Тема 17. Виконавче провадження

1. Сутність виконавчого провадження.

2. Учасники виконавчого провадження.

3. Підстави виконання та виконавчі документи.

4. Загальні правила виконання.

5. Заходи примусового виконання.

6. Поворот виконання.

1. Сутність виконавчого провадження.

Кінцевою метою розгляду будь-якої справи є постановлення законного та обґрунтованого судового рішення. Після вступу його в законну силу воно набуває загальнообов’язковості, з якого безспірно випливає скоєння тих дії, в тому обсязі і тими особами, стосовно яких винесено судове рішення. Якщо дане рішення не буде виконуватися добровільно, то його можна реалізувати через інститут виконавчого провадження. Отже, стадія виконання судових рішень є завершальною стадією цивільного процесу. Вона є наслідком розгляду та вирішення цивільної справи. Крім того, захист суб’єктивних прав та законних інтересів знаходить в ній своє реальне втілення.

Виконання судових рішень пов’язується з іншими стадіями ЦП єдністю цілей, які закріплені в законом для всього цивільного судочинства – захист прав та законних інтересів.

Але виконавче провадження не слід ототожнювати з виконанням судових постанов. По-перше, не всі постанови суду підлягають виконанню (більшість ухвал суду першої інстанції не вимагають яких-небудь дій по виконанню). По-друге, з тих рішень, які повинні виконуватися, не для всіх необхідний примусовий порядок (рішення про визнання не вимагає підключення механізму державного примусу, так реалізація права власності на нерухомість виконується шляхом реєстрації права у відповідному компетентному органі). По-третє, серед судових постанов, для яких потрібен механізм державного примусу, одна частина виконується добровільно, інша – хоча і примусово, але без використання механізму судового виконання.

Виконавче провадження не можна розглядати тільки як застосування примусових заходів до боржника, направлених на виконання покладених на нього обов’язків. Адже законодавство про виконавче провадження передбачає також і добровільне виконання судових рішень.

Виконавче провадження в Україні регламентується Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.99 р., Законом України “Про державну виконавчу службу” від 24.03.98 р., ЦПК України, іншими законодавчими актами, рядом підзаконних та відомчих нормативно-правових актів.

Закон України “Про виконавче провадження” окреслює сферу свого застосування, тобто визначає, які акти юрисдикційних органів підлягають виконанню за процесуальними діями, що собою складають виконавче провадження. Це визначається, зокрема, в ст.3 згаданого Закону.

Отже, з врахуванням вище зазначеного, виконавче провадження можна визначити як сукупність процесуальних дій органів виконання та осіб, які беруть участь у виконанні по добровільному та примусовому здійснені суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів, підтверджених постановами судів загальної юрисдикції, а також іншими юрисдикційними органами. Слід зазначити, що в Законі України “Про виконавче провадження” дається нормативне визначення виконавчого провадження (ст.1), яке співпадає з вище наведеним, за винятком одного – характер добровільності реалізації суб’єктивних цивільних прав до уваги не береться. На нашу думку, це цілком не правильно, оскільки сам же закон передбачає можливість встановлення певного строку для добровільного виконання, наприклад, рішень судів.