Лекція 1

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

   Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

   - сфера - економіка (господарювання) різного рівня (державного, територіального, локального);

   - зміст — безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;

   - особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - індивідуальний підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

   поєднання майнових та організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає: 1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення новостворюваної організації необхідною для започаткування та здійснення відповідної (окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання чи право оперативного управління, а щодо відокремлених підрозділів - право господарського використання із зазначенням конкретних майнових повноважень суб'єкта цього права);

   - значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських та пов'язаних з ними зв'язків.

   На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке доктринальне визначення:

   Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

   У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

   Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), з навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин та пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, віднайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).

   Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

   Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.

   Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

   За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

   - горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

   - вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

   За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

2. Утворення та припинення суб’єкта господарювання

Відповідно до ст. 2 ГКУ учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Ознаки суб’єктів господарювання:

функціонування в сфері господарювання (або безпосереднє здійснення господарської діяльності, або обмін товарів, або управління цими процесами);

володіння майном господарського призначення. Це майно складає матеріальну базу господарської діяльності суб’єкта, а отже повинно відповідати ряду вимог:

за своїм складом та обсягом воно повинно відповідати цілям, характеру і змісту діяльності господарюючого суб’єкта;

майно повинно бути відокремлено від майна інших суб’єктів;

майно повинно бути закріплено за суб’єктом господарювання на відповідній правовій підставі (титулі). Таким титулом може бути або право власності, або право оперативного управління чи право господарського відання. Правовий титул фіксується в правоустановчих документах господарюючого суб’єкта;

наявність господарської правосуб’єктності — це визнання державою за особою або об’єднанням осіб якості:

мати господарські права і нести юридичні обов’язки;

нести юридичну відповідальність за неналежне виконання суб’єктом прав та обов’язків;

захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень.

Обсяг і зміст господарської правосуб’єктності визначається діючим законодавством для суб’єктів того чи іншого виду і в зібраному вигляді фіксується правоустановчими документами господарюючого суб’єкта.

Відповідно до ст. 55 ГКУ суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкти господарювання поділяються:

1)   за характером та цілями діяльності на:

суб’єкти, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність: індивідуальні підприємці; підприємства; інші господарські організації (банки, біржі, страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії, ПФГ, холдинги); негосподарські організації, коли вони вступають в господарські відносини.

суб’єкти, які займаються управлінням господарською діяльністю: державні органи господарського управління; державні та комунальні господарські об’єднання; галузеві Міністерства тощо.

2)   за формою власності на:

суб’єкти державної власності (державні підприємства, державні господарські об’єднання тощо);

суб’єкти комунальної власності (комунальні підприємства, комунальні господарські об’єднання тощо);

суб’єкти приватної власності (індивідуальні підприємці, господарські товариства, фермерські господарства тощо);

суб’єкти змішаної власності (орендні підприємства, підприємства з іноземними інвестиціями тощо).

3)   за особовим складом на:

індивідуальні підприємці;

господарські організації.

Відповідно до ст. 56 ГКУ суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Порядок створення, державна реєстрація, реорганізація суб’єктів господарювання, що здійснюють комерційну та некомерційну господарську діяльність, визначаються законодавством України.

Суб’єкти, що здійснюють комерційну господарську діяльність, можуть створюватися в будь-якій організаційно-правовій формі. Суб’єкт господарювання, що має статус юридичної особи, створюється, як правило, у добровільному порядку шляхом його заснування або реорганізації діючого. Водночас, закон може встановлювати певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності у певній організаційно-правовій формі, наприклад, страхові організації не можуть створюватися у формі товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до господарського законодавства необхідною умовою здійснення всіх видів підприємницької діяльності є державна реєстрація її суб’єктів, а для окремих видів діяльності — ліцензування. Питання державної реєстрації суб’єктів господарювання регулюються ст. 58 ГКУ та Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003 р.

Основне призначення державної реєстрації:

державний облік суб’єктів підприємницької діяльності;

збір публічно-достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище;

здійснення контролю за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу підприємця.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

Відповідно до закону державний реєстратор — посадова особа, яка здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці наділений такими повноваженнями:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб;

передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;

проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців;

проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями;

звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи власник, уповноважений ним орган чи особа особисто або поштою подають до органу державної реєстрації такі документи:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи;

установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

документ, що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання в розмірі, передбаченому законом (для юридичних осіб, для яких встановлено вимоги щодо формування статутного фонду);

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом.

звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України (для відкритих акціонерних товариств);

копія Державного акту про право приватної власності засновника на землю або копія Державного акту на право постійного користування землею засновником, або нотаріально засвідчена копія договору про користування землею засновником, зокрема на умовах оренди (для фермерського господарства);

документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру (для юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа).

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку за встановленим зразком, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності. До картки додається копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина-платника податків та інших обов’язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також документ, що посвідчує особу

За наявності всіх документів, відповідно до закону, орган державної реєстрації зобов’язаний протягом не більше трьох робочих днів для юридичної особи і не більше двох робочих днів для фізичної особи з дня подання документів внести дані реєстраційної картки Єдиного державного реєстру та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка.

З метою захисту своїх прав підприємець має право оскаржити у судовому порядку відмову в реєстрації, а також неналежне виконання органом державної реєстрації обов’язку по реєстрації, зокрема неправомірне ухиленням від здійснення її у встановлений термін.

За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

десять неоподатковуваних   мінімумів  доходів  громадян  —  за  проведення державної реєстрації юридичної особи;

два неоподатковувані мінімуми доходів громадян — за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи-підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі 30% реєстраційного збору, встановленого для державної реєстрації.

Установчі документи суб’єктів господарювання поряд з нормами законодавства, визначають правовий статус господарської організації та встановлюють правову основу її господарської діяльності. Розробка і затвердження установчих документів є одним з етапів створення господарської організації.

Вид установчого документу, необхідного для створення суб’єкта господарювання, залежить від організаційно-правової форми господарської організації і визначається законами або іншими нормативно-правовими актами.

Ст. 57 ГКУ визначає, що установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

Наприклад, відповідно до ст. 4 Закону України “Про господарські товариства” установчими документами господарських товариств є засновницький договір і статут. Ст. 82 ГКУ встановлює тільки один вид установчих документів для господарських товариств: або засновницький договір, або статут. Засновницький договір є установчим документом для повних і командитних товариств, а статут — для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю.

У Законі “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” деталізовано також підстави та порядок державної реєстрації припинення юридичної особи, яке можливе у добровільному або у примусовому порядку.

На відміну від скасування державної реєстрації в добровільному порядку (за особистою заявою суб’єкта), скасування державної реєстрації в примусовому порядку є санкцією, правоохоронним засобом примусового впливу, спрямованим на припинення дій, що порушують право.

Статтею 33 цього Закону визначено, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, за судовим рішенням або рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Державна реєстрація припинення діяльності юридичної особи проводиться у разі:

прийняття юридичною особою рішення про припинення діяльності;

визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення, допущені при створенні юридичної особи, яке неможливо усунути;

ведення діяльності, що суперечить установчим документам або такої, що заборонена законом;

невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням;

визнання суб’єкта господарювання — юридичної особи банкрутом.

Якщо суб’єктом підприємництва є фізична особа-підприємець, то державна реєстрація припинення підприємницької діяльності проводиться у разі:

прийняття   фізичною   особою-підприємцем   рішення   про   припинення підприємницької діяльності;

смерті фізичної особи-підприємця;

постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

постановлення  судового рішення про  визнання  фізичної особи,  яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

постановлення   судового    рішення   про    припинення    підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.

Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця є:

визнання фізичної особи-підприємця банкрутом;

провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Правовими наслідками припинення підприємницької діяльності є позбавлення її суб’єкта права на здійснення підприємницької діяльності і виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня від дати державної реєстрації припинення юридичної особи або фізичної особи-підприємця зобов’язаний надіслати відповідним органам державної податкової служби, статистики, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації припинення суб’єкта підприємницької діяльності.

Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений законодавством. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Особливості припинення діяльності суб’єктів господарювання в процесі банкрутства передбачені Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 року.

Згідно ст. 1 Закону, банкрутство  -  визнана  господарським  судом  неспроможність боржника  відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані  судом  вимоги  кредиторів  не   інакше   як   через   застосування ліквідаційної процедури.