2.Поняття міжнародного публічного права й його особливості.

В міру розвитку людського суспільства народжувалась і розвивалася система певних положень (установок), що регулюють відносини між різними суспільними категоріями (соціальними елементами): родами, племенами, народами, націями, державами. До теперішнього часу ця система охоплює держави, міжнародні (міждержавні) організації, різні об'єднання держав (рух неприєднання, група 77 та ін.), нації і народи, що борються за незалежність, і деякі державоподібні утворення. Це, отже, міждержавна система. Вона містить у собі не тільки зазначені суб'єкти, але й відносини між ними'. Ці відносини носять дуже різноманітний характер і регулюються різними соціальними нормами, які в їхній сукупності можна визначити як .нормативні системи. До подібних нормативних систем варто віднести моральні, економічні, політичні, релігійні, етичні та інші системи міжнародного характеру. Поряд із цими системами існують і діють системи норм міжнародного публічного права. Усе це являє собою міжнародну нормативну систему. Як правовій системі міжнародному публічному праву властиві деякі загальні ознаки національних систем права. Це виражається в тому, що: - вона має державно-вольовий характер; - вона являє собою систему юридичних норм, що регулюють певні суспільні відносини; - дотримання норм міжнародного публічного права забезпечується спеціально розробленими заходами і навіть, у певних випадках, державним примусом. Міжнародне публічне право відрізняється від національного права: - за суб'єктами права; - за предметом правового регулювання; - за способом утворення; - за способом реалізації. Статут Організації Об'єднаних Націй. Преамбула. Як особливість міжнародного права і насамперед, стосовно внутрішньодержавного права, слід зазначити його міждержавний характер, відсутність апарату примусу, сполучення договірних і звичаєвих норм, особливий координаційний характер регулювання правовідносин. Міжнародному праву властиві такі характерні риси, як історизм, об'єктивізм, узгодженість волі держав, добровільність у прийнятті на себе зобов'язань і сумлінність їх дотримання, загальне визнання. Міжнародне право тісно взаємопов'язане із зовнішньою політикою, дипломатією, міжнародними відносинами і релігією. Цей взаємозв'язок виявляється в тому, що зовнішня політика кожної держави, яка здійснюється за допомогою дипломатії, повинна враховувати положення міжнародного права і жодним чином не суперечити їм. Положення міжнародного права виступають як юридичний регулятор міжнародних відносин, що розвиваються дипломатичними засобами. До того ж норми міжнародного права створюються у процесі розвитку міжнародних відносин, де кожна держава прагне провести свою політику.

3Хар-ка сучасного міжнародного права й його основні фун-ї.

Сучасний період розвитку міжнародного права бере початок із прийняття Статуту ООН (червень 1945 p.). Прийняття Статуту ООН подія епохального значення, що знаменує початок нової ери в прогресивному розвитку міжнародного права. Спочатку Статут підписала 51 держава. Статут набрав сили 24.10.1945 p.. і цей день став щорічно відзначатися як день Об'єднання Націй. У процесі боротьби з фашизмом формувалося нове мислення щодо розв'язання назрілих соціальних, політичних і правових проблем. Це знайшло відображення у Статуті ООН, у якому були сформульовані найважливіші положення міжнародного права на сучасному етапі його розвитку. До них належать: 1. Розвиток міжнародного співробітництва як основоположного принципу сучасного міжнародного права і міжнародних відносин. 2. Відмова від концепції панування сили і заміна її концепцією панування права. 3. Осуд і ліквідація колоніальної системи. 4. Затвердження прав і свобод людини. 5. Створення розвинутої системи міжнародних організацій. 6. Розширення обсягу імперативних норм міжнародного права. 7. Створення реальної основи для розвитку механізму реалізації норм міжнародного права. 8. Формування основних принципів сучасного міжнародного права. Однак реалізація цих положень істотно утруднювалась тією політичною ситуацією, що почала складатися з перших днів післявоєнного часу. Ослаблені війною Франція і Англія були, в основному, стурбовані відновленням своєї економіки і не мали колишнього впливу на міжнародній арені. У відносинах між СРСР і США відразу ж намітилися серйозні суперечності. Все це істотно відбилося на роботі Ради Безпеки ООН, яка в цих умовах (названі держави були постійними членами Ради) не могла якісно та ініціативно виконувати покладені на неї функції. Таке становище поглиблювалося тим, що п'ятий постійний член Ради Безпеки - Китай - був спочатку представлений урядом Тайваню, якого не визнає уряд континентального Китаю в Пекіні. З огляду на те, що в Раді Безпеки постійні члени мали право вето, активна діяльність Ради дуже часто виявлялася паралізованою і її роль як гаранта миру була дуже незначною. Роздвоєння світу на два супротивні табори, напруженість, обумовлена політикою холодної війни, значною мірою послаблювали той ефект, котрий міг би бути досягнутий, якби реалізація норм міжнародного права, що випливають із вимог Статуту ООН, здійснювалася в інших (мирних) умовах. Поряд із цими явищами у світі в процесі здійснення одного із завдань ООН наростав процес деколонізації. На міжнародній арені почали з'являтися нові суб'єкти міжнародного права - держави, утворені в результаті розвалу колоніальної системи. Вони ставали членами ООН, і співвідношення політичних і міжнародно-правових поглядів в ООН почало змінюватися. Наприкінці 70-х років ці слаборозвинені держави утворили "групу 77", яка почала представляти в ООН значну силу. Поступово ця група розросталась і почала активно виступати за перегляд ряду положень міжнародного права з урахуванням її інтересів. Основні вимоги групи зводилися до: - звуження сфери свободи і торгівлі (тому що вони не могли конкурувати на світовому ринку з розвинутими країнами); - централізації управління економікою, що також послаблювало вплив конкуренції; - звуження сфери іноземних інвестицій на своїх територіях, що гальмувало розвиток самостійності; - поширення сфери дії національного суверенітету над народними багатствами та ін. Згодом група 77 за чисельністю досягла 120 членів, а країни, що входили до неї, почали називатися такими, що розвиваються. На третій конференції ООН із морського права (1973-1982 pp.) ця група відіграла відчутну роль у зміні правопорядку в світовому океані. Особливо це проявлялося в питанні про встановлення і правовий режим використання нових правових категорій морських просторів "виняткової економічної зони" і "міжнародного району морського дна". В умовах такої політичної і міжнародно-правової обстановки на міжнародній арені важко було розраховувати на швидку й ефективну дію положень Статуту ООН. Однак найважливіші з них усе-таки пробивали собі дорогу. Насамперед це стосується вирішення одного із головних завдань, поставлених у Статуті ООН перед людством: "знов укріпити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих народів". З метою здійснення цього завдання і для розвитку принципу поваги до прав людини, сформованого в ст.7 Статуту ООН, були прийняті: - Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 p. - День прийняття Загальної декларації прав людини - 10 грудня щорічно відзначається ООН як День прав людини); - Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативний протокол до нього; - Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права; - Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p., Рим); - Європейська соціальна хартія (1961 p.); - Американська конвенція прав людини (1969 p.); - Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) та ін. Також були здійснені дійові заходи, спрямовані на звуження воєнної сфери, і щодо інших питань. У 1959 р. у Вашингтоні був укладений Договір про Антарктиду, що передбачав повну демілітаризацію і нейтралізацію Антарктиди і прилягаючих до неї морських районів, що лежать південніше 60° південної широти, і використання цього величезного регіону на благо всього людства. У 1963 р. був укладений Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою. Цей Договір поклав початок жорсткому міжнародному контролю над використанням ядерної енергетики. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла "Декларацію про принципи міжнародного права", чим чітко окреслила міжнародно-правове поле діяльності всіх держав. У 1982 р. ООН прийняла Конвенцію з морського права, яка встановлює чіткий і всеосяжний правопорядок у водах світового океану. У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку були прийняті програмні документи у сфері охорони навколишнього середовища. Поряд із цими приймалися й інші міжнародно-правові акти, які сприяють подальшому прогресивному розвитку міжнародного права. Відзначаючи це, варто підкреслити, що в сучасному міжнародному праві широке застосування одержали норми, що носять імперативний характер, а сфера дії позитивних норм, властивих класичному міжнародному праву, значно звузилася. В даний час на подальший розвиток міжнародного права великий вплив здійснює та нестабільність, що виникла у зв'язку з розпадом СРСР і національними конфліктами в Югославії, на Близькому і Серед ньому Сході та в ряді інших регіонів світу. До цього слід також додати наявність певної політичної та економічної нестабільності в США, котрі, маючи невирішеними ряд внутрішніх проблем (зубожіння деяких шарів населення, проблеми національних меншостей, у тому числі чорношкірих і корінного населення, зростання кількості наркоманів та хворих на СНІД), зазнають труднощів у боротьбі з зовнішньоекономічним наступом Японії. Ці та ряд інших причин породжують численні збройні конфлікти регіонального характеру, у вирішенні яких ООН не завжди буває на висоті (Косово, Ірак та ін.)У цих умовах необхідна активізація процесу подальшого вдосконалення і прогресивного розвитку сучасного міжнародного права. Особливо це стосується розвитку кодифікації норм міжнародного права за його галузями. В останні десятиліття у цій сфері проведено певну роботу. Зокрема в галузі права міжнародних договорів прийнято дві конвенції в 1969 р. і 1986 р., у галузі міжнародного морського права Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Однак цей процес не завершено, і в ООН здійснюються заходи щодо його продовження. Можна розглядати функції сучасного міжнародного права з п'яти основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за вказаними напрямами):

1) соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення й забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права);

2) власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, міжнародної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

3) функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, релігією, етикою тощо);

4) функції програмування розвитку міжнародних відносин та міжнародного права (програмування їхнього розпитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне право, тощо);

5) функції інформаційного порядку (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно-правової свідомості та ін.).