Бікамералізм як проблема в Україні.

В українській історії елементи двопалатності уже зустрічаються в добу Запорізької Січі, де найважливіші питання військового та політичного характеру старшина і посполиті козаки вирішували за принципом двох кіл: старшина – своє «коло», козаки – своє «коло».

Конституція Української Гетьманської Держави (квітень-листопад 1918 року) передбачала утворення двопалатної системи парламенту: нижньої палати (600 депутатів, що обирались населенням) і верхньої палати (150 осіб, третину яких призначав би Глава держави, а решта мала обиратися від регіонів). Ідея двопалатного парламенту висувалась після проголошення незалежності України в цілому ряді проектів Конституції. В проекті Конституції України, підготовленому Конституційною комісією і винесеному Верховною Радою України на всенародне обговорення в липні 1992 року передбачалось утворення Ради депутатів, як органу представництва всього народу України як єдиного юридичного цілого і Ради Послів, як органу «територіального представництва».

Ця ж модель бікамералізму для України з деякими неістотними змінами була повторена в останньому проекті Конституції України у редакції від 24 лютого 1996 року, схваленому Конституційною комісією 11 березня 1996 року і внесеному у Верховну Раду України для прийняття.

Наміри України перейти до двопалатної системи парламенту було підтверджено і всеукраїнським референдумом в квітні 2000 року.

Досвід європейського бікамералізму однозначно вказує на невизначеність самих «територіальних інтересів», що пов’язано з незавершеністю реформи адміністративно-територіального устрою України. Сьогодні багато говориться про «регіони», але юридично ніяких регіонів в Україні не існує, а області не можуть основою для визначення «територіальних інтересів» населення України. Існуючі в Україні області утворено не за принципом регіоналізму, а за принципом політичної доцільності: поділ колишньої Української РСР на області сталінським режимом було проведено під функції перших секретарів обкомів Комуністичної партії Радянського Союзу.

6. Демократія в політичному житті суспільства

1.Демократія як спосіб організації суспільного життя	3.Первинні принципи демократії та звичайні її ознаки.
2.Концепції демократії	4. Народовладдя як вища форма реалізації демократії

Демократія як спосіб організації суспільного життя.

Сьогоднішня теорія демократії являє собою складну систему, що увібрала до себе потік розмислів, які сягають Платона й Арістотеля й ідуть від них до нас через плеяду таких видатних мислителів, як Локк, Монтеск’є, Руссо, Мілль, Токвіль, Джеферсон та ін..

Демократія усталилася у суспільстві як найвища форма політичної і соціальної організації. Поняття демократії багатопланове, воно характеризує й організацію суспільства, засновану на рівноправній участі його членів в управлінні, й ідеал суспільного устрою і світогляд, що відповідає цьому ідеалу.

Поняття демократії.

Демократія означає «владу людей», означає, що влада належить народу.

У повсякденному житті для багатьох вона – порожній звук або й гірше – засіб затуманювання свідомості й безсоромного ошуканства.

Демократія – це складне багатопланове явище.

Проблема демократії, крім того, двоїста: може йти мова про демократію ідеальну (нормативну) і демократію реальну (емпіричну).

Слово «демократія» перекладається з давньогрецької (demos – народ, cratos - влада) як «народовладдя». Американський президент Лінкольн розшифрував це поняття так: «Управління народу народом і для народу».

Сучасні політологи подають як правило кілька інтерпретацій поняття «народ», Дж. Сарторі, наприклад, - шість. Це: 1 – кожен; 2 – визначена більша частина; 3 – нижчий клас; 4 – неподільна сутність – органічне ціле; 5 – більшість, виражена принципом абсолютної більшості; 6 – більша частина, виражена принципом обмеженої більшості.