61.Україна в умовах неп.

На всей территории, котрроая вошла в состав СССР в начале 1920 - х годов царила полная разруха. Большинство предприятий было разрушено, разграблено, многие рабочие уехали в деревню. В то время, как в деревне положение было сравнительно терпимым, промышленность страны было в явном упадке. Попытки сыграть на энтузиазме путем организации различных субботников ни к чему не привели. Поэтому коммунисты были вынуждены пойти на значительные послабления в экономической области. Была объявлена Новая Экономическая Политика (НЭП). Была разрешена коммерческая деятельность, начался целый бум открытия различных предприятий, в результате чего была за короткое время поднята легкая промышленность. Значительное улучшение наблюдалось и в сельском хозяйстве. Однако, в политической сфере коммунисты крепко держали власть в своих руках. С целью привлечь украинский народ, на Украине при участии новых украинских коммунистических деятелей была начата политика украинизации. В начале при ее проведении были допушены некоторые перегибы, но позже эта политика была откорректирована и сразу появились явные успехи. Этот период (1920 -е - начало 1930 годов) был периодом расцвета украинской литературы, культуры. Появились такие литературные объединения как МАРС И ВАПЛИТЕ (Вильна Акадэмия Пролетарськой Литэратуры), которую возглавлял Николай Хвилевой (Мыкола Хвыльовой). Лидеры ВАПЛИТЕ выдвинули лозунг " Гэть от Москвы!".Но скоро российские коммунисты поняли, что Украина начинает отходить от России, и с личной указки Иосифа Сталина политика украинизации была свернута. Начались репрессии на деятелей украинской культуры. Позже их назвали "расстрелянное возрождение".

В конце 20 - х годов Сталин покончил со всеми проявлениями оппозиции, с так называемыми троцкистами и начал политику ликвидации НЭПа. Началось установление диктатуры с мощной бюрократической систеиой партии коммунистов. Вскоре на территории СССР появилось тоталитарное государство, то есть государство в котором все сферы жизни контролировались органами советской власти. В декабре 1927 года, на 15 съезде ВКП (б) было принято решение о переходе к коллективизации и ускорению индустриализации народного хозяйства. Одновременно была принята первая пятилетка - экономический план на будущие пять лет (1928 -1933). Эти планы были направлены на милитаризацию СССР и концентрацию промышленности в России. Постепенно была ликвидирована частная промышленность, была национализирована торговля, а на селе начала насильственно проводиться коллективизация. За счет ограбления крестьянского населения строились будушие гиганты советской промышлености.

62. Національно-культурне відродження в Україні.

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських республік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радянської влади», як відтерто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських

народів, на завоювання їїгііьої прихильності.

У^1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний аппарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український.різновид цієї політики називався українізацією. Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж багато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими». Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові

службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.—вже 70 %. Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скдадали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926—1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість,

українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищув.ало 25 %..

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 °о вищих учбових закладів вели навчання виключно українською

мовою. 97 °о українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою. Своїми- успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.