Розподіл країн за рівнем свободи (90) і валового внутрішнього продукту на душу населення (1989) *

Тип режиму	ВВП на душу населення
	високий рівень	вище середнього		нижче середнього		низький рівень		Всього
1	2	3		4		5		6
Гегемоністські держави, закриті (13-14)	2 10,5% 6,7%	2 10,5% 11,1%		2 10,5% 4,1%		13 68,4% 28,9%		19 100,0% 13,4%
Гегемоністські держави, частково відкриті (11-12)	2 7,7% 6,7%	3 11,5% 16,7%		3 11,5% 6,1%		18 69,2% 40,0%		26 100,0% 18,3%
Безконкурентних, частково плюралістичні (10)	0	1 9,1% 5,5%		5 45,4% 10,2%		5 45,4% 11,1%		11 100,0% 7,7%
Полуконкурентние, частково плюралістичні (5 - 6)	1 4,1% 3,3%	3 12.5% 16,7%		14 58,3% 28,6%		6 25,0% 13,3%		24 100,0% 16,9%
Конкурентні, частково невільні (5 - 6)	1 6,7% 3,3%	1 6,7% 5,5		12 80,0% 24,5%		1 6,7% 2,2%		15 100,0% 10,6%
Конкурентні, плюралістичні, частково інституалізовані (3-4)	5 20,8% 16,7%	6 25,0% 33,3%		12 50,0% 24,5%		1 4,1% 2,2%		24 100,0% 16,9%
Ліберально-демократичні (2)	19 82,6% 63,3%	2 8,7% 11,1%	1 4,3% 2,2%		1 4,3% 2,2		23 100,0% 16,2%
Всього	30 21,1% 100,0%	18 12,7% 100,0%	49 34,5% 100,0%		45 31,7 100,0%		142 100,0% 100,0%

* Джерело: Diamond, 1992. P. 99.

У таблиці ми бачимо, що серед країн з найбільш високими економічної показниками близько 83% країн є найбільшою мірою демократичними і вільними. Чотири країни в цій економічної групі характеризуються як гегемоністські держави з авторитарними режимами, але всі вони відносяться до нафтовидобувним країнам перського регіону, де високий рівень валового внутрішнього доходу на душу населення ще не свідчить про загальний високий рівень економічного розвитку. Сінгапур так само належить до групи країн з високим ВВП на душу населення, але з недемократичним режимом.

Цікаво, що в групі країн з рівньому ВВП нижче середнього спостерігається тенденція до більшої демократичності, ніж у країнах з рівнем ВВП вище середнього.

І, нарешті, серед країн з низькими економічними показниками ми бачимо відносне і абсолютне переважання недемократичних режимів . Вісімдесят відсотків з них відносяться до гегемоністських і не конкурентним державам.

Хоча основні моделі, що характеризують особливості логічній залежності економіки і демократії, представлені в перекладі на російську мову роботі Ліпсета, Сена і Торреса (1993), тим не менше для повноти викладу питання коротко опишемо їх тут. Рання модель Ліпсета, як вже зазначалося раніше, грунтувалася на припущенні прямолінійною залежності, що існує між рівнями економічного і демократичного розвитку. Ця модель дозволяла використовувати для аналізу емпіричних даних кореляційний і регресійний методи. Результати в цілому завжди підтримуємо досить високий ступінь залежності між цими змінними, що виражалося в показниках коефіцієнтів корекції: за різними дослідженнями - від 0,47 до 0,78 (Lane, Ersson, 1989, p. 71). Модель взаємозв'язку економічного розвитку та демократії Джекмана (Jackman, 1973) криволінійної залежності між цими змінними, коли не тільки (при високих показниках) спостерігаються стабілізаційні ефекти у демократичному розвитку при тривалому економічному зростанні, а й відзначається деяка область зв'язку, де при зростанні економіки рівень демократії може падати. Курт (Kurth, 1979) вважав, що рівень демократії визначається не стільки рівнем економічного розвитку, скільки типом виробництва, або фазою індустріального розвитку.

У цьому сенсі найбільш сприятливими для розвитку демократії є фази економіки, пов'язані з виробництвом споживчих товарів короткочасного і тривалого користування, а невдалої тут є фаза виробництва засобів виробництва. Слід вказати, що, мабуть, важко довести прямий причинну залежність між рівнем економічного розвитку і демократії. Як правило, завжди виникають проблеми, коли намагаються в якості третьої змінної брати час. Деякі дослідники підкреслюють, що між змінами в рівнях доходу і в рівнях демократії є певний часовий лаг, тобто тільки з часом можна спостерігати демократичну результативність економічного розвитку (Мооге, 1995, р. 16 - 17).

Концепція безпосереднього впливу рівня розвитку економіки на демократію має своїх противників. Як правило, вважається, що не стільки економічний розвиток, що пов'язані з ним соціально-економічні фактори (соціальна структура, урбанізація, освіта тощо) надають каузальне вплив на демократичний розвиток. Вже в 60-і роки видавці збірника «Емпірічно-демократична теорія» Чарльз Кнадд і Дін Нейбауер писали про якийсь послідовному ряді умов (історичні обставини , економічний розвиток, соціальна організація), взаємодії між елементами якого в кінцевому підсумку сприяє виникненню та утвердженню демократії. Як безпосередної причини вони виділяли розвиток засобів масової комунікації. У цілому, ланцюг причинних зв'язків ім представлялася в слідуючим вигляді (див. схему 1).

Вони писали: «Явні і неявні результати дослідження полягають у тому, що демократія є наслідком певної цілого ланцюга розвитку від історичних подій до індустріалізації, а потім

Схема 1