Питання №1, 5. Основні форми(типи) світогляду . Сюда ж – №6 – Дайте коротку характеристику міфології як історично першої форми світогляду.

№7 – Охарактеризуйте релігію як другу історичну форму світогляду.

№8 – Дайте коротку характеристику філософії як найвищої теоретичної форми світогляду.

№9 – Як співвідносяться філософія та релігія, Філософія та наука.

Міфологія – найдавніший різновид світогляду, пов'язаний з культурою первісного суспільства. Міфологічні знання зазвичай передавались усно з використанням специфічних знаків і символіки. Концентрованим виразом міфологічного світогляду став міф як конкретний фрагмент світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння людей первісного суспільства. У межах міфологічної свідомості майже в усіх народів світу виникає система форм первісних вірувань, до яких належали фетишизм( форма поклонінняя матеріальним предметам – фетишам, яким приписувалися надприродні властивості), тотемізм ( специфічна віра первісної людини в її надприродний зв'язок з тваринами й рослинами, яка дає їй відповідь на питання про своє походження), анімізм( віра в духів і душі як уявлення про існування нематеріальних явищ та істот, що існують незалежно від людини, тварин або рослин), магія( особливі дії, які реалізуються в практиці первісного суспільства з метою надприродним чином впливати на явища природи, тварин або людину). Водночас раціональний зміст міфу визначив його практичну значущість, міф не лише пояснював світ, а й обов’язково містив практичні моделі діяльності та поведінки людини (практичні знання). Отже, з розвитком людської цивілізації міфологічна свідомість автономізувалася, здобувала свободу, індивідуальність, у результаті чого відбувся розрив єдності людини й дійсності. Згодом міф перестав бути єдиною домінантною формою свідомості, він не зник повністю, а залишився в свідомості людини й дотепер існує в ній як потенційне бажання поза раціонального єднання з довколишнім світом.

Релігія стала наступним історичним різновидом світогляду. Вона виникла в період розпаду первісного суспільства на грунті міфологічної свідомості. Релігійний світогляд подвоює світ на природний та надприродний, якого не занала ще міфологія. Крім того, міфологія не знала поділу на знання та віру. Особливістю релігії як світогляду стає віра в існування надприродного абсолюту, з яким людина намагається встановити контакт( комунікацію) з метою здобуття гарантій щасливого життя та уникнення можливого зла. Загалом релігія визначається як світовідчуття світорозуміння, світобачення, а також відповідна до них практика віруючої людини, в основі якої лежить віра в існування надприродної сили, яку в зрілих релігіях називають Богом. Релігійний вплив на суспільство й окрему людину виявляється в функціях релігії. Їх багато – головні з них – Світоглядна – дає змогу людині визначити своє місце в світі й ставлення світу до неї самої. Компенсаторно-терапевтична – усуває почуття обмеженості, залежності й безсилля перед об’єктивними законами матеріального світу. Комунікативна. Інтегративна – безконфліктний зв'язок між віруючими на засадах релігійної солідарності. Дезінтегративна – щоб обєднатися з єдиновірцями необхідно розєднатися з представниками інших релігійних конфесій. Легімітивна – її реалізація означає накладання обмежень на людину через певні зразки необхідної поведінки. Релігійна свідомість пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, що позначилося на конкретних релігійних системах. Ранні релігійні вірування(сказано вище), далі етнонаціональні релігії (6-4 ст. до н.е.) з особливістю – політеїзмом. Далі Світові релігії – буддизм(6 ст. до н.е.) християнство ( 1 ст. н.е.) іслам (7 ст. н.е.). Зараз зявляються «неокульти» (бахаї, «Біле братство» тощо).

Філософія стає особливим науково-теоретичним різновидом світогляду, який вирізняється найвищим рівнем раціональності, системності наявністю логіки й теоретичного мислення. Водночас філософія має чіткі відмінності від міфологічного та релігійного світогляду. Філософський світогляд в основі має знання, а не віру(догму), він рефлексивний(тобто має можливість досліджувати сам себе), спирається на чіткі оняття та категорії, що пройшли апробацію на свою істинність. На відміну від міфології та релігії філософський світогляд стає підґрунтям наукового світогляду, забезпечує його цілісність, взаємовзвязок і конкретну визначеність як загальна методологія. Інтерес філософії спрямовується не на окремі сфери буття( наприклад, буття Абсолюту- Богу), а на світ як цілісність. Тому для пояснення існування світу загалом філософія ставить величезну кількість специфічних питань, на які вона прагне дати свої власні відповіді. Назвемо головні з цих питань: про сутність буття (у всіх формах його існування), матеріальність і субстанціональність світу, походження свідомості, про взаємодію матерії та свідомості, про появу людини, сутність та мету її життя, наявність душі та духовного світу людини, взаємодію природи й суспільства, філософські категорії, закони, принципи та багато інших. Іншою важливою характеристикою філософського знання є його відмінність від наукового, хоча в них є чимало спільного в предметі, методах, логіко-понятійному апараті дослідження. По-перше, філософія не є суто науковим знанням, на відміну від інших наук вона є теоретичним світоглядм, який синтезує раніше акумульовані людством наукові знання. Предмет філософії набагато ширший за предмет дослідження будь-якої окремої науки. По-друге, філософія має доволі складну структуру, якої не мають інші науки, до її складу входять онтологія, гносеологія, логіка тощо, які також мають максимально узагальнений теоретичний характер і вміщують базові фундаментальні ідеї та поняття, що лежать в основі інших наук.. По-третє, філософія приускає суб’єктивний вплив на неї з юоку окремих філософів(філософських шкіл).

№2. Філософія, її предмет та функції.

Філософія – науково-теоретичний різновид світогляду, який вирізняється найвищим рівнем раціональності, системності, наявністю логіки й теоретичного мислення.

Її предметом є світ загалом, у щонайбільш узагальнених закономірностях, які характеризуються суб’єктивно-обєктивними відношеннями («людина-світ) ; філософія досліджує природу та сутність світу, сутність і призначення людини, систему «людину-світ» загалом і стан існування цієї системи.

Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.

1.Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

2.Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу

3.Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності

4.Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція,відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

5.Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.

6.Виховна і гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.

7.Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації.

№3. Коротко охарактеризуйте структуру філософського знання.

Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти.

В античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважали, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти мають підкорятися практичній філософії, яка була спрямована на розв”язання людських проблем. В основному ця структура філософії зберегла своє значення і сьогодні.

Гегель вважав, що філософія має складатися з 3 частин: логіки (яка збігається з об”єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (ф.держави і права, ф.історії, ф.релігії, ф.мистецтва та історія філософії).

Найважливішим розділом філософії є онтологія – вчення про буття. Другим головним розділом є гносеологія – вчення про пізнання. Антропологія – вчення, що аналізує людину як цілісну особу і стратегію її життєдіяльності. Антропофілософія вивчає людину, а також намагається зрозуміти сенс її появи й життя у світі. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку суспільства, зв”язки суспільства й природи, суспільства й людської індивідуальності.

Філософія природи – натурфілософія, що досліджує сутність природи. Теорія розвитку – вчення про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення. Соціологія – вчення про факти соціального життя. Філософія історії – галузь філософського знання, предметом якої є дослідження закономірностей історичного процесу, виявлення змісту й спрямованості історії людської цивілізації. Філософія культури – досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, особливості і закономірності культурно-історичного прогресу. Праксеологія – філософська концепція діяльності як теорія організації практичної діяльності. Логіка – вчення про форми мислення. Етика – вчення про мораль. Естетика – обґрунтовує закономірності художнього віддзеркалення людиною дійсності, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Філософія релігія – осмислює релігійну картину світу, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійну багатоманітність. Філософія права – досліджує основні правові норми, людську потребу в правовій діяльності. Історія філософії – вивчає виникнення й розвиток філософської думки й перспективи її розвитку.

№4. Що вивчає історія філософії?.

Історія філософії – це особлива філософська дисципліна, предметом якої є філософія як процес, результат саморефлексії філософії над своєю історією, як форма філософського знання. Історія філософії стає реальним зв’язком сучасної філософії з попередніми філософськими системами, прикладом розвитку філософських знань на основі критичног опереосмислення своїх попередніх положень, рефлективності та самовдосконалення власних методів і теоретичного аналізу. Головною цінністю історії філософії стає плюралістичний принцип інтерпретації історико-філософських знань. Згідно з ним – жодний окремий погляд філософа не є істинним для всіх часів, а тому всі окремі філософські позиції мають право на існування в межах певних логічних кордонів, що робить їх усіх значущими й необхідними. ІФ віддзеркалює невпинний діалог філософських сентенцій: описує історію суб’єктів філософського мислення, які стали генератором головних філософських ідей у конкретний історичний період їхнього життя. Завдяки ІФ людство може доповнити власне знання про себе, мету свого існування – щастя, шляхи його досягнення, ре інтерпретуючи вже відкриті раніше філософські істини. Тому ІФ є не просто частиною філософії, а її основою, сутністю, самосвідомістю.

№10. У чому суть основного питання філософії?

— питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, природи. О. п. ф. включає в себе дві сторони: 1) що є первинним — мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає; 2) "як відносяться наші думки про світ, що нас оточує, до самого цього світу? Чи спроможне наше числення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ діставати вірне відображення дійсності?" Обидва аспекти тісно пов'язані між собою. Залежно від розв'язання О. п. ф. в історії філософії виділяються дві осн. лінії, два осн. табори — матеріалізм який первинним вважав природу, буття, матерію, га ідеалізм, що первоначало вбачає в дусі свідомості. Матеріалісти визнають свідомість властивістю високоорганізованої матерії, сутність якої полягає у відображенні дійсності в ідеальній формі, стверджують пізнаванність світу. З ідеалізмом пов'язане заперечення пізнаванності світу — агностицизм. Якщо ж окремі ідеалісти і визнають пізнаванність світу, то розуміють під цим не відображення об'єктивної реальності, а пізнання людиною абсолютної ідеї, світової волі тощо (об'єктивний ідеалізм) або ж пізнання самої людської свідомості через аналіз відчуттів, понять, мови тощо (суб'єктивний ідеалізм). Та чи ін. відповідь на О. п. ф. становить вихідний принцип розв'язання всіх без винятку філос. проблем і тим самим утворює філософсько-теор. основу світогляду, вихідний пункт філос. осмислення різних аспектів відношення людини до світу. Боротьба матеріалізму й ідеалізму є боротьбою протилежних світоглядів і в кінцевому підсумку виявом класової боротьби в суспільстві. Виділивши О. п. ф., марксистсько-ленінська філософія виробила науково обгрунтований критерій виявлення партійності у філософії, сформулювала принцип, який дає змогу правильно орієнтуватися в історико-філос. процесі і визначати сутність будь-якої філос. системи. У розв'язанні О. п. ф. діалектичний та істор. матеріалізм спростував усі різновиди ідеалізму, виявивши разом з тим його гносеологічні й класові корені, його тісний зв'язок з релігією і фідеїзмом, довів безпідставність і демагогічність претензій на "третю лінію" в філософії, на "скасування" О. п. ф., а також подолав метафіз. і споглядальну обмеженість домарксистського матеріалізму, послідовно провівши матеріалізм у поглядах на сусп. розвиток і розкривши соціально-практичне походження, відображальний та активно-творчий характер свідомості.

№11. Назвіть основні філософські школи Стародавньої Індії та їх характерні риси.

Згідно традиційним принципам класифікації, прийнятим більшістю ортодоксальних індійських мислителів, школи та системи індійської філософії поділяються на два великих табори - ортодоксальні (Астіка) і неортодоксальні (настіка) В сучасних індійських мовах слова 'Астіка' ( 'astika') і 'настіка' ( 'nastika') позначають відповідно 'теїстами' і 'атеїст'. Однак у філософській літературі, написаній на санскриті, словом 'Астіка' позначали тих, 'хто вірить в авторитет вед', або тих, 'хто вірить в життя після смерті '. ( 'Настіка' відповідно означає протилежне.) Ці слова вживаються тут в першому значенні. У другому сенсі навіть такі неортодоксальні школи, як буддійська і джайнская, будуть ставитися до Астіка, оскільки їхні представники вірять в життя після смерті. Шість ортодоксальних шкіл ставляться до Астіка, а школа чарвака - до настіке в обох значеннях цього слова.

До першої групи належать шість головних філософських систем: міманса , веданта , санкхья , йога , Ньяя і вайшешика . Вони вважаються ортодоксальними не тому, що допускають наявність бога, а тому, що визнають авторитет вед. Так, наприклад, хоча школи міманса і санкхьі заперечують існування бога як творця світу, вони все ж вважаються ортодоксальними, так як визнають авторитет вед. Перераховані вище шість систем належать до головних ортодоксальним системам. Крім них, є ще й менш важливі ортодоксальні школи, як, наприклад, граматична, медична та інші, зазначені в творі Мадхавачарьі.

До числа неортодоксальних систем відносяться головним чином три основні школи -- матеріалістична (типу чарвака), буддійська і джайнская. Їх називають неортодоксальними тому, що вони не визнають авторитету вед.

Одні філософські системи визнавали авторитет вед, тоді як інші заперечували його. Системи міманса і веданти можна, наприклад, розглядати як пряме продовження традиції вед.

Традиції вед мають дві сторони: ритуальну і спекулятивну-карма і джняна. Система міманса, надаючи особливого значення ритуальної стороні, всіляко підносить філософію вед, щоб виправдати ведичні обряди та ритуали і сприяти їх культивування. Система веданти, надаючи виключне значення спекулятивної стороні вед, прагне розвивати ретельно розроблену філософію з теоретичних положень вед. Оскільки ці школи були, по суті, безпосередніми продовжувачами ведійської культури, обидві вони називаються іноді загальним словом 'міманса', і тільки заради точності один з них носить назву пурва-міманса (або карма-міманса), а інша - УТТРО-міманса (або джняна-міманса). Однак більш вживаними найменуваннями цих шкіл відповідно є 'міманса' і 'веданта', тому ми будемо дотримуватися тут саме цього загальновживане найменування.

Хоча школи санкхьі, йоги, ньяйі і вайшешика будували свої теорії на основі звичайного людського досвіду і роздуми, вони в той же час не оскаржували авторитету вед і прагнули показати, що текст вед знаходиться в повній відповідності з їх власними, які базуються на розумі теоріями. Школи чар-вака, буддійська і джайнская, що виникли головним чином на противагу вченню вед, природно, відкидали їх авторитет.

№12. Проаналізуйте характерні особливості філософських поглядів джайнізму і буддизму.

Джайні́зм (санскр «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е. Поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці.

Засновником вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася за шість століть потому. Вважається, що Вардгамана переміг карму сам і іншим віруючим вказав шлях до її подолання, а відтак спасіння.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в ланцюг перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому її вияві і, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

На рубежі нової ери джайни поділилися на два головні напрями: шветамбари («одягнені в біле») та діґамбари («одягнені повітрям»). Діґамбари-ченці практикують повну відмову від одягу, бо одяг (як і будь-яка власність) прив’язує людину до матеріального світу. Звідси випливає неможливість для жінок досягти спасіння в цьому житті (тобто треба спочатку переродитися в особу чоловічої статі), бо голизна жінок вважається неприпустимою. Шветамбари натомість вважають досягнення нірвани для жінок цілковито можливим.

Джайни поділяються на монахів-аскетів і торговців-мирян (займатися сільськогосподарською діяльністю не можна, бо при обробці землі можна вбити живі істоти — хробаків, комах).

Джайнській міфології відома величезна кількість божеств, розподілених на класи та підкласи, проте немає поклоніння їм. Центральним пунктом вчення є визнання двох начал — духовного й тілесного. Вважається, що душу мають усі предмети, але подолати карму, що прив’язує душу до тіла, може лише людина.

Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Однак з розвитком суспільства чисельність нижчих каст зростала, що зумовлювало потребу мати рівні можливості в подоланні страждання в матеріальному світі, активізувало пошуки нової релігійної системи, яка відбивала б інтереси найширших вестів населення Давньої Індії. Буддизм виявився привабливим у суспільстві, де панувала кастова структура, позаяк він оголосив рівність людини в нещасті й у такий спосіб зрівняв усіх людей. Засновником буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду Шак’ямуні. Першу проповідь Будда проголосив у парку Ришіпатана біля Ванараси для п’ятьох колишніх товаришів-аскетів. У подальшому Будда сорок років ходив долиною Гангу, проповідуючи своє вчення. Основним текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин: «Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та «Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда, називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому. Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень. Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму. Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження, тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість, пихатість, невігластво Людина - це комплекс, який поєднує потік життя й смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті – отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних напрямів та окремих течій буддизму.

№13. Охарактеризуйте вихідні принципи філософії Стародавнього Китаю.

Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.

Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.

№14. Охарактеризуйте основні філософські ідеї Конфуція.

У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення, тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в «Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки. Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень, дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого, діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо. Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у суспільстві.

№15. Розкрийте сутність релігійно-філософської системи даосизму.

Не менш значущою релігією Давнього Китаю був даосизм, який належав до так званої «тріади вчень», що стала основою розвитку всієї духовної культури Китаю. Засновником даосизму вважають давньокитайського мислителя Лао-Цзи. За легендою, лао-Цзи на кордоні залишив рукопис обсягом у п’ять тисяч знаків, який згодом дістав назву «Дао-Де-Цзин»(книга про Дао та шляхи його досягнення)у цьому рукопису автор коротко виклав власні філософські погляди на світ. Свою релігійну філософію Лао-Цзи ґрунтує на 3 основних поняттях:»Дао»,«Де»,«У-вей»

«Дао»- це шлях усіх речей, предметів навколишнього світу. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні Дао, вважали, що людина залежить від землі, земля - від неба, небо- від Дпо, а Дао – від самого себе. Дао неможливо визначити словесно, йому не можна дати конкретне ім’я, бо воно саме є першопричиною, що дає ім’я всім предметам довколишнього світу. Дао присутнє в будь-якій точці матеріального оточення, усе починається з Дао й повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і видозміну. «Де»-відзеркалює творчі потенції Дао, можливість формувати предмети матеріального світу. Мудра людина повинна була коритися закону Дао. Підкорення означало звільнення її від власного егоїзму через покору природі та єднання з Дао. Орієнтація на єднання з Дао вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним так само, як життя та смерть на землі. А отже можно було сподіватися на безсмертя. «У-вей»(принцип бездіяльності). Він означав відмову від будь-якої діяльності, що може завдати шкоди природі та об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в ній. Що менше змін провокує людина своєю активністю, то краще для існування та розвитку Дао на практиці реалізація принципу У-вей – це активність, спрямована на щонайбільшу гармонію послідовника даосизму з соціальним і довколишнім світом.Наприкінці І тис до н.е. поняття «Дао», «Де», «У-вей» отримали релігійно-містичну інтерпретацію, вони почали сприйматися як своєрідні релігійні догми. Виконання яких повинно було принести людині реальне спасіння від страждання в матеріальному світі й давало змогу досягти абсолютної гармонії із зовнішнім світом. Конкретна практика даосизму, спрямована на отримання безсмертя, складалася з 3 основних положень: керування тілом, керування диханням і керування серцем. Даосизм не мав священних текстів.

№16. Назвіть відомі вам етапи розвитку філософії Стародавньої Греції та Рима.

Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай­малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.

Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го­стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю­дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го­ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко­го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від­носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви­значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го­ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.

Сокра­та вважають засновником автономної філософської етики.

Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь­ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Домінуючим філософським напрямом римського пері­оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш­тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео­логічну філософію.

№17. Яку головну філософську проблему вирішувала Мілетська школа?

Мілетська школа - філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілосо­фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи­вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов­ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль­шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз­ком, що породжував подібний до нього тип людського існу­вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич­ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок­ремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд­рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від­даляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ­на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі­нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди­відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за­гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли­вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

№18. У чому сутність діалектики Геракліта?

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики. Можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

№19. Що означає буття в філософії Парменіда?

Парменід народився в Елеї, тому приналежність його до елейської школи безперечна. Його «акме» припадає на V ст... до н.е. Він теж є автором філософської поеми «Про природу» (від грецького «Пері Фюзіз»). Там розповідається про зустріч філософа з богинею Гіхе (богиня справедливості), яка розповіла йому таємниці всесвіту. Отож, філософія Парменіда: 1 - Пропонує єдність мислення і буття: «Мислити означає те ж саме, що й бути»; 2 - Пропонує концепцію: «Буття є, а небуття немає». Намагався знайти гармонію між ними; 3 - Говорить про безперервність буття та його постійність: «Не може бути більше буття, чи менше, воно просто Є!»; 4 - Відкриває закон виключення третього: «або є, або немає, третього не дано»; 5 - Започатковує Онтологію – вчення про буття (з грецького «онтос» — суще, «логос» — буття); 6 - Розглядав світ, як єдність видимого та невидимого, що сполучаються «еросом» (з грецького – «сполучення»);

№20. Що таке апорії Зенона?

Зенон Елейський (490—430 до н. е.) — давньогрецький філософ елейської школи, прихильник рабовласницької аристократії.

Зенон Елейський відомий своїми апоріями (парадоксами; він сформулював 45 апорій, до нас дійшло 9), якими намагався довести неістинність видимої, чуттєво даної множинності речей та їхнього руху, вважаючи, що істинна картина світу осягається мисленням. Не заперечуючи множинність і рух речей як чуттєву вірогідність, Зенон Елейський заперечував їхню істинність на тій підставі, що спроби відобразити їх у мисленні призводять до нерозв'язних суперечностей, утруднень, які не можуть бути властиві «істинному буттю». Об'єктивно філософія Зенона Елейського відіграла прогресивну роль у розвитку античної діалектики, оскільки він стихійно підійшов до питання про суперечливість явищ природи та вираження цієї суперечливості в поняттях.

Сутність його головних аргументів

1) Проти множинності: якщо усе складається з багато чого, чи якщо суще реально поділяється на відособлені частини, то кожна з цих частин виявляється і нескінченно малою, і нескінченно великою; тому що маючи поза собою нескінченну безліч всіх інших частин, вона складає нескінченно малу частку усього, але з іншого боку, складаючись сама з нескінченної безлічі часток (будучи ділена до нескінченності), вона представляє величину нескінченно велику. Так виходить, якщо визнавати всі частки діленими, що мають величину і; якщо ж визнати, що багато чого, тобто частки усього, не мають ніякої величини і тому неподільні, то виходить нове протиріччя: усі виявляється рівним нічому. Справді, те, що не має величини, не може, приєднуючи до іншого, його збільшувати (нуль не є доданок); тому і всі, що складається з неподільних, позбавлені величини, саме не має ніякої величини, чи є (матеріально) ніщо. За словами Гегеля, «Зенонова діалектика матерії донині не спростована».

2) Проти руху. Щоб пройти відомий простір, тіло що рухається повинне спершу пройти половину цього простору, а для цього — спочатку ще половину цієї половини і т.д. до нескінченності, тобто воно ніколи не рушить з місця; на цій підставі швидконогий Ахіллес ніколи не може наздогнати повільну черепаху (апорія "Ахіллес і черепаха"). Інший аргумент: тіло, що рухається, напр. стріла, що летить, у кожен момент руху займає визначений простір, тобто знаходиться в спокої і, таким чином, весь рух розкладається на моменти спокою, отже, представляє внутрішнє протиріччя (тому що з нулів руху не можна скласти позитивну величину). Аргументи Зенона вказують на дійсні протиріччя в понятті речовини, простору і часу, що складаються з реально роздільних частин; саме це поняття і хотів спростувати Зенон.

№21. Хто такі софісти? Що характерно для їх поглядів?

Софісти - учителі мудрості - учили не лише техніку, політичній і юридичній діяльності, а за одне і навчали і питанням філософії. Важливо підкреслити, що софісти зосередили свою увагу на соціальних питаннях, на людині і проблемах комунікації, навчаючи ораторському мистецтву і політичній діяльності, а також конкретно - науковим і філософським знанням. Деякі софісти навчали прийомам і формам переконання і доказу незалежно від питання про істинність доводжуваних положень і навіть удавалися до безглуздих ходів думки, наприклад: "Те, що ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогу, отже ти їх маєш". У своєму прагненні до переконливості софісти доходили до ідеї, що можна, а нерідко і треба, довести усе, що завгодно, і також що завгодно спростувати, залежно від інтересу і обставин, що призводило до байдужого відношення до істинності в доказах і спростуваннях. Так складалися прийоми мислення, які почали іменуватися софістикою. Софісти як освічені люди прекрасно розуміли, що чисто формально можна довести усе.

Протагор ( ок. 480 - ок. 410 до н.е.) якнайповніше виразив суть переконань софістів. Йому належить знамените положення: " Людина є міра усіх речей : існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують". Він говорив про відносність всякого знання, доводячи, що доводячи, що кожному твердженню може бути з рівною основою твердження, що протиставлено суперечить йому. Протагор написав закони, що визначали демократичний образ правління і обгрунтував рівність вільних людей.

Горгий (ок. 483 - 375 до н.е.) у своїй праці " Про природу" доводить три положення: що нічого не існує, а якщо і існує, то воно не пізнаване, а якщо існує і пізнавано, то воно не виразимий і нез'ясовний. В результаті він дійшов висновку, що не про що не можна сказати достовірно. Ми рахували, приміром, людину хорошим, але коли ми говоримо про нього, то він, можливо, вже зробив щось погане або навіть щось погане : адже усе швидко міняється. Якщо тебе запитують про що-небудь, вірніше мовчатиме і лише вказуватиме пальцем на те, про що запитують: тут не помилишся".

Продик (рід. Між 470 і 460 до н.е.) виявляв виняткову цікавість до мови, до називної (номинативной) функції слів, проблем семантики і синонімії, тобто ідентифікації співпадаючих по сенсу слів, правильному вживанню слів. Він складав етимологічні грона споріднених за значенням слів, а також аналізував проблему омонімії, і дуже велику увагу приділяв правилам суперечки, наближаючись до аналізу проблеми прийомів спростування, що мало величезне значення в дискусіях.

№22. Назвіть філософів античності, які розвивали атомістичні погляди на природу.

Атомізм Левкіппа і Демокріта.

Філософія Левкіппа (прибл. 500-440 pp. до н.е.) вперше поєднує поняття "буття" з поняттям "першоелемент" у понятті про атом — неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже жодних відомостей, однак про Демокріта, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів. Діяльність Демокріта (460-370 pp. до н.е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа — Демокріта. В ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається і характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: "Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча". На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй "людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова "атом" — "індивід".

№23. Визначте характерні особливості філософії Сократа.

Сократа вважають засновником автономної філософської етики.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.

№24. Розкрийте сутність філософських ідей Платона.

Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді. Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати "Федон", "Федр", "Бенкет", "Тимей", "Держава", "Закони"). У філософії Платона вже можна виділити усі чотири складові частини філософського знання його часу : онтологію, космологію, гносеологію і етику.

Вчення про буття (онтологія). Платон, також як і деякі попередні філософи (напр., элеат Парменид), характеризує буття як вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неділиме, недоступне чуттєвому сприйняттю і що осягається тільки розумом. Буття у Платона множина, і це множину він називає видами, ідеями (эйдос) або сутями. Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним "істинно існуючим" Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу. За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у умопостигаемом світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл - тому, що існує ідея столу). Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набути будь-якої форми тому, що вона абсолютно бесформенна, невизначена ("апейрон"), як би тільки можливість, а не дійсність.

Завдання пояснення зв'язку між ідеями, пояснення єдності самого світу ідей, Платон вирішує, звертається до поняття єдиного. По Платону, єдине само по собі не є буття. Воно вище за буття і складає умову можливості буття, тобто ідей. Це єдине ототожнюється з вищим благом, до якого усе прагне і, завдяки якому, усе має своє буття. Само ж вище благо розташовується по той бік всякого буття, трансцендентно, отже, недоступно розуму.

Етика. Головна частина вчення Платона - морально - етична. Платон вважає, що умовою моральних вчинків є істинне знання. Цим істинним знанням, в принципі, володіє душа. За вченням Платона, душа складається з трьох частин:

1) розумною;

2) палка (вольовий);

що 3) жадає (чуттєвою). Розумна частина - основа доброчесності мужності, подолання чуттєвості - це доброчесність помірності, благополуччя. Гармонійне поєднання усіх цих трьох частин душі, під керівництвом розуму, дає початок доброчесності справедливості.

Платонівська етика орієнтована на самоудосконалення особи, на створення досконалого суспільства - держави. Платон громадський, державний початок ставить над індивідуальним, особистим. Тому етика Платона органічно поєднується з концепцією держави. Відповідно до трьох частин душі, Платон ділить людей на три типи: носії доброчесності мудрості - філософи повинні стояти на чолі держави, управляти ім. Мужність - доброчесність вартових, завдання яких захист держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Доброчесністю третього стану має бути розсудливість, тобто добросовісне виконання своїх виробничих функцій. Справедливість не відноситься Платоном до якогось одному із станів, а характеризується ним як деяка загальнодержавна доброчесність.

№25. Дайте загальну характеристику філософії Арістотеляя.

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео­ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер­винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем­лену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри­тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото­чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива­ються індивідууми.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут­ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме­тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив­ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред­мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са­мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю­дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ­не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ­ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.

Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре­бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо­вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери­торії та об'єднані мовою, родинними й культурними зв'язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов­ним механізмом управління суспільством стає держава.

Учення про державу. Основою держави є приватна влас­ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа­ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край­ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.

Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.

№26. Які характерні риси філософії Стародавнього Риму ви можете назвати?

Римську філософію вважають вторинною по відношенню до грецької, називають елліністичною та розділяють на філософські течії: еклектизм, пізній стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм. 1. Марк Ціцерон (106-43 рр. до н. е.) – творець латинської літературної мови, латинської філософської термінології, що увійшла у середньовіччя, а потім у нові національні мови; представник стоїчного еклектизму. Мету філософії він вбачає в “обробленні душі”, позбавленні від пристрастей. Мудрість – знання добра і зла, треба прагнути до доброчесності. 2. Пізній стоїцизм представлений: Сенека (4-65 н. е.), Епіктет (50-138), Марк Аврелій (121-180). Висуваючи етику у центр філософії, пізні стоїки щастя вбачали у підкоренні людини долі, життю у згоді з природою (етика “пасивного героїзму”). 3. Епікуреїзм представлений Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н. е.), в онтології, що сприйняв атомізм Демокріта, Епікура; а в етиці - досягнення щастя як вивільнення від страху смерті та богів.

№27. Епікуреїзм у Стародавньому Римі.

І ст. до н.е. в Римі набуло поширення вчення грецького філософа Епікура (341 – 270 рр. до н.е.), літературно оформлене у високохудожній формі його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром в його відомому творі «De natura renum» («Про природу речей»). У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчены в матеріалістичному розумінні світу.

Тіт Лукрецій Кар (99 – 55 рр. до н.е.) – римськи й поет і філософ-матеріаліст. Ціль філософії бачив в тому, щоб показати дорогу до щастя, можливому для особистості, кинутої в кругообіг боротьби і лиха, пригноблені страхами : перед богами, смертю, потойбічним покаранням. Шлях звільнення від них – засвоєння вчення Епікура про природу речей, людину, суспільство. Душа, по Лукрецію, смертна, так-як вона лише тимчасове з’єднання особливих частинок і після смерті тіла розпадається на окремі атоми. Пізнання смертності душі відкидає віру не тільки в потойбічне життя, а й в загробне покарання, звільнює людину від страху перед пеклом. Знищується і страх смерті: поки ми живі – нема смерті, прийшла смерть – нема нас. На кінець, і страх перед богами розсіюється коли ми взнаєм, що боги живуть не в нашому світі, а в пустих проміжках між світами: ведучи там блаженне життя, вони не можуть впливати на життя людини. Лукрецій дав ясне матеріалістичний вигляд і пояснення світу, природи чоловіка, розвитку матеріальної культури і техніки. Лукрецій – великий просвітитель римського світу; його поема справила великий вплив на розвиток матеріалістичної філософії Відродження.

№28. Стоїцизм у Стародавньому Римі.

У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо­софська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу­мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу та­кож лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си­стемі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по­няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв'язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти­ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви­чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто по­годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (до­брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не­можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро­чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис­тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво­боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но­вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.