57. Постбіполярна система та основні підходи до його визначення. Особливості постбіполярної системи мв.

 

З розпадом СРСР і «табору соціа­лізму» зникли двополюсність сві­ту та конфронтація по лінії Схід— Захід. З політичної сцени пішов головний військовий про­тивник Сполучених Штатів Америки, що дало змогу лік­відувати загрозу всесвітньої ядерної катастрофи. Демокра­тичні перетворення, розвиток вільного ринку стали визна­чальними рисами трансформації країн — від Європи до Латинської Америки, від Африканського континенту до Азії. Змінилася конфігурація геополітичних сил у постдвополюс-ному світі.

Фактична перемога в «холодній війні» перетворила США на одноосібного світового лідера — єдину наддержаву у військово-політичному вимірі, яка має можливість втруча­тися у події, що відбуваються в будь-якій частині земної кулі. Це породило серед багатьох американців, за свідченням відо­мого стратега Г. Кіссінджера, «ще більшу спокусу переробити світ за американським образом і подобою». Така тенденція у зовнішній політиці США стала проявлятися з закінченням «холодної війни». За умов нового світоустрою змен­шується значення військово-силового і військово-політич­ного чинників, що раніше визначали реальну вагу і вплив тієї чи іншої держави. Саме це значною мірою сприяє появі нових світових лідерів — «полюсів тяжіння» — Японії, Китаю,Європейського Союзу, Австралії, Тайваню та ін. Звичайно ж, у багатополюсному світопорядку важливу роль зберігає і Росія.

В умовах багатополюсності світу значно обмежуються можливості збереження чи появи однієї наддержави, здатної самотужки контролювати події на планеті. Ніхто не хоче, навіть значна частина американців, щоб США були світовим жандармом, чи світовим моралістом, чи світовою моделлю для наслідування. Відбуваються якісні зміни у відносинах СІЛА з їхніми союзниками. Останні звільняються від опіки Америки, яка протягом усього повоєнного періоду виступала гарантом від комуністичної загрози.

Дедалі більша кількість країн виходять зі сфери супер­ництва великих держав і набувають здатності здійснювати самостійну політику, інколи всупереч своїм колишнім пок­ровителям. Утрачають зміст поділ світу на «три світи», саме розуміння «третього світу». Щодо нових індустріальне роз­винутих країн, то їхня кількість щороку зростає.

Якщо у період «холодної війни» на перше місце ставилися системні, блокові інтереси, пронизані головним чином ідео­логічною сутністю, то тепер на передній план виходять інте­реси окремих країн, груп країн, народів. Світ стає більш однаковим, але водночас більш різноманітним.

Разом із тим зі зникненням двополюсного протистояння і вступом світу в посткомуністичну добу постали численні обставини, що ускладнюють геополітичну ситуацію.

За двополюсного світопорядку кордони між двома бло­ками чи полюсами були чітко визначеними і непроникними. Протистояння полюсів було заздалегідь окресленим і про­стим. Був напрацьований механізм взаємного стримування. Силі як чинникові міжнародної політики не було альтер­нативи. Існувала жорстка стратегічна структура, побудована на балансі сил і взаємному страхові. «Холодна війна» ство­рювала своєрідну патову ситуацію у відносинах між двома наддержавами, разом із тим забезпечуючи конфронтаційну стабільність і передбачуваність можливих дій обох сторін.

Після закінчення «холодної війни» усе змінилося — між­народна безпека розпалася на мозаїку численних конфліктів і воєн, що виникають постійно й повсюдно. Зникає ідео­логічне протистояння, але натомість розширюються та загос­трюються зіткнення на основі національних, конфесійних, соціально-економічних, внутрішньополітичних чинників. У двополюсному світі локальні та регіональні конфлікти різ­ного масштабу й інтенсивності були, як правило, підпоряд­ковані глобальному протиборству між Сходом і Заходом. Нині ж міжнародні відносини усе частіше ускладнюються нетрадиційними формами агресії та конфліктів. Доказами цього є поширення ісламського фундаменталізму, агресія Іраку проти Кувейту, криваві битви в колишній Югославії, абхазько-грузинський конфлікт, війна Росії у Чечні тощо. Такі конфлікти у більшості випадків мають внутрішньодер­жавний характер, тобто являють собою громадянські війни.

Ситуація ускладнилася появою на міжнародній арені внаслідок розпалу СРСР та Чехословаччини, а також Югославії великої кількості нових держав.

Внаслідок краху комуністичної системи країни Централь­ної та Східної Європи фактично втратили те, що вони мали завдяки їй. Це стало причиною соціальної напруженості та прагнення цих країн швидше перейти до ринкової економіки. Але поспіх у системних перетвореннях породжує непередба-чувані політичні колізії.

Розпад СРСР викликав глобальні міжнародні наслідки. З його крахом по суті припинилася «холодна війна», під знаком якої пройшло майже все повоєнне півстоліття. Пішов у історію поділ світу на два геополітичних центри. Розпалася «світова система соціалізму» разом з її визначальними струк­турами — Організацією Варшавського Договору та Радою Економічної Взаємодопомоги. Країни Центральної та Схід­ної Європи отримали можливість самостійно визначати свої зовнішньополітичні орієнтири, враховуючи насамперед власні інтереси, інтегруватися між собою та вступати до тих міжнародних спільнот, які найбільше відповідали б їхнім запитам.

На єдиного світового лідера перетворилися Сполучені Штати Америки, Тепер планета мусить прислухатися до думки Вашингтона, який став для неї чи не єдиним критерієм міжнародного орієнтування. США повною мірою використовують переваги своєї нової ролі у світі, не зупиняючись перед диктатом, нав'язуванням власного бачення та способів вирішення між­народних проблем, які з розпадом СРСР не перестали бути гострими чи загрозливими.

Очевидно, що локальні й регіональні конфлікти різного масштабу та інтенсивності в передбачуваній перспективі ста­нуть найбільш імовірною формою силового розв'язання те­риторіальних, етнонаціональних, релігійних, економічних та інших суперечностей. Тобто майбутній світ не обов'язково буде більш безпечним, ніж у період «холодної війни».

Нова ситуація склалася й на терені колишнього СРСР. Учорашні республіки стали суб'єктами міжнародного права, забезпечили собі можливості суверенного внутрішнього та міжнародного життя. Проте не зникли спроби їхнього повер­нення до недавнього «спільного загону», причому цим без­надійним спробам намагаються надати ледь чи не міжнарод­ного статусу й визнання. СНД не в змозі за нинішніх умов діяти достатньо ефективно. Вона переживає складні процеси боротьби між доцентровими та відцентровими силами, і перемога поки що за останніми. І вина в цьому не суверенних тепер держав, а здебільшого певних політичних сил Росії, які намагаються повернути їх у вчорашній день.