на народознавство

Скоромовка - фраза, побудована на поєднанні звуків, що ускладнюють швидку вимову слів. Скоромовки ще називають «чистоговорками», оскільки вони сприяють і можуть використовуватися для розвитку дикції. Скоромовки бувають як римовані, так і неримовані.

1. Росте липа біля Пилипа.

2. Заболіло горло в горили - Бо горила багато говорила.

3. Бабин біб розцвів у дощ. Буде бабі біб у борщ.

Прислів’я – мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.

Про дружбу

Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться.

З добрим дружись, а лихих стережись

Для приятеля нового не пускайся старого.

Про працю

Бджола мала, а й та працює.

Де руки й охота, там скора робота.

Будеш трудиться — будеш кормиться.

Про родину

Матері ні купити, ні заслужити.

Дитина плаче, а матері боляче.

Яблучко від яблуні недалеко відкотиться.

Колискові пісні - один з найдавніших жанрів фольклору за допомогою якої заколисують дитину. Оскільки пісня супроводжувалася мірним погойдуванням дитини, в ній дуже важливий ритм.

Ходить сонко по долині,

Кличе мати до дитини:

— Ой сонойку, голубойку,

Приспи мою дитинойку.

Ой ну, лю-лі, лю-лі,

Налетіли гулі,

А-а-а-а! А-а-а-а!

Із чужої сторони

До нашої дитини,

А-а-а-а! А-а-а-а!

Побутові пісні -  змальовують приватне життя як суспільства, так і окремої особи.

Історичні пісні - фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті.

Лічилка - невеликий віршик, форма жеребкування, за допомогою якої визначають, хто водить в грі. Лічилка - елемент гри, який допомагає встановити злагоду і повагу до прийнятим правилам. В організації лічилки дуже важливий ритм.

1. Я рахую цуценят:

Раз, два, три, чотири, п’ять

Десь одно пішло гулять –

Ти іди його шукать.

2. Раз, два, три,

чотири, п'ять –

п'ять горобчиків летять.

Раз, два, три, п'ять –

йду четвертого шукать.

3. Ішов кіт через сто воріт,

До кінця дійшов, кошенят знайшов.

- Няв!

Казки - це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо.

Про тварин:

1. «Рукавичка»;

2. «Як віл бігав наввипередки з конем»;

3. «Помста лиса над вовком».

Побутові:

1. «Чого море солоне?»;

2. «Про правду і кривду»;

3. «Язиката Хвеська».

Чарівні казки:

1. «12 місяців»;

2. «Ділова дочка й бабина дочка»;

3. «Котигорошко»

Загадка – являє собою коротке образне визначення предмета чи явища, дає визначення в алегоричній, формі.

Про тварин:

1. Не кравець, а все життя з голками ходить.(ЇЖАК)

2. Хто на собі свій будинок носить?

3. Літом наїдається, зимою висипляється.

Про людину:

1. Хто ранком ходить на чотирьох ногах, удень - на двох, а ввечері - на трьох?

2. На ніч два віконця самі закриваються, а зі сходом сонця самі відкриваються.(ОЧІ)

3. Воно належить мені, але інші вживають його частіше за мене.(ІМЯ)

Про побут:

1. В ящику – вікно,

У вікні – кіно.

2. Гладить все, чого торкається, а торкнеш – кусається.

3. Ходить ціле століття, а не людина.

Про погоду:

1. Сонце пече, липа цвіте,

Жито доспіває – коли це буває?

2. Голі поля, мокне земля,

Дощ поливає, – коли це буває?

3. Лід на річках, сніг на полях,

Віхола гуляє, – коли це буває?

Про астрономію:

1. Одне багаття увесь світ зігріває.

2. Їхав по горі волох, розсипав горох;

3. Один баранець пасе тисячі овець.

Про рослин:

1. Узимку та літом - одним кольором.

2. Сімсот соколят на одній подушці сплять.

3. Літом одягається, а на зиму одежі цурається.

Забавлянки – це музично-поетичні або ритмізовані твори, завдання яких — впливати на фізичний та духовний розвиток дитини

Символіка

Гімн

Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом (над мелодією працювали й інші українські композитори, зокрема Кирило Стеценко). Музика до гімну народилася в 1864 p., коли Львівський український центр показав спектакль письменника К. Гейнча «Запорожці». Тут уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського.

Герб

У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Зараз існує понад 40 версій, які пояснюють походження та інтерпретують суть тризуба. Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади (верхня частина скіпетра або корони); 2) церковна християнська емблема (Трійця, голуб святого Духа); 3) військова емблема (франціска (спис з подвійною сокирою), якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, спис з тризубчастими вістрями); 4) геральдично-нумізматична фігура (норманський крук чи сокіл, генуезько-литовський портал); 5) монограма (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для по значення імені, слова або вислову), (схематичне зображення слова воля, символ влади над трьома (небесним, земним, підземним) світами, літери «Ш», яка означала цифру 3, символ поєднання минулого, сучасного та майбутнього); 6) геометричний орнамент (стилізована квітка (трисвічник), колос).

Прапор

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний Прапор шляхом добору певних кольорів символізує певні ідеї національно-політичного та історичного характеру. Відповідно до Закону України від 28 січня 1992 р. «Про Державний Прапор» Верховна Рада визначила співвідношення ширини прапора до його довжини як 2:3. Закон передбачає підняття прапора на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв України за кордоном, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань. Державний Прапор синьо-жовтого кольору є на морський судах та літаках міжнародних рейсів України.

Традиційна символіка:

1. Верба та калина;

2. Хліб;

3. Вінок;

4. Рушник.

Орнамент:

1. Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні).

2. рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи.

3. зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки.

Сімейна обрядовість:

Родильна:

1. М’янаречення

2. Провідування 

3. Хрестини

4. Пострижини

Весільна обрядовість:

1. Дошлюбне спілкування

2. Сватання

3. Умовини

4. Заручини

5. Дівич-вечір

6. Весільний поїзд

7. Весільний чин

8. Бгання короваю

9. Запросини

10. Вирядження молодого

11. Посад

12. Вінчання

13. Покривання

14. Посаг (приданне)

15. Комора

16. Колачини

17. Весільні ювілеї

Поховальна обрядовість

1. Похорон

2. Проща

3. Поминки

Українська кухня

Українська кухня має давню історію і славиться свою різноманітністю.

Борщі і пампушки , паляниці і галушки, вареники і ковбаси, печеня і

напої з фруктів і меду відомі далеко за межами України. Національна

кулінарія нараховує сотні рецептів. Деякі страви мають багатовікову

історію, як, наприклад, український борщ. Для більшості страв

характерний складний набір компонентів (так, у борщі їх нараховується до

20), а також комбінування декількох способів теплової обробки продуктів

(смаження, варіння, тушкування, запікання). Така технологія обумовлює

неповторні смакові якості, аромат і соковитість страв української кухні.

Перші страви

Серед них по праву головне місце займає борщ, рецептура якого нараховує до 30 варіантів (полтавський, волинський, чернігівський, галицький, львівський, селянський, дніпровський та ін.). Також капусняк, розсольник, солянка.

М’ясо і риба

З м’ясних продуктів споживається в першу чергу свинина, потім -

яловичина і птиця. М’ясо споживається в різному вигляді, але найчастіше

смажене і тушковане. Популярні такі страви, як Голубці, печеня по-домашньому, українські битки, шпигована часником і салом буженина, тушкована з капустою і салом свинина, крученики, завиванці, фарширована птиця. Особливо смачні страви з м’яса, що готуються в порційних горщиках. М’ясо часто використовується для приготування перших страв. Улюблені страви - карась, запечений у сметані, щука тушкована з хроном, короп, тушкований з цибулею в сметані, судак, запечений із грибами і раками, рибні крученики, короп, фарширований грибами і гречаною кашею та ін.

Борошняні страви

Постійно присутні в українському меню найрізноманітніші борошняні

страви: вареники, галушки, млинчики, налисники, крученики, бабки, кльоцки, деруни (драники), зрази.

Популярні різні каші: пшоняна, гречана, гарбузова, каша з гречаного

борошна, які їдять з молоком, сметаною чи соняшниковою олією із смаженою цибулею, мамалига та ін.

Широко представлені в українській кухні солодкі страви, для готування

яких використовуються фрукти, мед, мак, горіхи тощо.

Напої

З напоїв для української кухні характерні молочні, особливо користується популярністю пряжене молоко та ряжанка. Одним з улюблених напоїв є також узвар – відвар з фруктів.

Алкогольні напої

Невід’ємним атрибутом святкового застілля є алкогольні напої - горілка, коньяки, вина, міцні настоянки. Багато рецептів алкогольних напоїв відомі українцям з давніх давен. Із великого різноманіття легендарних українських горілок особливо вирізняється медова горілка з перцем, у якій поєдналися суперечливі смаки, що втілюють багатогранність і непередбачуваність самого життя – гіркість перцю, медовий смак і запашний аромат диких трав.

Ритуальна кухня

Кутя, Узвар.

«Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали.»

1. Галушки – Ми про них знаємо багато, всі куштували. Слід додати, що часто їх готували з гречаного чи житнього борошна.

«З кулешиком лемішку їла».

2. «Лемішка» - Гречане борошно підсушують з вершковим маслом, запарюють окропом, добре вибивають лопаткою. Їдять з молоком або маслом. Або товчуть конопляне насіння і викачують в ньому коржики з лемішки. Їх складають у макітру, ставлять у піч, щоб засмажилися.

3. «Куліш» - Всі, хто їздить на природу, знають пшоняний куліш з «тушонкою», який там варять. У давньому рецепті було майже так. Тобто пшоно або іншу крупу заливали водою і варили з олією, вершковим маслом або салом.

«Лигав потапці і книші»

4. «Потапці» - страва проста, це давній козацький бутерброд, чудова закуска до горілки. На сковороді жарять сало, нарізане тонкими пластами, а на цьому жирі обсмажують з обох боків шматочки чорного житнього хліба. Потім на ці грінки кладуть сало.

«Тут їли різнії потрави

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик…»

5. «Зубці». Це потовчений ячмінь, який зарані відварюють у воді, а потім два рази в молочці з конопляного насіння.

6. «Путря». Гречане борошно розмішують добре кописткою з окропом, а потім ставлять в гарячу піч, щоб упріло.

7. «Кваша». В житнє та гречане борошно добавляють солод, розводять гарячою водою, півгодини настоюють. Окропом (кип’ятком) розбавляють до потрібної густоти. Ставлять в тепле місце, щоб скисла. Тоді варять і, як закипить, подають на стіл.

8. «Шулики». Це нібито тістечка того часу.

«Троянцям всім дали тетері.»

9. «Тетеря», або «рябко». Страва подібна до куліша, готувалася з пшона і заправлялася рідким гречаним або житнім тістом.

«Хліб, бублики, книші вродились.»

10. «Книші». З житнього, рідше пшеничного борошна тонкого помелу робили круглу паляницю.

«І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці.»

11. «Сластьони». Це шматочки дріжджового тіста, які смажили на олії, як зараз би сказали, у фритюрі. Щось подібне до ще відомих тепер вергунів.

12. «Стовпці», або «стовбуни». Вони ще мають назву «гречаники». Ці млинці були замінниками хліба.

«Вбирали січену капусту…

Рябка, тетерю, саламаху.»

13. «Саламаха» («саломаха»). Страва, схожа на лемішку

«Був борщ до шпундрів з буряками…

З отрібки баба-шарпанина.»

14. «Шпундра». Смажену свинячу підчеревину або грудину тушкували з буряками у буряковому квасі, потім заправляли борошном або запареним тертим пшоном.

15. «Шарпанина». Отрібки, тобто посічені нутрощі (субпродукти), заливали тістом з яйцем, розмішували, а потім шарпали (розривали) їх руками і кидали в окріп, щоб зварилися. Цю страву називали також рваними галушками.

«Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п´ять кіп яєць.»

16. Тобто це щось подібне на бабку-запіканку.

«Лавинії к Петру мандрик.»

17. «Мандрики». Печиво, яке готували на «петрівку»

«Везли з собою лагомини…

І капама, кебаб калос.»

18. Лагомини, тобто ласощі. «Капама» - тістечко з різноманітними ласощами, згорнуте рулетом. Кебаб – то і зараз кебаб.

«Просілне з ушками, з грінками,

І юшка з хляками, з кишками,

Телячий лизень тут лежав,

Ягни і до софорку кури.»

19. «Просілне». Страва, подібна до холодцю, приготована з солоної риби.

20. «Хляки», тобто фляки. Юшка зварена на коров´ячому шлунку.

21. «Лизень» коров´ячий язик.

22. «Ягни» - то звичайна балканська яхнія.

23. «Софорок» - це в часи Котляревського панська підлива.

24. А пили ж звичайно парубки моторні в першу чергу горілочку, крім того, мед і варенуху, і пиво й брагу.

«Дідона рано ізхопилась,

Пила з похмілля сирівець.»

25. Сирівець – це взагалі звичайний хлібний квас.

Одяг

Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Українська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок.

Андарак— спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Андрак побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Керсетка — жіноча безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.

Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою. На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене намисто з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого намиста мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини.

Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.

Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота)— одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.

Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування хустки, які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах хустку. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї хустку драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупану була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Жупан був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися гудзики.

Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення.

Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.

Шаровари — термін перського походження. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.

Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.

Очіпок — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий очіпок — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який очіпок (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий очіпок.

Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер.

Пояси здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, проте їхня декоративна роль зберігалася.

Сердак (петик) — старовинний короткий гуцульський верхній одяг з коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений шнурами з кольорових вовняних ниток. Носили сердак накидаючи на плечі.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас.

Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину.

Опанча — верхній одяг халатоподібного типу, що був широко розповсюджений на Україні. Шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок опанча не мала, підперезувалася поясом. Одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу.

Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою.

Гердани (герданик, герданка, герда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Постоли (моршні, ходаки) — взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили постоли з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.

Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи гудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.

Стрічки-бинди - за допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.

Гачі (гащі, ногавиці, холошні) — найдавніші загальнослов'янські назви чоловічих штанів. За часів Київської Русі складалися з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такою назвою побутували в західних та південних областях України.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка,наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина).

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові хрестики. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.

Гуня — гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами, що накидався на плечі.

Личаки — взуття, плетене з кори дерев.

Брилі (солом'яники) займали важливе місце серед головних уборів українських селян.

Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Чільця, які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.

Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас.

Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.