РОЗДІЛ 5
Політична культура
ЛЕКЦІЯ 8
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Сутність і структура політичної культури
Політична свідомість як елемент політичної культури
Типи і функції політичної культури
Політична соціалізація
Як і будь-який інший вид людської діяльності, політика має свідомий характер. Визначаючись об’єктивними економічними і соціальними чинниками, вона водночас здійснюється під впливом свідомості та культури людей. Саме політична культура визначає політичну поведінку індивідів і соціальних спільностей, надаючи їй певного змісту і спрямування. Політична культура також багато в чому визначає характер і особливості конкретної політичної системи, політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів. Велике значення політичної культури в житті суспільства зумовлює прагнення різних політичних сил, насамперед партій, узяти під свій контроль процес формування політичної культури, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, впливати на нього у вигідному для себе напрямі.
Культура cultura (обробіток, виховання, освіта, шанування) – історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
Термін “політична культура” вперше увів до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Концептуальне осмислення політичної культури як складової політичного життя та об’єкта вивчення політології було здійснене лише в 50-60 роки ХХ століття. Інтерес до політичної культури був зумовлений передусім усвідомленням західними дослідниками необхідності з’ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем.
Значний внесок у становлення й розвиток теорії політичної культури зробили американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони ж започаткували підхід до розуміння політичної культури як сукупності орієнтацій індивідів стосовно політичних об’єктів. Такі орієнтації виявляються на трьох рівнях: пізнавальні орієнтації, які охоплюють знання про політичну систему та її функціонування; емоційні орієнтації, які виражають почуття щодо політичної системи, учасників політичного процесу; оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій.
“Поняття “політична культура”, - писали Г. Алмонд і С. Верба у праці “Громадянська культура” (1965), - вказує на специфічні політичні орієнтації – установки стосовно політичної системи і її окремих частин та установки щодо власної ролі в системі. Ця сукупність орієнтацій стосовно особливої сукупності об’єктів і процесів. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, ми маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях та оцінках його членів”.
Іншої точки зору щодо політичної культури дотримується польський політолог Єжи Вятр: “політична культура – це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян”.
Отже, політична культура – це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.
Таким чином, визначення культури охоплює не всю багатоманітність виявів матеріального і духовного життя суспільства, а лише типи і форми організації життя і діяльності людей, створювані ними матеріальні і духовні цінності. Політична культура також охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в них, що є найбільш поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.
Головним елементом політичної культури є політична свідомість. Її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Діяльнісний аспект політичної культури складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід.
Залежно від суб’єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільності (суспільного класу, соціальної групи, нації, народності, територіальної, демографічної спільності тощо) та індивіда. Політична культура індивіда – це поєднання політичних знань, поглядів, уявлень, переконань, оцінок, орієнтацій і поведінки окремої людини. Політична культура суспільства – синтез політичних культур усіх наявних в ньому соціальних спільностей за домінуючої ролі однієї з них – тієї, що посідає панівне місце в системі суспільних, насамперед економічних, відносин. Загальнолюдські політичні ідеї і цінності – свобода, рівність, справедливість, демократія – елементи загальнолюдської політичної культури.
ІІ.
Свідомість – це вища, властива лише людині, форма відображення об’єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об’єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому. Політична свідомість є найважливішою формою суспільної свідомості. Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.
Відповідно до якісно відмінних сфер свідомості – психологічної та ідеологічної – у політичній свідомості розрізняються два структурних елементи: політична психологія і політична ідеологія.
Політична психологія – це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, волі, думок, особливих рис характеру індивідів і соціальних спільностей, що виражають їх ставлення до політичних інститутів, здійснення влади.
Політична ідеологія – це система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади. Суб’єктами основних політичних ідеологій сучасності – лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є саме суспільні класи.
Таким чином, політична психологія відображає політичне буття безпосередньо, а політична ідеологія – опосередковано, через політичну психологію й систему соціально-економічних відносин. При цьому політична ідеологія спирається на політичну психологію, інакше вона перетворилася б у відірвану від життя систему ідей.
У політичній свідомості вирізняють два рівні – буденну й теоретичну. Буденна політична свідомість - це несистематизовані масові уявлення про політику. Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи в їх суть. Буденна свідомість тісно пов’язана з політичною психологією. Вона має такі яскраво виражені соціально-психологічні риси, як почуття, настрої, емоції. Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то іноді її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, так як окрім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.
Теоретична політична свідомість – це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явище і процесів. Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не тотожні. Систематизовані теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретична знання ґрунтується передусім на фактах, то ідеологія – на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу.
Основні відмінності між буденною і теоретичною свідомістю полягають у їхніх пізнавальних можливостях. За сприйняття політики на науковому рівні розширюється сфера достовірних політичних знань, науковий аналіз дає можливість з’ясувати глибинні причини політичних явищ і процесів, закономірностей їхнього розвитку. Буденна ж свідомість сприймає політику поверхово, набуті нею знання мають кон’юнктурне, особистісне забарвлення. Багато з орієнтацій, які складають політичну культуру, закладені в людях підсвідомо і часто виявляють в них мимоволі, без попередніх роздумів. Зберігаючись у підсвідомості, ці орієнтації істотно впливають на поведінку людей і зміст політичної діяльності. Поряд з неусвідомленими реакціями орієнтаційного порядку політична поведінка містить і суто імпульсивні дії.
Залежно від суб’єкта політичної свідомості виокремлюється індивідуальна, групова й масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних цінностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, які належать до різних соціальних спільнот і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість – це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість проявляється у громадській думці. Основними каналами з’ясування і вияву громадської думки є опитування населення, референдуми, збори, маніфестації, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами і пропозиціями.
Таким чином, політична свідомість є найважливішою складовою політичної культури. Однак не всі її вияви належать до політичної культури. Політична свідомість відображає всю багатоманітність політичних відносин, до складу політичної культури входять лише домінуючі в суспільстві або найбільш характерні для тієї чи іншої соціальної спільності типові, укорінені ідеї, погляди, уявлення тощо про різні аспекти політичного життя.
ІІІ.
Зміст і форми вияву політичної культури значною мірою залежать від рівня історичного розвитку і змінюються в ході суспільно-політичних змін. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній конкретній країні проявляється в національно-специфічних формах. Типологія політичної культури може здійснюватись за різними ознаками: історичним епохами, формами ставлення до політики, характером політичної діяльності та її суб’єктами, типами світогляду, регіонами тощо.
Типологія політичної культури г. Алмонда і с. Верби.
На основі політичної культури США, Британії, Італії і Мексики вони виокремили в праці “Громадянська культура” три типи політичної культури. Паройкіальний (патріархальний) тип (пара – навколо, ойкос – дім, господарство) характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Підданський тип політичної культури відрізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її функціонуванні. Активістський тип вирізняється активною зацікавленістю громадян не лише в тому, що їм дає політична система, а й в тому, щоб відігравати в ній активну роль. Проте в історії переважають змішані типи політичної культури. Наприклад, громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи парайкіальної й підданської культур. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню. Вона передбачає, що суб’єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільноти.
Типологія політичної культури є. Вятра
Залежно від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем вчений виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний, соціалістичний. Традиційна політична культура відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: “так було завжди”; в) політична система та її основні норми незмінні. Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:
1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні обмеження влади вождя.
2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Господа. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.
3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря ґрунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними.
Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип – політична культура станової демократії, за якої значна частина, навіть більшість населення, повністю відсторонена від участі в політичній системі й найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права існують лише для меншості з привілейованих станів. Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, та дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії.
Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру – культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Для буржуазного суспільства характерні два типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави. Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах – консервативно-ліберальній та ліберально-демократичній. Перша визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформіський аспект політичної культури. У другій визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднуються з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державною.
Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах ХХ століття і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, установлених лідером.
В сучасній політології було визнано, що ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, є різновидом тоталітарного типу політичної культури.
Політична культура – це складова політичної системи і тому відіграє надзвичайно важливу роль у її функціонуванні. Вона впливає на форми, функціонування і розвиток політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку широких мас. Особливо важливу роль у функціонуванні політичної системи відіграє єдність або однорідність політичної культури, з якою пов’язана стабільність суспільства. Політична субкультура – це сукупність таких стереотипів політичної свідомості і поведінки, які значно відрізняються від загальних, домінуючих у суспільстві. Наявність різних, а тим більше протилежних політичних культур, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, містить в собі загрозу втрати спільних ідеалів і цілей, переважання часткових інтересів над загальнонаціональними.