1. Особливості та закономірності розміщення продуктивних сил.

2. Принципи розміщення продуктивних сил.

3. Фактори розміщення продуктивних сил.

4. З якою метою розробляють документ РЦП ?

5. Аналіз і формування економічного розвитку регіону.

4. Економічне районування і територіальна організація продуктивних сил

4.1. Сутність, функції, критерії та принципи економічного районування

Основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, система розселення, чисельність населення, виробничий потенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєння території.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

За визначенням П.М. Алампісва, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Економічне районування - це науковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні:

• головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

• територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території;

• до основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни - великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

• економіко-географічного положення території району, вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства;

• природні умови і ресурси - це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району;

• форми територіальної організації виробництва - промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району;

• суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій держави побудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АР Крим);

• адміністративно - територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Основними функціями економічного районування є:

• створення економічної основи територіального управління господарства регіонів;

• вдосконалення територіальної структури господарства;

• формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

• обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

• обґрунтування розвитку ТВК;

• підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

• сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку;

• створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

У практиці економічного районування виділяються такі критерії територіального поділу продуктивних сил:

• економічний район має бути великою економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації;

• розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;

• економічний район повинен являти територіальну єдність;

• на території економічного району повинен бути сформований потужний народногосподарський комплекс;

• при виділенні економічного району повинно враховуватись економіко-географічне положення території;

• до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.

При виділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:

• принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту.

• принцип об’єктивності районоутворення, що означає виділення об’єктивної, суспільно цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв’язками;

• принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

• принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв’язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

• принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.