82. Утворення Директорії унр, її реформи і зовнішньополітичні орієнтації.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського при¬скорила падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Укр. нац. союз утворив для керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган під назвою Директорія у складі п'яти осіб: В.Винниченко (голова), С.Петлюра, А.Андрієвський, А.Макаренко та Ф.Швець. Обраного заочно С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року Директорія прийняла Декларацію, у якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: усі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність малоземельних і безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін.

Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

83. Причини поразки та історичні уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Укр. національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, нац.-го та соц.-го гноблення уперше в XX ст. укр. народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ(1917—1921 рр.)

І. Внутрішні фактори

1. Низький рівень національної самосвідомості українців і

2. Відсутність єдності між національними силами різної політичної орієнтації.

3. Жорстка внутрішня міжусобиця, хаос усередині країни

4. Численні помилки керівників Української держави, відсутність державного досвіду.

5. Не було здійснено глибоких соціально-економічні реформ

II. Зовнішні фактори

1.На шляху державотворення постали могутні зовнішні сили, особливо Росія та Польща, які робили все, щоб ліквідувати незалежність України.

2.На позиціях невизнання самостійності України стояли і російські більшовики, і російські білогвардійці.

УРОКИ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ (1917—1921 рр.)

1.Слід забезпечувати єдність усіх національно-патріотич¬них сил для досягнення спільної мети — незалежності.

2.Важливість взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого неможлива єдність їхніх дій та зусиль.

3.Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспекти¬ву поліпшення життя основної маси населення.

4.Необхідно враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України великими державами світу.