4

1.ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СИНТАКСИСУ

Синтаксис правомірно розглядають як вищий граматичний рівень, який стоїть над морфологічним. У синтаксичному ярусі знаходять функціональну довершеність й оцінку всі засоби мови і мовлення. Термін “синтаксис” (від грец. Syntaxis – побудова, зв”язок, порядок) вживається у двох значеннях. Слід чітко розрізняти синтаксис мови, тобто синтаксичну будову мови як граматичний ярус самої мови і синтаксис як науку.

Синтаксис мови – це сукупність діючих у мові закономірностей, що визначають побудову та функціонування мовних одиниць.

Синтаксис як наука – це розділ граматики, що вивачає закономірності сполучення слів і творення речень, їх побудову та семантику.

Предметом вивчення синтаксису є: словоформа (член речення, словосполучення), словосполучення, просте і складне речення, складне синтаксичне ціле (текст).

Словоформа – це мінімальна синтаксична одиниця, яка бере участь у формуванні словосполучення і речення. Морфологічні видозміни змінюваного слова обумовлені функціями в синтаксичних побудовах. У кожному конкретному випадку вживання у реченнях словоформа виконує роль члена речення. Незмінювані слова і словоформи змінюваних слів поєднуються в словосполученнях і реченнях синтаксичними зв”язками, що виражають відповідні синтаксичні відношення між пов”язуваними компонентами синтаксичних конструкцій.

Словосполучення займає вищий від словосполучення щабель, утворюється поєднанням двох і більше повнозначних слів за типом синтаксичного підрядного зв”язку. Як і слловоформа, словосполучення не є самостійною одиницею спілкування, а служить для вираження певних синтаксичних відношень у складі речення.

Речення є основною синтаксичною одиницею, оскільки воно виконує комунікативну функцію. У реченні взаємодіють усі функції лексичних одиниць та граматичних форм як засоби спілкування між людьми.

Об”єктами синтаксичного дослідження є:

Особливості формальної (граматичної, тобто власне синтаксичної) структури речення;

Формальні (граматичні) способи творення речень із слів і словосполучень;

Граматична (синтаксична) специфіка слів і словосполучень, використовуваних у ролі компонентів речень.

Для позначення граматичної (власне синтаксичної) структури речення або його частини, вживається термін синтаксична конструкція або синтаксична одиниця;

Для позначення граматичних способів творення речення – синтаксичні засоби;

Для позначення формальних відношень між окремими синтаксичними компонентами речення – синтаксичні відношення або синтаксичні зв”язки.

2. СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Словосполучення – це синтаксична конструкція, утворена з двох або кількох повнозначних (у тому числі і займенникових) слів, послідовно пов”язаних між собою засобами синтаксичного підрядного зв”язку – узгодження, керування, прилягання. Одне зі слів у словосполученні є головним (стрижневим), а друге – граматично залежним, підпорядкованим головному.

Наприклад: повільно ходити, Петро і Микола; з інтересом і задоволенням; Петрові батько і мати; або туди або сюди; пляшка молока; іти в ліс; зустріч щороку; світла доба; зустрітися на площі.

Риси, спільні для словосполучення і речення:

обидві одиниці граматично оформлені, тобто компоненти в них пов”язані синтаксичним зв”язком.

Будівельний матеріал у них однаковий: слово і словоформа;

Обидві одиниці позначають позначають розширений факт дійсності.

Риси, відмінні для словосполучення і речення:

Словосполучення виконує номінативну (називну) функцію, а речення – комунікативну.

Словосполучення входить у комунікативну систему лише через речення.

Словосполученню властива інтонація називання, а реченню – повідомлення.

Словосполучення вміщує не менше двох одиниць, а речення може складатися і з одного слова (відповідь землякам, лист товариша. Зима, Пізно).

У словосполучення один з компонентів підпорядковується іншому (субординативні відношення), в реченні вони координуються одне відносно іншого: квіти в росі, щасливий час, Пахне троянда; Пролунало могутнє “ура”!

Усі ці відмінності походять від наявності у реченні предикативності, тобто вираження мовними засобами відношення висловлюваного до дійсності. Це відношення до дійсності буває двох різновидів:

А) заперечна або стверджувальна модальність;

Б) реальна або ірреальна модальність;

Мовні засоби вираження модальності – це засоби вираження синтаксичного часу, синтаксичного способу і под.

З усіх наявних форм синтаксичного зв”язку в реченні реалізуються всі, а в словосполученні – лише підрядний прислівниковий зв”язок.

Не всі сполучення слів у реченні є словосполученнями:

А) сполучення підмета з присудком;

Б) сполучення слів, які є поширювачами семантичної струкутри речень – детермінанти (біля школи, в присутності багатьох); аналітичні форми прикметників і дієслів (буду говорити, більш сильний);

В) однорідні члени речення;

Г) члени речення, з”єднані приєднувальним зв”язком (Зробили ми вже багато, але недоліки є – і серйозні), що виступають ускладнювачами семантичної структури речення;

Д) фразеологізми та синтаксично нерозкладні конструкції (жінка похилого віку, бити байдики).

Ознаки, спільні для слова і словосполучення

слово і словосполучення не є комунікативними одиницями;

вони позбавлені предикативності;

характеризуються намінативною функцією;

система форм визначається стрижневим словом;

виступають будівельним матеріалом для речення;

Ознаки, різні для слова і словосполучення

різна кількість смислових показників;

словосполучення є мінімальним контекстом слова;

у словосполученні активно виявляються граматичні категорії опорних слів;

словосполучення будується тільки на основі підрядного зв”язку.

ГРАМАТИЧНА ФОРМА І ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

Як і будь-яка інша мовна одиниця, словосполучення також має граматичну форму і фіорму його вираження.

Значення словосполучення – це відношення між головним і залежним компонентами.

Форма (структура) словосполучення – це форма компонентів, в основному вона спирається на систему форм головного компонента (учитися на журфаці, учусь на журфаці, учимося на журфаці, учились на журфаці …)

Одне із джерел засобі вираження у мові – це властивість мовних одиниць мати декілька форм для вираження одного значення і, з другого боку, здатність однієї форми реалізовувати кілька значень. Щодо форми і значення словосполучення така асиметрія виступає у прикладах: атрибутивне значення може виражатись формами:

А) іменник + іменник і родовому відмінку (свято міста, приїзд товариша);

Б) іменник +іменник в орудному відмінку (хвіст бубликом);

В) іменник + іменник у місцевому відмінку (легенда про море);

Г)іменник+інфінітив (мрія мандрувати, вміння працювати);

Д) іменник + при слівник (макарони по-французьки);

Е) іменник + прикметник (зелений чай);

Є) іменник+ невідмінюваний прикметник (година пік).

Одна й та сама форма може виражати кілька відношень:

навчатись з братом (об”єктні відношення) – вчитись із задоволенням (обставинні відношення);

характеристика учня, учня характеризують (об”єктні відношення) – учень характеризує (суб”єктні відношення).

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ

А. ЗА ХАРАКТЕРОМ СМИСЛОВИХ ВІДНОШЕНЬ МІЖ КОМПОНЕНТАМИ словосполучення поділяються на:

атрибутивні;

об”єктні;

суб”єктні;

обставинні;

комплетивні.

АТРИБУТИВНІ ВІДНОШЕННЯ виражають предмети та їх ознаки (старанний учень, виняткова обставина). Залежний компонент при атрибутивних відношеннях у словосполучення в межах речень завжди є означенням. Залежний компонент при атрибутивних відношеннях у словосполученні в межах речень завжди є означенням. Залежний компонент виступає означенням у словосполученні “іменник + іменник у родовому відмінку” тоді, коли:

Головне слово (ГС) називає предмет, а залежне – особу, якій цей предмет належить (будинок батька, зошит учня);

ГС називає частину предмета, а залежне слово – весь предмет (рубрика газети);

ГС називає особу, а залежне – заклад або колектив, до яких ця особа має відношення (ведучий програми, викладач вузу, літпрацівник газети);

ГС називає сукупність предметів, а залежне – предмети, з яких складається ця сукупність (зграя птахів, натовп людей);

ГС характеризується значенням опредмеченої дії, а залежне позначає діяча (політ космонавта, розпорядження декана);

ГС називає ознаку, а залежне – особу або предмет, яким властиве ця “опредмечена” ознака (білизна снігу, синява неба).

Значення об”єкта (у реченні додаток) залежне має, коли ГС виступає віддієслівним іменником, який співвідноситься з перехідним дієсловом, що вимагає знахідного відмінка (захист Вітчизни – захищати Вітчизну; писання статті – писати статтю). Поява цього типу словосполучень зумовлена:

усіченням середньої ланки більшого словосполучення, в якому є прислвники (кава, зварена по-турецьки – кава по-турецьки);

віддієслівна природа іменників, які кваліфікуються інфінітивом (прагнув перемоги – прагнення перемоги);

мовна аналогія (бузкова гілка – гілка бузку).

ОБ”ЄКТНІ ВІДНОШЕННЯ наявні в тих словосполученнях, де ГС вимагає свого поширення об”єктом, на який спрямована чи з яким пов”язується дія (створити двигун, схвалений урядом, вичитаний редактором)

В об”єктних словосполученнях залежний компонент може позначати:

А) прямий об”єкт дії (співати пісню);

Б)знаряддя дії (орати землю трактором);

В) дійову особу (підтриманий учасниками);

Г) співучасника дії (розмовляти з друзями);

Д) об”єкт, що зумовлює зміст ГС (мрію про подорож).

Об”єктні відношення виникають і при сполучення дієслова з інфінітивом (принести обідати). Здебільшого це дієслова руху або волевиявлення.

Об”єктні відношення виражаються і сполученням прикметника з іменником (сильний духом, здібний до малювання).

СУБ”ЄКТНІ ВІДНОШЕННЯ виникають у словосполученнях, в яких залежне слово позначає суб”єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови). Головним словом є дієслово (приїзд батька – приїхав батько; вітер розкидав – розкидані вітром).

ОБСТАВИННІ ВІДНОШЕННЯ – дії (або ознаки) і обставини, що характеризують дії (або ознаки). Види обставинних відношень:

А) просторові (іти полем, жити у селі);

Б) часові (піти пізно, приїхати через місяць);

В) мети (приїхати відпочити);

Г) причинові (сказати помилково);

Д) означально-обставинні (хоробро битися).

КОМПЛЕТИВНІ (ДОПОВНЮЮЧІ ВІДНОШЕННЯ) виникають у цілісних словосполученнях, коли ГС вимагає смислового доповнення (видж спорту, скланка води). Ці словосполучення переважно виконують роль одного члена речення.

Часто словосполучення млже поєднувати кілька значень: атрибутивні й об”єктні відношеня (миска з пиріжками, дума про тебе, написання книжки); атрибутивні й обставинні (мандрівка в гори, повернення з міста).

Б. СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЗА ВИДОМ

СИНТАКСИЧНОГО ЗВ”ЯЗКУ

У словосполученні можливі 4 види зв”язку:

узгодження (повне, неповне);

керування (сильне, слабке, варіативне, неваріативне, опосередковане, безпосереднє);

прилягання (власне прилягання, іменне прилягання);

кореляція.

Узгодження – це тип підрядного прислівникового зв”язку, при якому форма залежногослова (ЗС) уподібнюється формі головного. При повному узгодженні форма ЗС повторює всі формальні значення головного (зелений ліс, синє небо – узгоджуються у роді, числі, відмінку). При неповному узгодженні ЗС не повторює якесь одне граматичне значення головного (зелені ліси – не узгоджується в роді, оскільки множина роду не має).

Керування – вид зв”язку, при якому форма ЗС зумовлюється головним. Розрізняють сильне і слабке керування.

Сильне – не допускає варіантів форм ЗС (читати книжку, співати пісню). Сильне керування буває:

при перехідних дієсловах (зустріти хлопця);

при дієсловах, які своїм змістом вимагають лише одного прийменника (зустрітися з товаришем, надіятися на щастя);

при віддієслівних іменниках, утворених від перехідних дієслів (читати книжку – читання книжки).

Слабке керування – форма ЗС може варіюватися (залізти на стіл, під стіл …).

Безпосереднє керування – форма ЗС безпосередньо приєднується до головного (спіймати щастя, охарактеризувати людину).

Опосередковане керування – форма ЗС приєднується за допомогою службового слова (перескочити через річку);

Варіантне керування – форма ЗС допускає варіантність (з”їсти кашу, з”їсти каші);

Неваріантне керування – форма ЗС не допускає варіантів головного слова.

Прилягання. Окремий різновид становлять словосполучення, утворені на основі прилягання, специфіка якого полягає у зовнішньому взаєморозташуванні елементів (співати голосно, темрява лісу, шафа для книжок).

Власне-прилягання – це такий зв”язок, при якому форма ЗС є незмінною (йти швидко, чекати довго);

Відмінкове (іменне) прилягання – зв”язок, при якому приляглою є відмінкова форма, що тільки в цій позиції виконує дану синтаксичну функцію (чай з лимоном, квіти в росі, стіна будинку, будинок біля моря).

Кореляція – вид підрядного зв”язку, при якому головне і залежне слово характеризуються однаковим морфологічним вираженням і цей зв”язок є результатом згортання речення (хлопець-трактрист, заєць-русак);

Повна кореляція – коли взаємодіють всі формальні показники (льотчик-космонавт);

Неповна кореляція – коли один із формальних показників нейтралізований (жінка-лікар, дівчина-агроном).

В. ЗА СПОСОБОМ ВИРАЖЕННЯ ГОЛОВНОГО

І ЗАЛЕЖНОГО КОМПОНЕНТІВ

За способом вираження головного компонента словосполучення поділяються на дієслівні, іменні, прислівникові.

Іменні – це словосполучення, утворювані іменником, прикметником, числівником, займенником. Залежне слово ж може виражатись:

А) прикметником (дружня розмова);

Б) займенником (щось невідоме);

В) числівником (дев”ятий розділ);

Г) іменником (дума про тебе);

Д) прислівником (листи здалека);

Е) інфінітивом.

Словосполучення з прикметником у ролі головного слова мають залежне слово, виражене:

А) іменником (сильний духом);

Б)займенником (рівний серед нас);

В) прислівником (хоробрий надзвичайно).

Словосполучення з числівником у ролі головного слова є поєднанням числівника з залежним іменником або займенником (сто вистав, двоє з нас, нуль градусів).

Дієслівні сполучення – це словосполучення, утворювані дієсловом (особовими формами, інфінітивом, дієприкметником і дієприслівником). Залежним словом може бути:

А) відмінкова форма іменника (зроблено запис, втілений у життя);

Б) займенник (звернений до всіх);

В) числівник (поділити на три);

Г) прислівник (вирішити негайно);

Д) інфінітив (сів відпочити, задумавши вчитися).

Прислівникові словосполучення утворюються головним словом – прислівником і залежним, вираженим:

А) прислівником міри або ступеня (особливо старанно, надзвичайно цікаво);

Б) прийменниково-відмінковою формою іменника (сумно за домівкою).

Г. СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЗА БУДОВОЮ

За будовою словосполучення поділяються на:

прості;

складні.

Просте словосполучення – це семантико-синтаксичне єднання двох лексико-повнозначних слів (голосно співати, чекати товариша). Просте словосполучення може складатися з трьох і більше слів. Це простежується:

при об”єднанні складних присудків з неповнозначними зв”язками та іменною частиною (став скупим на слово);

при поєднанні слова з фразеологізмом (зробив курям на сміх).

Складне словосполучення – об”єднання трьох і більше повнозначних слів. В основі складних словосполучень лежить модель абсолютного простого словосполучення. У сучасній українській мові виділяють три типи складних словосполучень:

просте словосполучення + залежне від нього окреме слово (добре відомий у країні). Тут залежний від простого словосполучення компонент пояснює його в цілому, а не його головне слово. У таких словосполученнях можливе варіювання.

ГС + залежне від нього словосполучення (гідний земного щастя). Тут залежний компонент простого словосполучення міцно пов"язаний з ГС цього словосполучення і через нього взаємодіє з центральним компонентом.

ГС + два або три залежних слова, не пов”язаних між собою, і таких, які не утворюють словосполучення. Це здебільшого дієслівні словосполучення, оскільки дієслова мають здатність поширюватисьб кількома словоформами (вкинути листа у скриньку, вбити цвяха у стінку).

Д. ЗА ЗЛИТІСТЮ

За рівнем злитості компонентів словосполучення поділяються на:

А) вільні;

Б) синтаксично зв”язані;

В) фразеологічно зв”язані.

А. Синтаксично вільні словосполучення характеризуються тим, що кожний їх компонент виконує в реченні роль окремого члена речення.

Б. Синтаксично зв”язані (нечленовані, неподільні, цілісні) словосполучення виконують роль окремого члена речення.

(Минуло два довгих і тривожних роки. Цілісне словосполучення – два роки; вільні словосполучення – два довгих роки і два тривожних роки).

Цілісні словосполучення як і синтаксично вільні, мають структуру, граматичне значення, їх компоненти пов”язані одним з різновидів підрядного зв”язку. Серед найпоширеніших типів цілісних словосполучень виділяють:

кількісно-іменні сполуки (три явори, багато пісень, зграя птахів);

словосполучення, побудовані за моделлю: числівник + іменник з прийменником; займенник + іменник з прийменником (один із нас, мама з сином, хтось із дітей).

Словосполучення, які мають у своїй структурі слова: з очима, з носом, з обличчям, росту і т.ін.

Особливу групу цілісних словосполучень становлять сполуки прикметників, дієприкметників з іменниками, що називають родові поняття (Він був доброю людиною, чуйною).

Словосполучення, семантична цілісність яких доясягається прийменниками від і до, з і по (Від покоління до покоління…)

До цілісних утворень належать складні присудки (Та хоч який біль чи горе скрутять людину, але випростуватись вона мусить сама …).

Тема 2 просте речення

1.РЕЧЕННЯ ЯК ОСНОВНА СИНТАКСИЧНА ОДИНИЦЯ. ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ

Речення є основною синтаксичною одиницею, яка служить засобом комунікації. Воно може складатися з одного слова або групи слів. Речення співвідносне з судженням – формою людського мислення. Структурними одиницями судження є суб”єкт (частина судження, що є поняттям про предмет, на який спрямована думка) і предикат (те, що твердиться про суб”єкт) – відбивають протилежності одиничного і загального, властиві всім предметам і явищам об”єктивної дійсності. У судженні предикат виступає загальним по відношенню до одиничного, конкретно-суб”єкта. Загальним він вважається тому, що може сполучатися з багатьома конкретними (одиничними) предметами (суб”єктами в різних судженнях).

Речення характеризується цілим рядом смислово-граматичних ознак, що виражають їх структурно-смислову єдність і виділяють кожне з них як мінімальний мовленнєвий твір.

Предикативність (лат. Praedicatio – висловлення, твердження), яка полягає у тому, що речення щось стверджує або заперечує, і в тому, що показує відношення ознаки (якості, властивості, дії тощо), вираженої присудком, до предмета думки, вираженого підметом. Речення співвідноситься з логічним судженням, проте не є тотожним йому. Речення може передавати запитання, спонукання, емоції, волевиявлення і т. ін., але при цьому не виражати судження. Пи співвіднесеності речення з логічним судженням, у якому щось або стверджується, або заперечується, предикація виявляється у характеристиці логічним предикатом змісту логічного суб”єкта. Зовнішньою граматичною формою вираження предикації є відношення між піджметом, який вказує на предмет думки (співвідноситься з суб”єктом) і присудком, який виражає ознаку суб”єкта (співівідноситься з предметом).

Модальність – це єдність усіх можливих різновидів відношення предиката речення до дійсності, які виражаються формами способу присудка або предикативного члена односкладних речень, а також модальними частками щодо присудка або іншого предикативного члена та інтонацією речення. Щоб стати комунікативною одиницею, кожне речення повинно актуалізувати факт дійсності, який є основою речення, у модально-часовому плані, тобто охарактеризувати цей факт за відношенням до часу і позиції мовця. Модальність, таким чином – це оцінка змісту мовцем з погляду реальності, можливості, вірогідності і т. ін. Основними модальними значеннями речень є реальність / ірреальність, можливість чи ймовірність того, про що повідомляється.

Інтонація є засобомвираження предикативності, модальності, граматико-синтаксичного оформелення речееня. Вона оформляє закінченість речення і членування його насинтаксичні одиниці, служить засобом усного відмежування речень одне від одного, утворення різних видів речень за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні), а також речень, що виражають почуття, волевиявлення (вигукові, окличні). Інтонаційна оформленість речення залежить від мети висловлювання, але незалежно від неї, інтонація завжди вказує на завершеність речення.

Граматична організованість речення за синтаксичними правилами зв”язку слів (зміни форм слів для вираження відповідних смислових відношень, відповідний розподіл слів у певному порядку тощо).

Відносна смислова закінченість речення. Як відомо, думка і її мовно-синтаксичні засоби вираження не тотожні. Ту саму думку можна виразити одним реченням (простим чи складним) і кількома реченнями. У контексті одне речення часто передає лише основний смисл того, про що повідомляється. Інші наступні речення доповнюють думку, висловлену в першому реченні, розкривають її, конкретизують.

2. КЛАСИФІКАЦІЇ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ

УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ

А) типи речень за структурою

За кількістю предикативний центрів, виражених підметом і присудком, речення поділяються на:

прості;

складні.

Для простого речення визначним є предикативний зв”язок (між підметом і присудком). Для складного – сурядний і підрядний зв”язки.

Простим є речення, яке не розкладається на частини (окремі предикативні центри), що можуть бути визначені як окремі речення.

Складним називається речення, утворене з двох або кількох таких частин, які, маючи будову простих речень, поєднуються в єдине смислове та інтонаційне ціле.

Б) типи речень за модальністю і функціональна класифікація речень

При розрізненні речень за модальністю суттєвим виступає розмежування внутрішньої і зовнішньої синтаксичної структури речення. Внутрішньосинтаксична структура речення співвіднесена з типом структурної схеми (просте чи складне) і підпорядкована системно-мовним вимірам граматичного ладу; зовнішньосинтаксична структура утворюється категоріми модальності і часу.

Розрізняють такі модальні значення речення:

Розповідність. Модальне значення розповідності полягає у тому, що загальний зміст речення подається як відповідний відображуваній ним дійсності. Інтонація речення – рівна, спокійна, в середньому темпі на середньому регістрі. (Тихесенько вечір на землю спадає).

Розповідне речення легко членується на групу підмета і групу присудка, які може розділяти пауза рівної довготи. Розповідні речення є найпоширенішими і вживаються у всіх стилях мовлення. У кінці розповідного речення ставиться крапка – розіловий знак, що позначає на письмі паузу і визначає тип речення – розповідне. В інтонаційному плані крапка означає зниження тону. Крапка не ставиться у кінці загловків, етикеток тощо.

Модальне значення питальності передає вимогу підтвердження чи заперечення відповідності загального змісту питального речення зображуваній ним ділянці дійсності чи з”ясування якогось істотного моменту відповідної ділянки дійсності. Як правило, питальне речення адресується співрозмонику або групі співрозмовників, від яких очікується відповідь.

Питальні речення поділяються на:

А) власне-питальні – в яких мовець спонукає співрозмовника відповісти на запитання, що може вживатись у діалогічному і монологічному мовленні. (Хто ви, звідки я як зоветесь?)

Б) питально-стверджувальні – містять і питання і відповідь на нього (Я вранці голос горлиці люблю?)

В) питально-заперечні – в яких по суті заперечується висловлене у самому питанні (Хіба можна так недбало ставитися до своїх обов”язків?)

Г) питально-риторичні – це речення, на висловлене питання яких не вимагається відповіді, оскільки вони самі і становлять смисловий компонент відповіді. (Хіба воскресне з попелу любов?)

Д) питально-спонукальні – в яких простежується спонукання співрозмовника до певної дії (А може далі зі мною поїдеш?)

Е)емоційно-питальні, що виражають ті чи інші емоції (Чи десь зустріну, чи десь побачу я долю свою?)

Питальні речення характеризуються власною питальною інтонацією. Інтонація – важливий засіб створення питання. Вона може мінятися залежно від змісту питання.

Така інтонація буває трьох видів:

висхідна – у тих реченнях, в яких логічне слово міститься в самому кінці речення : (Гроза проходила десь поруч?)

спадна – це така інтонація, при якій логічно наголошеним є перше слово: Бачили оце село?

висхідно-спадна питальна інтонація спостерігається в реченні, в якому логічно наголошене слово міститься в середині речення: Додому ти лише сьогодні їдеш?

Крім інтонації, питання може виражатись морфологічними засобами:

питальними займенниками (Що ти робиш?)

займенниковими питальними прислівниками (Куди іду, чого шукаю?)

питальними частками (Хіба хтось був тут?)

сполучниками (А якщо забудеш?)

3.Модальне значення спонукальності становить адресовану співрозмовнику або групі співрозмовників вимогу такої дії чи поведінки, яка б забезпечила відповідність між основним змістом спонукальногшо речення і спонукальності є наказовий спосіб дієслова, яке являє собою синтаксичний центр самостійно простого, головного чи сурядного речення, а при значенні ІІІ особи – форма дійсного способу із спонукальною часткою хай (нехай).

Модальне значення бажальності полягає у вираженні бажання суб”єкта мовлення щодо здійснення основного змісту бажального речення. Основним формальним засобом вираження бажальності є умовна форма дієслова, яке входить до синтаксичного центру речення, або інфінітивна форма з часткою би (б). Засобами синтаксичної вираженості бажальної модальності є частки би, б, щоб, аби, коб(и), бодай, нехай, хай, хоч би, хоча б, коли б, якби.

Виражаючи значення баження на загальну (конкретну користь, бажальні речення набувають відтінку побажання (Хай щастить Вам у всьому). Окремі різновиди побажальних речень трансформувались в усталені форми привітань, прощань, клятви, проклинання: Добрий день, вам. Добрі люди!

Модальне значення умовності являє собою відповідність основного змісту речення дійсності могла б мати місце за певної умови, конкретно визначеній або не визначеній у змісті самого речення. Основним засобом вираження умовної модальності є умовний спосіб дієслова, рідше – інфінітив з умовною часткою би (б). Речення умовної модальності здебільшого є складнопідрядними або складносурядними, іноді – простими (зробили б, якби бів час; Пішов би в огонь і в воду).

Умовна модальність може поєднуватись з відтінками бажальності або спонукальності, що найчастіше буває у питальних реченнях (Чи не прийшли б ви сьогодні до мене, а то багато справ невідкладних зібралось?)

Модальне значеня ймовірності складається зі значеннєвих відтінків припущення, можливості, ймовірності і недостатньої ймовірності. Ці відтінки передаються за допомогою спеціальних модальних часток, що стосуються змісту всього речення, характеризуються суб”єктивним відтінком і переважно відокремлюються у реченні: мабуть, певне, ніби, либонь, десь, чи не, ледве не, навряд чи і т.ін.

Модальне значення переповідності супроводжує основний зміст таких речень, в яких висловлюється вияв не особистого досвіду мовця, його переконання, а переказуються спостереження, умовиводи інших осіб. Переповідні речення оформляються за допомогою модальних часток мовляв, буцім, буцімто, нібито, начебто і под, що в складі речення відокремлюються.

З функціональної точки зору традиційно розмежовують розповідні, питальні та спонукальні речення. Виділення розповідних, питальних, спонукальних та бажальних речень грунтується на розрізненні їх комунікативного призначення. Доповнення цього ряду переповідними, гіпотетичними, умовними реченнями відображає співвідношення реченнєвої структури з ситуацією та оцінку висловленого мовцем.

В) типи речень за метою висловлення

За метою висловлення, тобто за співівідношенням висловлюваного у реченні з об’єктивною дійсністю та відповідності/ невідповідності речення поділяються на:

Стверджувальні;

Заперечні;

Питальні;

Непитальні

Стверджувальні речення виражають ствердження того, що існує в об»єктивному світі. Стверджувальними можуть бути розповідні, питальні, спонукальні та бажальні речення (Рідна мова в рідній школі! Що бринить нам чарівніш? Що нам ближче, і рідніш, і дорожче в час недолі? )

Для вираження посилення ствердження вживаються:

А) частки адже, аж, та ін. (Аж тут нам правда стрілась і стало все на свої місця);

Б) модальні слова звичайно і под. (Звичайно, я прийду, давно уже не був у вас);

В) частка так, таки (Ми будем твердо йти, хай дивляться на нас з усіх боків).

Заперечні – це речення, в яких заперечується та чи інша ознака. Виділяють:

А) загально-заперечні, тобто речення, в яких заперечується ознака предмета, виражена присудком. (Не стану я казати, скільки щастя вже пройшло);

Б) частково-заперечні – це речення, в яких заперечується не присудок, а будь-який інший член речення (Не все те золото, що блищить).

Є речення, які за будовою заперечні, а за значенням – стверджувальні (Він не міг цього зробити).

У заперечних реченнях, крім власне-заперечної частки – показника, заперечення наявний ще один показник заперечення: додаток у знахідному або родовому відмінку (Не побачу дружиноньку свою, не поділюсь з нею своєю бідою).

Речення не є заперечним, якщо:

Частка не повторюється: Ми не стрітись ніяк не могли;

Речення з часткою не має відтінок припущення: Що ж, мабуть, не судилось юнакові на цій горі зустріти сонця схід;

Речення з часткою не має відитінок необхідності: Як серцю моєму не плакать у світ незахмарно-ясний?

Речення з часткою не має відтінок узагальнення: Перебендя, старий, сліпий, - Хто його не знає;

Речення з часткою не має відтінок схвалення: І як цим днем не дорожити?

Речення з часткою не має відтінок побоювання: Чи не забудетесь, хлопці, зустріти мене і привітати?

Частка не входить до складу фразеологізма: Скатертину поміняла – де моє не пропадало!

Поділ речень на питальні і непитальні грунтується на розрізненні за наявністю чи відсутністю у мовця інформації про те, про що він повідомляє у реченні. У непитальних реченнях мовець володіє інформацією і передає її іншому. Питальні речення мають настанову на отримання інформації: мовець інформує про те, що він хоче про щось дізнатися від іншого.

Засобами оформлення питальних речень є:

питальна інтонація;

порядок слів у реченні;

питальні слова.

Непитальні речення залежно від характеру інформації традиційно поділяються на розповідні, спонукальні, бажальні.

Г) типи речень за експресією

За характером експресії речення поділяються на:

окличні;

неокличні.

Неокличними є речення, в яких немає емоційно-експресивного забарвлення. Їм протиставлені окличні речення, в яких сконденсовано емоційно-експресивне забарвлення, передається емоційно-почуттєвий стан мовця.

Окличними можуть бути речення будь-якого різновиду:

оклично-розповідні виражають емоційно-піднесене ставлення до явищ дійсності (Свист! І летить по Вкраїні, летить з моїм серцем!)

питально-окличні виражають питання з відповідним емоційно-експресивним забарвленням: (Звідки летить літо, звідки сили його?)

спонукально-окличні виражають емоційне забарвлення спонукання: (А казали є боги, а казали ж бо - не озирайтесь!)

Окличні речення можуть мати додаткові засоби вираження емоційної експресії:

вигуки: Гей, ідімо знову в поле стрічать перші промені весни!

експресивні частки: З переполоху ну тікать!

інтонація, що передає різні почуття: Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!

Виходячи із зазначених класифікаційних ознак, можна зробити висновок, що просте речення – це одиниця мовлення, яка будується за певним зразком, має граматичне значення предикативності і за своєю семантичною структурою виділяє це значення у системі синтаксичних форм, а також виконує комунікативну функцію, для оформлення якої використовується інтонація.

СИНТАКСИС ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ

За структурними ознаками прості речення поділяються на:

двоскладні, односкладні, нечленовані (за наявністю/відсутністю гловних членів речення, можливістю їх членування);

поширені і непоширені (за наявністю/відсутністю обов”язкових членів речення).

Речення з погляду логічного ананлізу відповідає судженню, елементами якого є предикат, суб”єкт, об”єкт. Терміни ці вживаються для позначення елементів семантичної струкутри речення. У синтаксисі предикат ототожнюється з присудком, суб”єкт – з підметом, об”єкт – з додатком. Основними одиницями семантичної структури є предикат, який означає процес, дію, ознаку, стан, якість, яку може мати носій. Носієм же цієї ознаки або реальним виканавцем дії є суб”єкт. Учасник, на якого поширюється дія, або на якого спрямовані відношення, є об”єктом. Часто для оформлення інформативної завершеності речення необхідними є обставини різних типів.

Просте речення має одинграматичний центр, який може бути представлений двома головними членами речення – підметом і присудком (двоскладне речення) або одним головним членом речення (односкладне), чи нерозкладним граматичним центром (нечленоване).

Двоскладними називають такі речення, в яких є в наявності, аболегко розуміється з контексту обидва організуючі центри – підмет і присудок. (Сонце сідало червоно).

Односкладними називаються такі речення, в яких є один організуючий центр. Другого головного члена немає, і він не підказується ні контекстом, ні навідним запитанням, ні смислом, ні структурою (Ніч. З неба дивиться місяць).

Як відомо, будь-яке речення складається зі слів (або одного слова) і словосполучень. Повнозначні слова, що входять у речення, вважаються членами речення. Службові слова (прийменники, сполучники, частки) членами речення не виступають, а виконують лише граматичну функцію, служачи засобом вираження зв”язку і взаємовідношень між членами речення, оскільки граматично не зв”язані з іншими членами речення. Повнозначні слова, які пояснюють головні члени речення (означають, доповнюють їх значення) називаються другорядними членами речення.

Речення, в якому є лише підмет і присудок або один з головних членів, називається непоширеним. (Минули три роки).

Речення, в яких є другорядні члени, називаються поширеними (Ввійшло кілька ріпників до хати).

Ті другорядні члени речення, які пояснюють підмет, становлять групу підмета; ті, що пояснюють присудок – групу присудка.

Структурна чіткість будь-якого реченнявиражається у синтаксичних взаємовідношеннях між його членами (головними і другорядними). Підмет і присудок створюють міцну структурну основу речення, стрижень, навколо якого об”єднуються другорядні члени. Саме тому вони називаються головними членами. Другорядні ж члени (додаток,обставина,означення) є другорядними не тому, що вони мають у реченні другорядне місце при розкритті його змісту, а тому, що самі вони рачення не організують, а лише пояснюють структурні центри – підмет і присудок. У висловленні думки другорядні члени посідають не менш важливе місце, ніж підмет і присудок.

Наповним називається речення, у якому пропущено один або кілька членів (головних чи другорядних), які зрозумілі з контексту або ситуації (В зелене Журавне летять журавлі, а лебеді – в Лебедин).

Нечленовані речення (нечленовані конструкції, слова-речення). Серед простих виділяють речення, які передаються одним словом або нерозкладеним сполученням часток. Це особливий структурний тип простого речення, який характеризується синтаксичною нерозкладністю. Нечленовані речення не мають у своєму складі ні головних, ні другорядних членів і вживаються у діалогічному мовленні та у відповідях на власні думки, запитання тощо. Вони не належать ні до двоскладних, ні до односкладних речень (Так. Звичайно. Геть! Ну! Невже! Ого! Хіба?)