договорів купівлі-продажу не­рухомості (форма, державна реєстрація, індивідуалізація об'єктів не­рухомості, визначення ціни, особливий порядок передачі покупцеві тощо).

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, гл. 54 ЦК (статті 655-716), яка належить до тих глав ЦК, що містять параграф, присвячений загальним положенням про дого­вір купівлі-продажу (§ 1), які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим - параграфи, присвячені окремим його видам: роздрібній купівлі-продажу (§ 2), включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо; постав­ці (§ 3); контрактації сільськогосподарської продукції (§ 4); постачан­ню енергетичними на іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5) та міні (§ 6). При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання. Зокрема, ч. 2 ст. 712 ЦК вказує, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купів­лю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом (наприк­лад, Законом України «Про поставку продукції для державних по­треб» від 22 грудня 1995 р.).

У ряді випадків ЦК допускає можливість субсидіарного застосу­вання до окремих видів договору купівлі-продажу правил, які регу­люють окремі види договору купівлі-продажу. Так, до договору кон­трактації застосовуються не тільки загальні положення про купівлю-продаж, але й положення про договір поставки, якщо інше не встанов­лено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК). Таке саме правило встановлене і до договору постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу (ч. 2 ст. 714 ЦК), а також до догово­ру міни (ст. 716 ЦК). Але це не свідчить, як слушно зазначав В. В. Вітрянський, про появу поряд з видами договору купівлі продажу ще й його підвидів, бо це лише прийом законодавчої техніки.

Поряд з ЦК значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Деякі з них поширюються на всі види договору купівлі-продажу, зокрема За­кон України «Про захист прав споживачів», інші ж — лише на окремі їх види.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій сто­роні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655ЦК).

Виходячи з цього визначення, договір купівлі-продажу має на­ступні родові ознаки: по-перше, він спрямований на передачу майна у власність; по-друге, передача майна здійснюється на визначено-еквівалентній основі; по-третє, це сплатний договір, в якому зустрічне надання відбувається, як правило, в грошовій формі, за винятком до­говору міни, де застосовується товарна форма. Між тим і в договорі міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. З ст. 715 ЦК).

Договір купівлі-продажу може бути як реальним, так і консенсуальним, сплатним, двосторонньовзаємним (сіналагматичним).

Договір купівлі-продажу вважається консенсуальним тоді, коли сто­рони досягли узгодження між собою стосовно певних умов, і прода­вець зобов'язується передати покупцеві товар у строк, встановлений договором, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей строк — відповідно до положень ст. 530 ЦК (ст. 663 ЦК).

Реальним договір вважають тоді, коли передача майна (товару) продавцем покупцеві слугує передумовою укладення цього договору. Оплатним договір купівлі-продажу вважають тому, що майново­му наданню продавця відповідає зустрічне грошове задоволення за отриманий товар з боку покупця.

Двосторонньовзаємним договір вважається тому, що і у покупця, і у продавця є права та обов'язки, причому праву однієї сторони корес­пондує обов'язок іншої і, навпаки. Головною родовою ознакою договору купівлі-продажу є перехід відчужуваного майна (товару) у власність покупця.

Предметом договору купівлі-продажу може бути:

- товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому за умо­ви, що продавець стане власником цього товару на момент його пере­дачі покупцеві;

- майнові права. У цьому випадку до договору застосовуються за­гальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру даних прав;

- право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До та­кого договору застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом (чч. 1, 2, 3 ст. 656ЦК).

Аналіз новел щодо включення в предмет договору майнових прав і прав вимоги, а також наукової літератури з цього питання дає можли­вість дійти висновку, що це навряд чи зніме проблему, яка завжди бу­ла і залишається дискусійною в науковій літературі. На сьогодні існує декілька точок зору стосовно цієї проблеми, які умовно можна поділити на негативні й позитивні. Одні правники допускають мож­ливість застосування до продажу майнових прав положень інституту купівлі-продажу, хоча й вказують на різну спрямованість цих відносин, інші ж взагалі, виходячи з того, що майнові права не можуть бути об'єктом права власності, вказують на сумнівність такого підхо­ду вважаючи його юридично некоректним. На наш погляд, слушні, як це не парадоксально, обидві точки зору. Безумовно, майнові права не можуть бути об'єктом права власності, бо правом власності є пра­во особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Між тим майнові права розподіляються між правом власності і зобов'язальним правом, що зумовлюється функціями, які виконує цивільне право: статичною (розподільчою) і динамічною. Тому особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право, включаючи й «право на право», іншій особі, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 12 ЦК). Інша справа, що, як вірно зазначав Г. Ф. Шершеневич, купівля-продаж майнових прав втрачає свої відмінні риси, злив­шись з відступленням прав за зобов'язанням, а з точки зору точного поняття, пов'язаного з відомими наслідками, стає невизначеним по­няттям, що дає мало переваг. Тому було б правильнішим вказати, що правила § 1 глави 54 ЦК застосовуються до правочинів відступлення майнових прав на відплатній основі, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав.

Звертає на себе увагу те, що законодавець використовує для визна­чення предмета договору терміни «майно» та «товар» як тотожні поняття, підкреслюючи, таким чином, що предметом договору може бу­ти і будь-яка окрема річ, і сукупність речей, і майнові права (ст.190 ЦК), за певними винятками, котрі стосуються майна, вилученого з цивільного обороту, майна, перебування якого у цивільному обороті обмежене, а також майна, що може належати лише певним учасникам обороту (ст. 178 ЦК). Види товарів, вилучених з обороту, товарів, які можуть належати лише певним учасникам обороту, або обмежено оборотоздатних товарів, встановлюються законом.

Повертаючись до питання про виокремлення такого виду договору як купівля-продаж нерухомості, слід зазначити, що це пов'язано, перш за все, з такими властивостями нерухомого майна як його непо­дільність (ч. 2 ст. 183 ЦК), неспоживність (ч. 2 ст. 185 ЦК), склад­ність (ст. 188 ЦК), визначення індивідуальними ознаками, що спри­чинює його незамінність (ч. 1 ст. 184 ЦК). Ці властивості, з одного боку, формують певні особливості укладення договору купівлі-продажу даного об'єкта цивільного обороту, а, з другого - викликають заперечення закріплення можливості вчинення договорів купівлі-продажу нерухомості на товарних біржах, бо правочини визнаються біржовими, якщо вони вчинені стосовно біржового товару, тобто то­варів масового вжитку, якісно однорідних (взаємозамінних), які під­даються стандартизації. Нерухоме ж майно не є замінним.

Нерухоме майно, яке стає предметом договору купівлі-продажу, як і при укладенні договору найму (оренди), повинно бути певним чином індивідуалізоване. Наприклад, при відчуженні житлового бу­динку, садиби продавець повинен пред'явити витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, а в сільській місцевості – довідку відповідного органу місцевого самоврядування з викладенням харак­теристики відчужуваного нерухомого майна. Це дає можливість вка­зати в договорі найменування нерухомості, визначити її місцезнахо­дження або на відповідній земельній ділянці, або у складі іншого не­рухомого майна. Визначення місцезнаходження нерухомості є важ­ливим, бо відповідно до Закону України «Про нотаріат» (ст. 55) та п. 60 Інструкції посвідчення договорів про відчуження нерухомості проводиться за місцезнаходженням вказаного майна.

З витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно (довідки) простежуються відповідні, конструктивні та інші зміни, що відбува­лися з цим майном (здійснення, наприклад, перебудови чи прибудови житлового будинку, переобладнання нежилого приміщення у жиле і, навпаки, зведення господарських, побутових будівель та споруд, а та­кож як це зведення відбувалося - за дозволом чи без відповідного до­зволу тощо). У певних випадках, коли, наприклад, відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову житлового будинку, коли він збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус повинен відмо­вити в посвідченні відповідного договору.

При придбанні житлового будинку, будівлі або споруди до покупця переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони роз­міщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо в договорі розмір земельної ділянки не визначений, до покупця переходить право власності на ту частину земельної ді­лянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину ділянки, необхідної для її обслуговування.

Якщо вказані об'єкти відчуження розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то до покупця переходить право користуван­ня тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та час­тиною ділянки, яка необхідна для її обслуговування (ст. 377 ЦК).

Нерухомістю визнається і підприємство як єдиний майновий ком­плекс (ч. 1 ст. 191 ЦК). Згідно з ч. 4 ст. 191 ЦК підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу. Причому такий до­говір слід розглядати як різновид договору купівлі-продажу нерухо­мості саме за своїм предметом, бо підприємство - це не лише єдиний майновий комплекс, а комплекс, який використовується для здійс­нення підприємницької діяльності і включає в себе не тільки усі види майна, призначені для його діяльності, і які можуть передаватися у власність - земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвен­тар, сировину, продукцію, а й виключні права, зокрема право на тор­говельну марку або інше позначення, зобов'язальні права, а також ін­ші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Саме як таке підприємство визнається нерухомістю. Це певним чином відби­вається на специфічності відносин з купівлі-продажу даного виду не­рухомості.