6.2. Філософія демократії

Найпростіше визначення демократії - це влада народу (демос - народ, кратос - влада). Розширюючи це визначення і слідуючи традиції американських просвітників, демократія - це влада народу, здійснювана самим народом і для народу. В історії політики ми знайдемо чимало демократичних форм організації суспільного життя (Афінська демократія в Стародавній Греції, республіканський Рим, міські демократії Середніх століть - у тому числі Новгородська республіка, парламентські форми демократії в Англії, демократія Північноамериканських штатів і т.д.). Сучасні демократії наслідують багато традицій історичних демократій, але мають і значущі від них відзнаки істотного і процедурного характеру. Так само різняться і концепції демократії, вже знайомі з історії політичних ідей. Сучасні теоретичні моделі демократії базуються переважно на політичних ідеях Нового часу, Просвітництва (Локк, Монтеск'є, Руссо, Кант, Токвіль). Правда, сьогодні з'являються концепції демократії, що критично відносяться до світоглядних витоків сучасності, - дискурсивна демократія, теледемократія, кібердемократії, але поки в теоретичному та практичному планах вони знаходяться на периферії, займають маргінальне положення в сучасній демократичній теорії та практиці.

У змістовному плані навряд чи можливо тут описати всі сучасні теоретичні моделі демократії. Підсумовуючи різні підходи, можна, однак, виділити ряд моделей, які найчастіше потрапляють у поле зору дослідників. Нижче вони будуть описані. Тут же відзначимо, що все різноманіття теоретичних моделей сучасної демократії, якщо говорити про їх світоглядних засадах, так чи інакше тяжіють до двох основних теоретичних парадигм, сформованим класиками політичної думки XVII - XIX ст. Мова йде про ліберально-демократичної та радикально демократичної теоріях.

У кілька схематизованому вигляді опишемо їх основний зміст (див. схему 1). Обидві теорії виникають як спроба вирішити так звану «проблему Гоббса", суть якої коротко можна визначити наступним чином: людина, переходячи від стану «війни всіх проти всіх» (природний стан) до договору про державно-громадського життя (суспільний стан), довіряє самого себе владі держави, бо тільки воно може гарантувати існування договору. Як зберегти свободу людини в суспільному стані? У цьому питанні - вузол "проблеми Гоббса». Отже, теоретична завдання полягало в обгрунтуванні меж діяльності держави, що забезпечують збереження свободи людини. Представники ліберально-демократичного та радикально-демократичного напрямків вважали людину розумною істотою, але по-різному тлумачили цю антропологічну передумову демократичної теорії. Вони так само були єдині в трактуванні походження держави з прийнятого розумними індивідами договору, але розрізняли джерело цього договору. Вони відстоювали свободу людини, але розуміли її по-різному і по-різному трактували її заснування.

Схема 1

Ліберально-демократична та радикально-демократична теорії

Ліберально-демократична теорія : -морально автономний індивід

-суверенітет особистості

-суспільство як сума індивідів

-інтерес всіх

-плюралізм інтересів

-першість права

-свобода людини

-першість прав людини

-представницька демократія, вибори

-вільний мандат

-розділення влади

-підпорядкування меншості більшості із захистом прав меншості.

Радикально-демократична теорія

-соціальний людина

-суверенітет народу

-органічне суспільство

-загальний інтерес

-єдність інтересів

-першість загального блага

-свобода громадянина

-єдність прав і обов'язків

-безпосередня демократія

-імперативний мандат

-поділ функцій

-підпорядкування меншості більшості.

У ліберально-демократичних концепціях свобода людини означала його моральну автономію раціонально визначати своє життя та правила спілкування з іншими людьми, які не повинні порушувати його індивідуальних прав. Держава, що виникає на основі договору між людьми як морально автономними індивідами, обмежується правом, тобто рівною зовнішньої мірою свободи для кожного індивіда. Таким чином, дана демократична парадигма грунтувалася на передумові автономного індивіда, суспільство при цьому трактувалося як сума вільних індивідів, а суспільний інтерес як інтерес всіх. Приватне життя цінується тут більше, ніж життя громадська, а право вище, ніж суспільне благо. Плюралізм індивідуальних інтересів та інтересів виникаючих асоціацій індивідів (громадянське суспільство) супроводжувався конфліктом між ними, дозвіл якого можливо було на шляху компромісу. У принципі держава не могла і не повинне було втручатися в процес спілкування автономних індивідів та їх добровільних асоціацій. Воно закликалося лише тоді, коли було потрібно втручання третейського судді. У принципі концепція допускала лише «обмежене держава», держава «нічного сторожа». Дане держава могла формуватися лише за договором між людьми, а представники держави - за вибором населення. Отже велике значення тут надається електоральному процесу і репрезентативною демократії, при якій обрані представники пов'язані лише своєю совістю та конституцією (вільний мандат). Свобода в такій державі обмежена лише законом, а сама держава (для того щоб не було узурпації державної влади окремими органами або особами) має будуватися за принципом поділу влади. Правомірний при голосуванні принцип рішення з більшості голосів доповнюється принципом захисту прав меншості.

Відповідно до радикально-демократичними концепціями розумна людина як автономне істота міг існувати тільки в природному стані, в суспільному ж стані - це була людина соціальний, тобто раціонально приймає цінності суспільства. Держава, яка виникає на основі договору, керується цінностями суспільства, носієм яких виступає народ, вона обмежена «суверенітетом народу». Свобода людини в суспільному стані може бути забезпечена лише тоді, коли вільний народ, що має волю давати закони державі. Деспотизм держави визначається тим, що воно керується приватними, а не загальними інтересами народу; останні володіють органічною єдністю, а не є простою сумою приватних інтересів. Звідси, радикально-демократична теорія вітає публічно ¬ го людини, обгрунтовує пріоритет загального блага над правом. Свобода такої людини усвідомлена як громадянська свобода і можлива в громадському стані при наявності законів, освячених волею народу. Єдність народу виступає найважливішим принципом організації політичного життя, а формою демократичного участі тут виступає пряма демократія. Особи, які здійснюють управління в державі, наділені народним мандатом та відповідальні перед ним (імперативний мандат). Єдність влади забезпечується суверенітетом народу, а тому принцип поділу влади не є суттєвим; тут скоріше можна говорити про розмежування функцій, а не влади. Підпорядкування меншості більшості є зовнішнім виразом єдиної волі, принципово вимагає спільної згоди.

Тепер після короткого екскурсу з політичної філософії звернемося до тих теоретичним моделям демократії, які використовуються дослідниками-компаративістами для вибору змінних і формування вихідних гіпотез.