299

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КАФЕДРА КРАЇНОЗНАВСТВА

ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ І КУЛЬТУРА МИРУ: НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

Київ – 2006

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Кафедра країнознавства

Проф. Крижанівський В.П.

Проф. Головченко В.І.

Доц. Дорошко М.С.

Доц. Сербіна Н.Ф.

Ас. Кривонос Р.А.

ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ І КУЛЬТУРА МИРУ: НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

Київ - 2006

ВСТУП

Ідея культури миру вперше була оприлюднена в 1989 р. на міжнародній конференції “Мир у розумах людей”, що проходила під егідою ЮНЕСКО у столиці держави Кот д’Івуар м.Ямасукро. У її рішенні йшлося про те, що ЮНЕСКО прагне “допомагати створювати нове бачення миру, розвиваючи культуру миру на основі універсальних цінностей: поваги до людського життя, свободи, справедливості, солідарності, толерантності, прав людини і гендерної рівності”. Конференція, по суті, започаткувала процес вироблення концепцій культури миру і програми застосування їх основних положень в реальному житті. У 1994 р. поняття культури миру увійшло до програми ЮНЕСКО, згодом Генеральна Асамблея ООН проголосила 2000 р. Міжнародним роком культури миру, а період від 2000 до 2010 р. – Міжнародним десятиліттям культури миру і ненасильства в інтересах дітей планети.

24-26 березня 1999 р. у Києві відбулася міжнародна конференція під егідою ЮНЕСКО “Демократичне врядування і культура миру в країнах Східної, Центральної та Південної Європи”. Конференція мала на меті:

- сприяти осмисленню сутності концепції культури миру, її широкій популяризації й донесенню до людської свідомості на національному і регіональному рівнях;

- визначити засади і умови досягнення соціального примирення, міжкультурного взаєморозуміння та тривалого миру, зміцнення атмосфери безконфліктності й толерантності, формування клімату національної та регіональної стабільності й безпеки, зокрема, гуманітарних складових такого процесу;

- сприяти подоланню старих стереотипів ворожості й насильства та виробленню нової психології культури миру.

Учасники конференції ухвалили “Програму дій на підтримку зміцнення демократичного врядування і утвердження культури миру для країн Східної, Центральної і Південно-Східної Європи”. Серед узгоджених нею напрямів дій було передбачено використання суспільних і гуманітарних дисциплін для формування культури миру.

На виконання рішення конференції в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка з 1999/2000 навчального року впроваджено вивчення навчальної дисципліни “Демократичне врядування і культура миру”. Задля її грунтовного вивчення викладачі кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка підготували навчально-методичний комплекс, що складається з навчальної програми дисципліни, курсу лекцій та масиву документальних джерел до курсу. Над створенням навчально-методичного комплексу працювали завідувач кафедри країнознавства доктор історичних наук, професор Крижанівський В.П., доктор політичних наук, професор Головченко В.І., доктор історичних наук, доцент Дорошко М.С., кандидат історичних наук, доцент Сербіна Н.Ф., кандидат політичних наук, асистент Кривонос Р.А.

Тематика курсу

ТЕМА 1. Становлення культури миру в процесі демократичних перетворень

ТЕМА  2. Демократія як цивілізований інститут свободи та антиконфліктний суспільний лад

ТЕМА 4. Пацифізм і його роль у стримуванні війн та збереженні миру на планеті

ТЕМА 5. Ідеологія ненасилля і толерантності – запорука миру та демократії

ТЕМА 6. Демократія, справедливість і культура миру в контексті діалогу світових культур

ТЕМА 7. Ідеологія та практика тоталітаризму як загроза миру, демократії та стабільності у світі

ТЕМА 8. Демократичне врядування і культура миру в країнах Центрально-Східної Європи та СНД

ТЕМА 9. Глобальні проблеми сучасності та демократичне врядування

ТЕМА 10. Культура миру в контексті світопорядку ХХІ століття

ІІ. К У Р С Л Е К Ц І Й

Лекція 1. Становлення культури миру в процесі демократичних перетворень

1. Вступ до курсу.

2. Політична культура і культура миру.

3. Сучасні концепції культури миру: історія формування.

1. Культура миру - це багатогранне поняття, що увійшло в науковий обіг порівняно нещодавно. Воно виражає бажання світового співтовариства на зламі двох століть покінчити з культом війни та сили, укорінити у свідомості людей необхідність замінити їх терпимістю й доброзичливістю. Оволодіння культурою миру та її розповсюдження зможуть запобігти конфліктам або ж локалізувати їх, виробити механізми мирного вирішення спірних ситуацій, що виникають чи можуть виникнути.

Поняття культури миру пов’язують, таким чином, із конкретною політикою, з аналізом існуючих конфліктів та пошуком шляхів їх припинення.

Не менш важливим є гуманістичний аспект культури миру. По суті йдеться про те, щоб мобілізувати весь величезний гуманістичний потенціал, нагромаджений людством. Діалог культур і цивілізацій - це також важливий засіб у розповсюдженні ідей культури миру. Вся світова історія з глибини віків дає нам величезну кількість прикладів діалогу культур та цивілізацій. Форми цього діалогу та взаємодії надзвичайно різноманітні: це і взаємне збагачення досягненнями матеріальної та духовної культури, і функціонування так званих “контактних зон”, в яких відбувалося переплетіння різних культур.

У сферу цього діалогу входило формування взаємних уявлень народів, держав та окремих особистостей один про одного. На їх основі складалися певні, часто досить стійкі стереотипи. Вони могли бути позитивними, тобто такими, які містять у собі взаємоповагу та терпимість, а могли нести в собі несприйняття й ворожість. Ці стереотипи настільки міцно входили у свідомість людей, що на довгі роки визначали характер взаємовідносин між народами та державами.

Велику роль у цьому процесі відігравали й політичні чинники. Протягом багатьох століть війна та сила розглядались як природний та нормальний засіб вирішення міжнародних і внутрішніх проблем, а тому застосовувались всюди - в Європі і в Азії, в Африці та в Америці.

Останнім часом історики та політологи підраховували число воєн та воєнних конфліктів в історії людства. Їх кількість дорівнює багатьом тисячам. І всі вони створили певну традицію сили та виправдання війни, незважаючи на величезні жертви і втрати, з якими пов’язана будь-яка війна.

Особливою трагічністю в цьому сенсі позначене ХХ століття. Дві кровопролитні світові війни багато в чому змінили наш світ, залишивши по собі десятки мільйонів вбитих і поранених, знищені міста, пам’ятки історії та культури. На завершальному етапі Другої світової війни людство побачило атомну зброю, яка згодом зовсім по-іншому поставила питання про війну та мир.

Здавалося, що загроза знищення назавжди покінчить у свідомості людей з ідеєю використання війни та сили для вирішення різних проблем. Але й сьогодні людство знову готове застосувати зброю, світ знову переповнений конфліктами - міждержавними, міжнаціональними, міжконфесійними.

Кінець “холодної війни” означав кінець загрози ядерної війни. Але людська свідомість та психологія народів кардинальним чином не змінились; тому і в нових умовах лозунги культури миру та їх реалізація на практиці можуть і повинні змінити свідомість та уявлення людей.

Для утвердження культури миру дуже важливим моментом є розвиток “мирної” традиції в історії. Багатовікова історія людства свідчить, що у світі завжди існували не тільки ідеї війни, але й заклики до миру.

З часів Середньовіччя почала формуватися концепція “вічного й справедливого миру”, яка поступово перетворилася на важливий напрямок світової політичної думки. Її аналіз може надати суттєву допомогу в розумінні сучасних реалій, в роз'ясненні та утвердженні культури миру.

Необхідно також підкреслити, що з давніх часів у багатьох випадках ідеї вічного миру як загальнолюдського ідеалу, багато в чому пов'язувалися з перебудовою світу на демократичних засадах, із вирішенням завдань соціальної справедливості, рівності та свободи. Саме тому ми часто поєднуємо ці поняття - культури миру та демократії.

Поняття культури миру включає в себе різні компоненти. Тут і чисто філософська проблема, що передбачає аналіз самого феномена “культури миру”, і морально-етична, що являє собою зв'язок культури миру з етичними нормами та настановами. Дуже важливим є міжнародно-політичний контекст культури миру, який дозволяє вичленити, насамперед, проблему конфлікту - його причини, механізм визрівання та функціонування, можливості передбачення його наслідків, локалізації та, зрештою, його вирішення. При цьому до сфери уваги культури миру включається увесь комплекс проблем сучасної конфліктології.

Останнім часом все більший інтерес викликає проблема формування уявлень людей один про одного. Це також дуже важливий момент в утвердженні та розповсюдженні ідеї культури миру. Питання полягає в тому, наскільки швидко та ефективно можна утвердити позитивні стереотипи, прищепити людям поняття терпимості та добросусідства у ставленні до інших. Із цим пов'язана й проблема виховання людей у дусі ненасилля та відмови від воєнно-силового мислення.

У формулі “культура миру” дуже важливим є розкриття обох її складових. З одного боку - це аналіз можливостей самої культури у всіх її проявах - від культури в "академічному значенні", як явища, пов'язаного з інтелектом і художніми образами, аж до культури масової повсякденної свідомості, що включає поняття політичної культури людей, їх здатність цивілізовано спілкуватися один із одним та вирішувати різноманітні ситуації.

Інша частина формули, стосується поняття миру як антитези війни. Тут важливо проаналізувати й зрозуміти сутність миру, його структуру та форми утвердження в практиці міжнародних відносин і в спілкуванні людей між собою.

Після того, як ЮНЕСКО виступила ініціатором ідеї культури миру, уже пройшли десятки конференцій та зустрічей, на яких обговорювались різноманітні аспекти програми культури миру. Були опубліковані десятки монографій та збірників статей. Наслідком стало значне зростання інтересу до проблематики культури миру. І все ж доводиться констатувати, що культура миру ще не стала нормою поведінки для мільйонів людей. Тому залишається важливим завдання популяризації сутності поняття і програми культури миру в масовій свідомості, особливо, у молодого покоління.

Крім того, важливим, на нашу думку, є те, що навчальний курс з питань демократичного врядування та культури миру розпочали викладати і в навчальних закладах України та інших країнах пострадянського простору, які перебувають на етапі формування громадянського суспільства та правової держави, адже в деяких з них тривають досить небезпечні та важко вирішувані конфлікти. Ця обставина також є певним стимулом у створенні й розповсюдженні ідей культури миру в Україні.

Пропонований навчальний курс складається з двох основних частин: перша - присвячується проблемам становлення культури миру, друга - взаємозв’язку культури миру та демократії.

Основним завданням курсу є теоретичний аналіз і загальний компаративістський огляд вітчизняної та зарубіжної практики культури миру.

2. Культура миру – багатопланове поняття, яке виражає прагнення світового співтовариства зменшити кількість міжнародних конфліктів, пом’якшити їх гостроту шляхом змін у свідомості людей, замінивши культ сили та війни терпимістю і взаєморозумінням. Культура миру має стати невід’ємною складовою політичної культури, яка у свою чергу є частиною соціальної культури і, таким чином, загальної культури суспільства.

Під культурою ми розуміємо певну сукупність матеріальних і духовних цінностей, специфічний спосіб людської діяльності, що виробляється у процесі історичного розвитку. Культура є тим, що виділяє людину з природи і вирізняє її від інших живих істот. Кожна людина функціонує одночасно у двох середовищах – природному і суспільно-культурному. Подібно як біологічна інформація, що передається за допомогою генів, забезпечує існування, правильний розвиток і взаємодію з довкіллям кожного людського організму, так і культурні цінності‚ що передаються за допомогою систем символів‚ є відповідальними за взаємодію людини з суспільством.

Складовою частиною загальної культури суспільства є соціальна культура, тобто складний і переплетений набір духовних цінностей і орієнтацій, що визначають поведінку людини у суспільстві.

Нарешті, політична культура виступає як комплекс знань, відносин і символів, за допомогою яких визначаються зміст і цілі політики, що розуміється як певна послідовність процедур, пов’язаних з розподілом та здійсненням влади у людській спільноті. Вона впливає на спосіб здійснення влади і‚ в свою чергу‚ залежить від політичних перетворень.

Політична культура є тією ланкою, через яку кожен з членів суспільства як особистість взаємодіє з його політичною системою. Змінивши політичну культуру таким чином, щоб кожен з перерахованих елементів наповнився додатковим гуманістичним змістом, ми створимо у її рамках культуру миру, що сприятиме попередженню конфліктів, чи, у всякому разі, створить міцні механізми мирного вирішення спірних ситуацій‚ що часто виникають у суспільстві.

У політології існують два підходи до політичної культури. Обидва визначають її через поняття „цінності”, але розуміють по-різному.

Перший, так званий „об’єктивний” підхід здійснюється у рамках структурного функціоналізму (Т.Парсонс, Д.Істон), соціологічної течії, яка розглядає цінності як найвищі принципи, на основі яких забезпечується згода у суспільстві і в малих групах. Цінності вважаються об’єктивним явищем, що підтримує функціонування соціальних систем. Виходячи з цього, Д.Істон визначив політичну культуру як сукупність лише тих вірувань і уявлень, які явно визначають політичні дії.

Другий „суб’єктивний” або психологічний підхід, прибічниками якого є Г.Альмонд і С.Верба‚ бачить в політичній культурі систему політичних орієнтацій й переконань тієї чи іншої особистості. Політична культура є сукупністю її політичних знань, духовних цінностей, принципів, досвіду, світогляду, уявлень про форми і засоби політичної діяльності, а також політичного розвитку та вміння впроваджувати свої політичні знання і переконання у практику.

Ці орієнтації можуть не поділятися більшістю членів суспільства, навіть протидіяти функціонуванню політичного режиму. Головним є їхня присутність в індивідуальній свідомості членів суспільства.

Поєднуючи обидва підходи, можна стверджувати, що політична культура – це складний “об’єктивно-суб’єктивний” феномен, що включає у себе цінності, уявлення, установки, зразки та стереотипи політичної поведінки. Формування культури миру передбачає низку змін у кожному з цих елементів.

Пригадаймо, що цінності - це сукупність уявлень, які надають сенс вчинкам суб’єктів політичної дії. Цінності творять мотиваційну базу політичної культури. Формування культури миру передбачає сприйняття суспільством загальнолюдських цінностей, що утверджують недоторканність основних прав і свобод особистості, принципів поваги, суспільної солідарності, загальнонаціональної згуртованості, толерантності до людей інших рас, конфесійної приналежності, політичних переконань чи уподобань.

Необхідно міняти й уявлення про різні аспекти політичного життя, зокрема про власну поведінку у випадку політичного конфлікту, форми і методи його розв’язання. Такі уявлення часто спираються на традицію, тобто акумульований у людській свідомості досвід минулих поколінь. Формування культури миру передбачає розуміння всіма членами суспільства виняткової значущості будь-якої культури, сприйняття терпимості, волі до діалогу як єдино прийнятної форми розв’язання конфліктів, виключення застосування сили при цьому. Для утвердження культури миру важливе значення має також розповсюдження так званої мирної традиції в історії. Багатовікова історія людства демонструє, що в світі завжди існували не тільки ідеї війни, але й заклики до миру. “Роззброїти історію” (Ф.Майор) означає переорієнтувати систему історичної освіти у всіх державах на підкреслення історичного досвіду толерантності та мирного співіснування різноманітних суспільних груп‚ людей різного етнічного походження‚ кольору шкіри‚ конфесійної приналежності тощо.

Змінити потрібно також і установки, тобто ставлення суб’єкта до політичних явищ. Адже саме вони сприяють переводу уявлень і цінностей у площину практичної реалізації. Саме вони у випадку конфліктів визначають позитивне чи негативне ставлення до мирних ініціатив, принципової можливості укладення миру з протилежною стороною, готовність піти для цього на певні поступки тощо. Формування культури миру передбачає заміну таких установок як протиставлення і неприязнь відвертістю й справжньою увагою до усього інакшого, несхожого, пробудженням інтересу до історії та культури, особливостей‚ устрою і традицій інших країн.

Особливе місце належить зміні зразків та стереотипів політичної поведінки, до яких належать три домінуючі типи політичної поведінки, що, в свою чергу, визначаються політичними орієнтаціями. Це - політично активна поведінка, політично пасивна поведінка і політичне відчуження. Формування культури миру передбачає активне залучення більшості членів суспільства до участі у громадському та політичному житті, недопущення маргіналізації окремих груп, формування почуття спільної відповідальності за розв’язання існуючих конфліктів ненасильницькими засобами.

Розповсюдження культури миру вимагає також формування позитивних уявлень народів, держав й окремих особистостей один про одного, подолання негативних стереотипів, що несуть в собі заряд відторгнення, несприйняття і навіть ворожості, заміна їх позитивними стереотипами, тобто тими, що мають в собі взаємоповагу і взаємну терпимість.

Змін вимагають і норми, адже саме за допомогою норм здійснюється орієнтація поведінки людей на політичні цінності і ідеали, політична соціалізація тощо. До норм належать норми-звичаї (у тому числі, звичаї щодо методів розв’язання суперечок і ведення війн), норми-приписи (писане право, програми політичних партій, регламенти діяльності органів влади тощо), політичні символи (зображення, предмети, знаки чи музичні твори, яким приписується додаткове значення наочного втілення певних абстрактних ідей). Класичним символом ідеї загального миру стало, наприклад, зображення голубки відомого іспанського художника ХХ століття П. Пікассо.

Сприйняття символів‚ що формують безконечно велику кількість символічних систем у нашій свідомості‚ відбувається через сприйняття творів науки‚ культури і мистецтва. Через це художня література, високі зразки мистецтва, що представляють гуманістичні ідеали та цінності, мають вільно поширюватися і бути однаково доступними для всіх верств населення.

Таким чином, модернізація політичної культури у напрямку формування культури миру передбачає зміни у кожному з перерахованих вище аспектів.

Будь-яка політична культура віддзеркалює інтереси, громадське становище і особливості історичного розвитку відповідної соціальної спільноти. Для віддзеркалення процесу зміни політичної культури Г.Альмондом та С.Вербою було введене поняття типу політичної культури. Вони виділяють три ідеальні типи, зосереджуючи увагу на цінностях, зразках поведінки та способах організації влади.

1. Патріархальна політична культура, основною ознакою якої є відсутність інтересу широких суспільних мас щодо участі в політичному житті.

2. Підданська політична культура – існує сильна орієнтація на політичну систему, що поєднується із слабкою участю громадян у її функціонуванні.

3. Активістська політична культура, яка віддзеркалює зацікавленість у політичній системі та активну участь у ній.

На практиці ці типи взаємодіють, творячи змішані форми. У сучасних політичних системах країн Азії, Африки та Латинської Америки переважають поєднання першого та другого типів, а у країн Європи та Північної Америки – другого та третього.

Розвиваючи подану типологію, В.Розенбаум (США) виділяє „фрагментовані” та „інтегровані” типи політичної культури. Фрагментований тип характеризується відсутністю консенсусу щодо базових принципів політичного устрою суспільства. Цей тип панує у більшості африканських та латиноамериканських держав, частково у Північній Ірландії, США та Канаді. В його основі лежить соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна й інша фрагментація суспільства. Це створює сприятливі умови для ідеологічної нетерпимості і безкомпромісної налаштованості конфліктуючих груп, створює перешкоди для формування та інституалізації загальноприйнятих правил політичної гри тощо.

Інтегрований тип відрізняється наявністю порівняно високого ступеня консенсусу з базових питань політичного устрою, переважанням громадянських процедур в залагоджені суперечок та конфліктів, низьким рівнем політичного насилля, високим ступенем різноманітних форм плюралізму. Цей тип переважає у більшості країн Західної, Північної та Центральної Європи, в Японії, Австралії, Новій Зеландії.

Оцінюючи обидва перераховані вище типи політичної культури з точки зору формування в них культури миру, зазначимо, що інтегрований тип створює кращі передумови для функціонування таких суспільних цінностей‚ як толерантність, недискримінація тощо. Але й фрагментований тип не може бути перешкодою для розповсюдження ідей миру, толерантності, рівної участі усіх існуючих груп у суспільному житті та управлінні суспільством.

Окремі дослідники здійснюють типологізацію політичної культури на підставі інших критеріїв. Зокрема, у літературі виділяються такі типи політичної культури як замкнений на противагу відкритому, прогресистський –реакційному, ліберальний як антитеза до консервативного, консенсусний – до конфронтаційного.

З цієї точки зору, формування культури миру в умовах наростаючої глобалізації передбачає з одного боку, необхідність переходу від конфронтаційного до консенсусного та від замкненого до відкритого типів політичної культури, а з іншого – формування у суспільстві толерантного ставлення до людей інших переконань і поглядів незалежно від того, чи належить певне суспільство до прогресистського, реакційного, ліберального чи консервативного типів. Адже засадами згуртованості й солідарності соціальних та етнічних груп населення залишається збереження їхньої винятковості, відмінності від інших з одночасним збереженням рівності основних прав і свобод.

Політична культура засвоюється у процесі політичної соціалізації, тобто засвоєння політичних орієнтацій, форм політичної поведінки, традицій політичної системи, прийнятних для даного суспільства, а також формування навичок політичної участі. Існують два типи політичної соціалізації: пряма і непряма (первісна і вторинна). Пряма соціалізація – це безпосереднє набуття політичних знань та установок. В процесі соціалізації взаємодіють між собою декілька суб’єктів: соціалізант, тобто та особа, на яку спрямований процес соціалізації; агентури соціалізації – інституції, які її здійснюють (освітні установи, партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо), агенти соціалізації (соціалізатори), тобто безпосередні „провідники” соціалізуючої дії – батьки, викладачі, активісти громадських організацій, громадські діячі, журналісти тощо. Їхня взаємодія у формуванні культури миру стане предметом розгляду наступних розділів.

Непряма соціалізація – це свого роду віддзеркалення на політичні установки рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особи. Найважливіший інструмент в розповсюдженні ідей культури миру за допомогою непрямої соціалізації являє собою діалог культур і цивілізацій. Форми такого діалогу дуже різноманітні. Це, зокрема, взаємне збагачення досягненнями матеріальної та духовної культури, функціонування так званих „контактних зон”, в яких відбувалося і відбувається переплетіння різноманітних культур.

Але необхідно пам’ятати, що повсякденна культура міжнаціональної взаємодії, яка складається переважно стихійно – під впливом туризму, shop-турів, легальної і нелегальної трудової міграції‚ – втілюється в більш або менш стійкі, але далеко не завжди позитивні образи інших країн і народів у масовій свідомості. Тому у повсякденному житті механізми формування культури насильства все ще сильніші за механізми формування культури миру. Як справедливо зазначає з цього приводу В.А.Смолій, тут знаходиться сфера стихійного виробництва таких зразків взаємодії між представниками різних націй і віросповідань, що не контролюються суспільством і урядами.

Таким чином‚ формування культури миру у рамках політичної культури суспільства – це складний процес‚ у процесі якого мають відбутися:

0. зміни в системах норм‚ цінностей, установок‚ зразків та стереотипів політичної поведінки;

1. трансформація політичної культури у напрямку від патріархальної та підданської до активістської;

2. подолання соціокультурної, конфесійної, національно-етнічної й іншої фрагментації суспільства на основі залучення всіх наявних груп до активної участі у політичному процесі.

3. За останні роки термін “культура миру” стає все більш популярним завдяки ЮНЕСКО (Організації ООН з питань культури, науки та освіти), але поки що не вироблене більш-менш чітке тлумачення цього терміну. Існують різноманітні підходи щодо пояснення даного терміну, деякі з них ми розглянемо нижче. Чи повинна це бути “культура миру” – спільна для всіх країн концепція чи “культура миру”, властива тільки окремо взятому народові? Чи цей термін можна тлумачити більш плюралістично, як “культури світу”, тим самим відображаючи ту частину визначення ЮНЕСКО що “культура миру” не може бути імпортована чи кимось нав’язана, а повинна отримати розвиток з середини самої культури народу?

Яке б визначення “культури миру” не використовувалося, важливо враховувати, що культура має локальний або мікрорівень, глобальний або макрорівень, наприклад, Захід та Схід. Існує велика кількість різноманітних культурних традицій, які необхідно включити до концепції “культури миру”.

Також важливо розрізняти питання миру в середині культури та між культурами. З позиції системного підходу різноманітні визначення “культури миру” повинні застосовуватися як в середині, так і між системами, належати і локальним частинам, і глобальному цілому.

Проблема визначення значення терміну “культура(и) миру” ускладнюється різними тлумаченнями двох ключових елементів – “культури” та “миру”. Після розгляду різноманітних визначень “культури”, та еволюції шести різних перспектив миру (базуючись на західних дослідженнях), нижче будуть розглянуті шість теорій культури миру, шість перспектив ненасилля, відносно миру в кожній з цих шести областей, діяльності міжнародних і національних організацій в кожній з даних галузей, можливих міжнародних та національних систем раннього попередження конфліктів для виявлення негативного розвитку в кожній з цих галузей та важливості розвитку позитивного, багатокультурного бачення цих шести типів миру, який ми можемо сформувати в ХХІ столітті.

Існує велика кількість різноманітних визначень культури. По-перше, існує вузьке та широке тлумачення культури.

Вузьке визначення сфокусоване на мистецтвах: літературі, поезії, музиці, театрі, живописі, танцях тощо. Широке визначення, яке використовується в антропології та галузях міжкультурного спілкування, включає всю нашу поведінку. набуту в суспільстві. Наведемо одне з антропологічних визначень культури: “набута, прийнята, стереотипна поведінка, відображена в технології (знаряддях) праці, соціальних організаціях (включаючи економічні. політичні, соціальні, релігійні, освітні, сімейні та інші організації) та в ідеях (віруваннях)”. Ключовим моментом є те, що культура не дається людині від народження, а набувається нею після народження, протягом життя і передається з покоління в покоління. Культура також є спільною для групи людей на певній території, а всі інші аспекти культури індивіда повинні вписуватися в загальну модель.

Наведемо інше визначення культури: “культура – це те, що надає життю сенс”. Третє визначення культури дається через більш глибокі, приховані рівні сенсу, в доповнення до поверхневих, більш очевидних значень. Тут культура визначається як “спільні символи, ритуали та фігури героїв, що поділяються групою людей та базуються на системі цінностей та прихованих припущень про реальність”.

Термін “мир” так само як і термін “культура” має широкий спектр визначень. Ми розглянемо шість широких категорій розуміння миру, що сформувалися історично в рамках західної традиції дослідження миру, зокрема за останні п’ятдесят років (після ІІ світової війни). Ці шість категорій приблизно відповідають еволюції цієї проблеми в західних дослідженнях. Це не означає, що всі дослідники дотримувалися раніше однієї точки зору, зараз іншої, що сьогодні більшість дослідників цієї галузі приймають шосту категорію: цілісну парадигму внутрішнього та зовнішнього миру. Навпаки, еволюція містилася в русі від розуміння миру як відсутності війни до усвідомлення більш цілісної точки зору.

Етапи еволюції цього поняття:

І. Мир як відсутність війни. Варто відзначити, що всі представлені тут шість визначень миру передбачають відсутність війни як необхідну умову для миру. Разом з тим, перша перспектива, мир як відсутність війни, відноситься до силових конфліктів між державами та в середині держав – війна та громадянська війна. Це розуміння миру до сьогодні широко закріпилося в масовій свідомості та серед політиків. У деяких випадках з цим можна посперечатися, хоча це залишається законною метою, доки продовжується кровопролитний конфлікт.

ІІ. Мир як баланс сил в міжнародній системі. Квінсі Райт (1890-1970), професор Чикагського університету, президент американської асоціації політичних наук (з 1949 – воєнний історик) модифікував ідею миру як відсутність війни в тлумачення миру як динамічного балансу, що включає політичні, соціальні, культурні та технологічні фактори; війна для нього – наслідок порушення цього балансу. Райт стверджував, що даний баланс сил існував в міжнародній системі, визначеній для нього через всезагальну модель відносин як між, так і в середині держав. Його модель передбачала, що будь-яка значна зміна одного з факторів призведе до відповідних змін інших факторів для збереження балансу. Наприклад, Роберт Оппенгеймер – не визнаний “батько” ядерної бомби – прийняв точку зору Райта, коли наполягав на продовженні розробки бомби, для того, щоб були створені глобальні політичні інститути (ООН) для забезпечення контролю за новими глобальними воєнними технологіями.

ІІІ, Мир як негативний мир (відсутність війни) і позитивний мир (відсутність структурного насильства). Розвинув теорію Райта, використовуючи категорію "негативного миру" та "позитивного миру", Галтунг, який зазначає, що негативний мир - це відсутність війни, а позитивний мир – відсутність "структурного насильства". Іншими словами, якщо люди помирають від голоду, коли у світі є можливість їх нагодувати, чи помирають від хвороб, коли є необхідні ліки, то тоді ми можемо говорити про існування структурного насильства, оскільки альтернативні структури теоретично можуть не допустити ці смерті. Мир в цьому тлумаченні включає як позитивний, так і негативний мир. Модель Галтунга (в доповнення до аналізу на внутрішньому/міждержавному та міжнародному рівні) включає глобальний рівень аналізу, наприклад, глобальної економіки, що знаходиться під впливом транснаціональних корпорацій (ТНК).

ІV. Феміністський мир: макро- та мікрорівні миру. Протягом 1970-80 років в рамках феміністського напрямку була розроблена четверта концепція дослідження миру, яка розширила розуміння негативного та позитивного миру до особистісного рівня. Нове визначення миру передбачало не тільки виключення організованого насильства на макрорівні (наприклад, війна), але й неорганізоване насильство на мікрорівні (знущання на війні чи домашнє насильство). До того ж, концепція структурного насильства таким чином була розповсюджена на індивідуальні, макро- і мікро рівневі структури, що шкодять чи дискримінують окремих індивідів чи групи. Виходило, що феміністична модель миру включала в себе в широкому сенсі всі види насильства над людьми від індивідуального до глобального рівня, доводячи, що це є необхідною умовою для мирного існування планети.

V. Цілісний мир Гайя: мир з навколишнім середовищем. У 1990-х роках сформувалися два види теорій цілісного миру. Тут як і в феміністичній моделі, мир між людьми розглядається на всіх рівнях аналізу – від особистісного рівня до глобального. Теорія миру Гайя надає великого значення відношенню людей до біосистем – аналіз на рівні відношення до навколишнього середовища. Мир з навколишнім середовищем розглядається як центральний пункт даної теорії миру, в якій людина є однією із багатьох живих істот, що населяють Землю, а доля планети представляється найважливішою метою. Цей вид теорії цілісного миру не має духовного виміру, мир в ньому визначається з урахуванням всіх форм фізичного насильства над людьми та навколишнім середовищем.

VІ. Цілісний внутрішній та зовнішній мир. Шоста теорія миру відводить головне значення внутрішнім, езотеричним (духовним) аспектам миру. Ця теорія миру базується на духовності, фокусується на внутрішньому мирі, вважаючи, що всі аспекти зовнішнього миру, від індивідуального рівня до рівня навколишнього середовища, повинні базуватися на внутрішньому мирі. В доповнення до відносин людей один з одним та з миром, включаючи навколишнє середовище, до теорії миру Гайя додається духовний вимір. Цей вимір по різному визначається дослідниками миру в залежності від їх культурного середовища. Ця нова парадигма в дослідженні миру резонує з світовими духовними та релігійними традиціями.

Наведені вище теорії ілюструють ряд важливих змін в концепції миру в західних дослідженнях, що відбулися за останні 50 років. Ідея, що мир може визначатися єдиним фактором, “відчутністю війни”, була замінена в наступних теоріях миру багатофакторністю, що включала такі вимоги, як відсутність структурного насильства чи мир з навколишнім середовищем.

Хоча відсутність війни залишається необхідною умовою для всіх визначень миру, вона все ж не завжди є достатньою в більшості формулювань миру. В той же час відбулося зрушення від включення просто державного рівня аналізу визначень миру як відсутності війни до теорій миру, що включають в себе багаторівневий аналіз від індивідуального рівня до рівня навколишнього середовища. Звідси, багатофакторні та багаторівневі концепції миру значно більш складні, ніж прості теорії “відсутності війни”.

Два інших важливих питання еволюції західної концепції миру відносяться до різноманітних інтерпретацій “позитивного миру” та “ненасильства”, Тут необхідно зупинитися на розгляді еволюції від негативної до позитивної точки зору на мир, включаючи еволюцію самої концепції “позитивного миру”.

Шмідт в своєму критичному марксистському аналізі “Політика та дослідження миру” (1968) стверджував, що позитивні концепції миру приречені на невдачу, тому що неможливо досягнути згоди з питання позитивного бачення миру. Він висунув ідею, що вчені можуть прийти до згоди тільки по пунктах, проти яких вони виступають: війна, голод, бідність. Стаття Шмідта була. можливо, головним стимулом для відповіді Галтунга в 1969 р., в якій він переглянув концепцію “позитивного миру”, висунуту Квінсі Райтом, щоб визначити відсутність “структурного насильства” – соціальних, політичних та економічних структур, винних в смертях людей, яких можна було уникнути шляхом недопущення голоду та вилікування хвороб. Позитивна концепція миру Галтунга – відсутність структурного насильства, подібно до його негативної концепції – відсутності війни, не включала внутрішнього чи духовного виміру. За його теорією, і той і інший мир мав місце в зовнішньому мирі, а позитивний мир – це функція соціальних структур.

Феміністична теорія, четверта в нашому переліку, розширила концепцію позитивного миру, щоб включити мікроструктури, такі як сім’я, та макроструктури Галтунга.

Поява цілісної парадигми миру в дослідженнях (з духовними категоріями навколишнього середовища) ознаменувалась збільшеним інтересом до позитивної концепції миру. Частково це пояснюється розумінням того, що незалежно від нашої національності, культури та релігійних традицій ми всі взаємопов’язані та взаємозалежні. Нове мислення передбачає визнання взаємозалежності в середині глобальної екосистеми, важливості культури в контексті глобальної культурної системи та різноманітних віровчень світових релігій.

Цілісні парадигми миру включають духовні категорії навколишнього середовища, які резонують з нашим досвідом позитивного миру, і, як результат, додають позитивні образи до своїх інтелектуальних розробок. Тобто, позитивний мир може розглядатися як концепція, що розвивається, концепція, яка не існувала в початковому визначенні миру як “відсутності війни”, концепція, яка поступово набуває різноманітних значень з розширенням цієї теорії.

Культура миру: шість перспектив, що базуються на еволюції концепції миру.

Термін “культура миру” за останній час став одним з найважливіших пріоритетів для ЮНЕСКО, як в теоретичному плані, що показали Барселонські конференції 1993 та 1994 років “Внесок світових релігій в культуру миру”, так і практично, про що свідчить реалізація спеціалізованих проектів ЮНЕСКО. Важливе теоретичне питання стосується можливих значень терміну “культури миру”.

Як було відзначено вище, культура може визначатися як набута, прийнята, стеоретипізована поведінка, відображена в технології/знаряддях, соціальних організаціях (економічні, політичні, соціальні, релігійні, освітні, сімейні та інші організації) та в ідеях (віруваннях). За цією теорією соціалізація – це процес, завдяки якому пізнається культура, включаючи наші релігійні вірування та практику, а агенти соціалізації – це мова, політика, економіка, релігія, освіта, сім’я та засоби масової інформації. Культура, згідно з цією теорією – це середовище, через яке ми усвідомлюємо мир, макро- та мікро контекст значень, забезпечуючи спадковість. Тому культура миру стане культурою, яка зробить мир можливим, і, як ми вже побачили вище, значення культури миру буде змінюватися відповідно до концепції миру, що використовується.

І. Культура миру для миру як відсутності війни. Якщо мир – це тільки відсутність війни між та в державах, тоді культура миру була б культурою, що робить війну між та в державах мало імовірною, до тих пір, доки, в кінці кінців, ці війни взагалі не припиняться. Така культура миру формувалась протягом тривалого часу в різних регіонах світу та між деякими державами, наприклад, між Канадою та США, Англією та Францією, Австралією та Новою Зеландією. Дослідники сперечалися, чи отримала ця тенденція світове розповсюдження протягом останніх століть (Смокер, 1984). Зменшення числа міждержавних воєн в Європі, наприклад, спостерігалось протягом кількох століть, тим самим ця свого роду культура миру існує між членами Європейського Співтовариства. До того ж, чітко визначилась світова тенденція – домінуюча модель, спрямована проти міждержавних військових дій, як, наприклад, було до 1938 року; збройні конфлікти при зовнішньому військовому втручанні як домінуючої моделі до середини 1980-х років (наприклад, війни у В’єтнамі та Афганістані); в наш час домінантною формою конфлікту є внутрішньодержавні збройні конфлікти, як правило між націями (не державами) чи різними етнічними групами, без військового іноземного втручання, наприклад, в колишній Югославії, М’янмі та Руанді.

Іншими словами, якщо на одному, міждержавному рівні досягнуто значного прогресу щодо культури миру (відсутності війни), на іншому, внутрішньодержавному рівні цього не відбувається, особливо, коли це стосується різних народів та етнічних груп. Для дослідження даної проблеми необхідно розглядати культуру миру, як баланс сил в міжнародній системі.

ІІ. Культура миру з точки зору миру, як балансу сил в міжнародній системі. У встановленні балансу сил культура миру, пояснюється різними теоретиками крізь призму зростаючої економічної, соціальної та політичної взаємозалежності держав в міжнародній системі, що знизило небезпеку конфліктів між державами. Тому можливість війни між Францією та Німеччиною зараз практично неможлива для двох сторін, не дивлячись на те, що тільки півстоліття тому ці дві держави були полем битви в одній з самих кривавих воєн історії людства. Але це, можливо, не відноситься до Індії та Пакистану, Аргентини та Чилі. Північної та Південної Кореї, хоча теоретики інтеграції сперечаються, що небезпека війни між цими державами в багатьох випадках зменшилась і буде зменшуватися в майбутньому разом із зростаючою економічною, соціальною та політичною взаємозалежністю. Цей функціональний аргумент інтеграції, близький за значенням до теорії балансу сил, передбачає, що, якщо мир розглядається як баланс сил в міжнародній системі, що робить можливими зміни на державному рівні ненасильницьким шляхом, тоді процес глобалізації, разом з інтеграційними процесами, викладеними вище, повинен укріплювати культуру миру. Це особливо вірно для періоду після ІІ Світової війни, коли було засновано ООН, почався розвиток міжнародних неурядових організацій (МНУО), транснаціональних корпорацій (ТНК). Протягом цього періоду культура миру як “баланс сил” значно зросла, що було відзначено зниженням числа воєн між державами, що мають спільні кордони. Культура миру в даному сенсі відноситься до структур, норм та звичаїв, що отримали позитивний розвиток в міжнародній системі та в середині держав, вони є, якщо не обов’язковими, то прийнятими умовами визнання країни в якості члена Співтовариства.

Такі теоретики як Кенет Булдінг, стверджують, що розвиток зон миру (миру в розумінні відсутності війни) – це частково результат “руху за мир”. Для Булдінга рух за мир – непрямий наслідок зростаючої взаємозалежності між державами в міжнародній системі, в той час, як “рух за мир” представлений окремими громадянами та групами, що активно ви ступають проти війни, ядерної зброї та інших, небажаних для міжнародних систем елементів. Зони миру – це області, в яких війна між чи в середині держав стала значно малоймовірною через взаємозалежність і держав і націй в середині цих зон.

ІІІ. Культура миру для негативного миру (нема війни) і позитивного миру (нема структурного насильства). Якщо ми звернемось до культури миру в структурі Галтунга та зупинимося на питанні структурного насильства, тоді перед нами постане менш позитивна картина миру, але ніяким чином не негативна. На неурядовому рівні з’явилась велика кількість груп, що складаються з громадян різних країн, що борються за створення економічного, соціального та політичного контексту, щоб подолати жорстокі прояви структурного насильства, тобто бідності, голоду та хвороб.

На доповнення до цього багато урядів сприяють гуманітарним місіям по всьому світу. Хоча буде законно звинуватити глобальні економічні та політичні структури світу в тому, що вони продовжують в значній мірі сприяти глобальному структурному насильству через діяльність транснаціональних корпорацій і що є неминучим наслідком існуючої міжнародної економічної системи. необхідно визнати. що багато приватних мультимільйонних підприємств та тисячі подібних менших за розміром працюють на подолання “структурного насильства”, використовуючи економічні, соціальні та політичні методи. Хоча це розуміння миру ще не досягло успіхів у зміні цінностей чи економічних, політичних та соціальних структур, необхідних для створення миру, в якому структурне насильство стало б в більшій мірі мало імовірним, яскраві докази свідчать про появу саме такого розуміння культури миру. Дії громадян та урядів при наданні гуманітарної допомоги, досить часто неадекватні, тим не менше є визнаним фактором міжнародних відносин; вони швидше норма, ніж виняток.

ІV. Культура миру в теорії феміністського миру на макро- та мікро рівнях. Якщо розглядати концепцію культури миру в структурі феміністської теорії, то виявиться, що необхідні для миру культурні умови не існують ні в одній країні. Фізичне та структурне насильство на мікро рівні, в суспільстві та сім’ї, на вулицях та в школах широко розповсюджене, а культурні, соціальні, політичні та економічні зміни, необхідні для створення феміністичної культури миру представляють виклик кожному національному суспільству на Землі, майже всім його інститутам, включаючи і релігійні. Три попередніх моделі миру виділяли мікро рівні аналізу миру, феміністична модель походить з особистого досвіду, базується на тому, як мир сприймається індивідом. Еволюція концепції миру в напрямку до цілісного миру, включаючи внутрішні та зовнішні аспекти, вимагала цього зрушення від макро- до мікро індивідуального миру. Тоді як три попередні моделі намагалися концептуалізувати мир за допомогою абстрактних, загальних концепцій, що застосовуються на більш глобальному рівні, феміністична модель перевернула це розуміння і ясно визначила мир на рівні особистого досвіду. В цьому відношенні феміністичні теорії також є зрушенням у напрямку позитивно-оцінюючого сприйняття миру, що виділяє цілісну, неієрархічну взаємодію між людьми. Феміністична культура миру, що базується на особистісному аналізі, вимагає фундаментальних змін соціальних цінностей як на Півночі, так і на Півдні. Проблеми домашнього насильства та жорстокого поводження з дітьми, прийняті феміністськими вченими, потребують цих фундаментальних змін культурних цінностей. Феміністки висунули питання як на мікро рівні – побиття жінок, так і макроструктурні питання, наприклад, всеохоплюючий ефект патріархальних структур. Як наслідок, феміністичні концепції культури миру передбачають широкомасштабні зміни особистісних культурних цінностей.

V. Культура миру в теорії цілісного миру Гайя: мир з навколишнім середовищем. Цілісна інтерпретація культури миру представляє ще більш широкий набір питань. Ще зовсім недавно навколишнє середовище розглядалося в західній цивілізації тільки як джерело для експлуатації, як щось окреме від людського існування, зараз воно розглядається як нерозривно з ним пов’язане. Розширення зовнішнього миру, включаючи мир з навколишнім середовищем, - важлива і необхідна еволюція концепції миру, тобто навколишнє середовище може розцінюватися чи просто як складова частина біохімічної системи, чи як Богиня Гея, жива істота, цілісна система, складова частина як в функціональному, так і логічному значенні слова. Зрушення цінностей в напрямку усвідомлення миру з навколишнім середовищем не призвело ще до широких, радикальних мін культурних цінностей, але, можливо, процес вже почався. Сьогодні вже існує визнання необхідності жити в гармонії з навколишнім середовищем, - необхідності, яка для деяких тільки функціональна, але яка для багатьох, якщо не для більшості, базується на визнанні планети священною.

VІ. Культура миру для цілісного внутрішнього та зовнішнього миру. В західних дослідженнях миру – це представляє перехід від парадигми світського миру до парадигми духовного миру, розуміння того, що внутрішній та зовнішній мир – духовний та матеріальний – взаємопов’язані та взаємозалежні. Саме внесок світових релігій та духовних традицій може допомогти нам краще зрозуміти цілісність миру. Різноманіття людського релігійного життя, відзначене в традиції екуменізму, зможе забезпечити динамічний зв’язок між внутрішнім та зовнішнім мирами, коли внутрішньо-зовнішній мир буде проявлятися у всіх аспектах культури миру, включаючи макро та мікро соціальні та економічні інститути, місцеві та глобальні цінності, мистецтво, літературу. музику, технології, медитації, молитву. Створена культура миру складе глобальну модель, схожу на нашу планету (Гею), де взаємодіючі локальні культури є проявом внутрішньої єдності та зовнішнього різноманіття, розповсюдженого по всій системі. Згідно з цією парадигмою визначення реальності будуть істотно відрізнятися. До цього “реальність” в західній теорії миру була визначена по відношенню до аспектів матеріального миру, що вело до концентрації на економічних, військових та політичних питаннях, “реальність” згідно з парадигмою цілісного миру включає як матеріальні, так і духовні компоненти. Цілісна культура миру, може збалансувати внутрішнє та зовнішнє, чоловіче та жіноче, матеріальні та духовні структури, призведе до результатів, які будуть відрізнятися від сучасних, коли теорії миру концентрувались тільки на зовнішньому мирі, який змінювався, не урівноважуючи його з паралельним та взаємозалежним дослідженням внутрішнього.

Висновки по теоріях культури миру. Попередньо були розглянуті різноманітні інтерпретації концепції культури миру від вузького підходу, який виділяє створення культурних умов, що роблять війну між державами неможливою, до широкого погляду, який вимагає перетворення культури кожної держави, та робить цілісний внутрішньо-зовнішній мир досяжним. Якщо ми використовуємо цю структуру, тоді практично існує три стратегії для створення глобальних культур миру.

Перша з них виділяє важливість міжнародної системи при створенні глобальних культур миру. Короткостроково: існуючий напрям до міжнародного співтовариства, в якому міжнародна війна визначається неприйнятною, повинен бути посилений для того, щоб довгостроково зробити можливою роботу для створення локальних культурних умов для підтримки широкого визначення миру, як у феміністській теорії, що передбачає виключення мікрорівневого фізичного та структурного насильства як проти індивіда, так і проти націй та держав. Друга стратегія для створення глобальних культур миру підкреслює, що ми повинні працювати в наших власних культурних співтовариствах для перетворення нашої місцевої культури в культуру миру, і таким чином формувати глобальну культуру миру. Третя стратегія охоплює глобальні та місцеві ініціативи, працює з міжнародними, національними та місцевими організаціями та групами для створення необхідних культурних умов для миру. На глобальному рівні мир може буде визначений, хоча б для початку, по відношенню до усунення великомасштабного фізичного та структурного насильства.

ЛЕКЦІЯ 2. ДЕМОКРАТІЯ ЯК ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ІНСТИТУТ СВОБОДИ

ТА АНТИКОНФЛІКТНИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

1. Демократія: визначення, походження та її генеза в історії політичної думки.

2. Виникнення та розвиток інституту парламентаризму.

3. Ідеї демократичного врядування в українській історії та суспільно-політичній думці.

4. Особливості становлення й розвитку демократії в незалежній Україні.

1. Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюється й реалізується людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність, адже демократія – це процес.

Минуло близько 2,5 тисяч років відтоді, коли демократ Протагор розвинув ідею про громадянську рівність, а Фукідід уперше вжив поняття “демократія”, але проблеми демократії не перестають перебувати в центрі багатьох теоретичних дискусій, ідеологічних доктрин.

Визначення демократії. Демократія – (від грецького demokratia; де demos – народ; а kratos – влада) – форма державного устрою, при якому джерелом влади визначається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади.

Походження демократії. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин призвів до остаточної перемоги приватної власності в Стародавній Греції. Традиційні владні структури поступово втрачають свою опору. На зміну спадковим царям (базилеям) в грецьких полісах приходять видатні особи, які проводили свою політику за допомогою насильницьких методів. Їх називали тиранами, а введену ними форму правління – тиранією.

Однак, тиранам VII-VI ст. до н.е. не вдалося в кінцевому підсумку вирішити проблеми грецьких полісів і зміцнити свою владу. Це змогли зробити законодавці-реформатори, які заклали основи античної демократії. Першим в цьому ряду був Солон, який в 594 р. до н.е. був обраний першим архонтом – вищою посадовою особою в Афінах з необмеженими повноваженнями. Солон (близько 638-559 рр. до н.е.) – увійшов в історію Стародавньої Греції як великий реформатор, засновник полісної демократії Афін, а також як правитель, що скасував борги і знищив боргове рабство. Він вважав, що життя суспільства мають регулювати право і закони, прийняті за повної суспільної згоди. Його принципи міри, золотої середини, громадянської єдності були вірно визначені ним як основи існування грецького полісу. Саме вони були покладені Солоном в основу реформ, які були сприйняті його співвітчизниками лиш багато років потому. Аристотель зазначав, що саме з реформ Солона розпочалася “демократія”.

Власне демократичний устрій в Афінах вперше був запроваджений Клісфеном 507 р. до н.е. Суть цього устрою полягала в тому, що кожен вільний громадянин Афін отримував рівні права, незалежно від того, ким він був - селянином, торговцем чи аристократом. Клісфен ліквідував привілеї афінської знаті. Уся повнота влади в Афінах втілювалася у рішеннях міських зборів громадян – асамблеї, яка збиралася 10 разів на рік.

Згодом ідеї Солона розвинув і реалізував в практичному житті видатний афінянин Перикл (бл. 500-429 рр. до н.е.), який перебудував і зміцнив демократичний устрій Афін за 32 роки свого перебування при владі, в так званий “вік Перикла” (461-429 рр. до н.е.). Щоб заручитися підтримкою народу Перикл очолив демократичну партію і в 460 р. до н.е. демократи, яких він очолював, прийшли до влади. В 444-429 рр. до н.е. Перикл 15 разів поспіль обирався стратегом Афін – автократом, а Афіни в цей час досягли найвищої могутності. Перикл не був великим реформатором, він лише довершив почате Солоном і Клісфеном. Він домагався того, щоб Афіни стали ідеальною державою, перетворились в квітучу демократію, яка могла б захистити народ від зовнішніх ворогів та охороняла би своїми законами права усіх вільних громадян.

Саме за правління Перикла було введено платню різним категоріям державних службовців: архонтам – по суті, членам уряду; гелеастам – засідателям в суді; війську і флоту. За Перикла почали виплачувати допомогу сиротам і калікам, за рахунок держави виховувались сини загиблих на війні; розгорнулися велетенські будівельні роботи з тим, щоб люди мали можливість заробляти собі на життя. В результаті правління Перикла Афіни досягли своєї найвищої могутності і краси. Але вінцем його діяльності стала афінська демократія – панування повноправних громадян.

Ознаки класичної афінської демократії. Основними характеристиками класичної афінської демократії були:

- рівні права громадян у здійсненні законодавчої (Рада п’ятисот) та судової (трибунали галеастів) влад;

- суверенна влада належала всім громадянам поліса віком старше 20 років;

- поширення суверенної влади на всі сфери діяльності міста-держави;

- різноманітні способи обрання кандидатів на громадські посади (безпосередні вибори, жеребкування, система ротації);

- відсутність пільг, за допомогою котрих обрані на громадянську службу особи – державні діячі, відрізнялись би від звичайних громадян;

- короткочасний мандат усіх посад, що їх вибирали (один рік);

- звітність посадових осіб;

- оплата праці державних функціонерів, обраних на ці посади.

Отже, наріжними каменями системи грецької політичної свідомості були дві фундаментальні цінності: свобода і повага до закону. Управління полісом здійснювалося за добровільної участі громадян, а головним засобом їх співпраці було вільне і вичерпне обговорення політики в усіх її аспектах. Саме тому патріарх грецької політичної думки Платон відстоював притаманну грекам думку, що державне управління має спиратися на переконання та перевиховання, а не на примус. Політична свобода громадян базувалася на їхній повазі до закону, що означало:

• править закон, а не правитель;

• закон заслуговує на повагу громадянина навіть тоді, коли він його карає;

• свобода та верховенство закону ― основа добровільного державного управління.

Уже в Стародавній Греції поняття “демократія” трактувалося Протагором, Фукідідом, Тразимахом по різному, хоча усі античні мислителі розуміли під демократією такий лад, за якого влада перебуває в руках народу. Однак такий загальний підхід уже не задовольняв ні Платона, ні тим більше Аристотеля, бо вони проводили межу між демократією, регульованою законами, й демократією, позбавленою таких законів, де більшість народу зазнає впливу демагогів, що мають необмежену владу.

Платон, а за ним і Аристотель не тільки виділили й назвали три можливі види державного устрою – монархію, аристократію і політію (влада народу в малій державі-полісі, яка здійснюється в загальних інтересах; нині – демократія), а й попередили про можливі форми деградації кожного з цих видів, про відповідно, в тиранію (одноосібне правління узурпатора), олігархію (владу небагатьох), охлократію (владу натовпу).

Найбільш правильною формою держави Аристотель вважав політію, при якій державою управляє більшість в інтересах загального блага. За Аристотелем, демократія, як превалювання бідних у сфері влади має п’ять різновидів. Із усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію Солона, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси й висока оцінка реформ Солона, з якого, на думку Аристотеля починається демократія в Афінах.

У Стародавньому Римі на початку ІІІ ст. до н.е. після завершення боротьби патриціїв і плебеїв (287 р. до н.е.) сформувалась нова соціальна структура общини. Згідно з нею, кожен громадянин, нащадок патриціїв і плебеїв, мав право на земельну ділянку і долю у військовій здобичі. Разом з тим, усі громадяни в рівній мірі були відповідальні перед законом, а навернути громадянина за борги в рабство стало неможливим. Найвищим виборним і законодавчим органом Риму були Народні збори. Незважаючи на те, що республіка в Римі була встановлена в 510 р. до н.е. і у римлян склалася уява, що верховним носієм вищої влади в державі, тобто “імперія” є сам народ, все ж політичний лад Риму носив яскраво виражений олігархічний характер, бо вся влада в ньому належала знаті (нобілітету).

В добу Середньовіччя, яка проходила під знаком боротьби за зверхність між світською владою монархів і владою Церкви, вперше отримали законодавче закріплення політичні компроміси – Велика Хартія Вольностей (1215 р.) і Магдебурзьке право (з 1188 р.), яке обмежувало сваволю феодалів. І саме в добу пізнього Середньовіччя виник інститут представницької влади – парламент в його національних різновидах.

В Новий час, коли в Західній Європі встановилося панування аристократії та утвердилися незалежність світської влади від духовної, постає лібералізм – політична доктрина, в основі якої – традиції незалежності та свободи особистості і проголошення непорушності приватної власності. Спочатку в Північній Італії, Голландії, згодом – в Англії право власності було оголошене первинним навіть щодо державної організації. Принципи та цінності лібералізму стали теоретичним підґрунтям подальшого розвитку капіталізму в Європі та Північній Америці.

Розвиток лібералізму відбувався в декілька етапів. Зокрема, на першому етапі (кінець XVII – кінець XIX ст.) панівною, крім згаданих вище, залишалась ідея про прийняття обмеженої, парламентської монархії, що зробила правомірною таку назву як аристократичний лібералізм, біля джерел якого стояв англійський лікар, мислитель Джон Локк (1632-1704 рр.). Він передбачив спеціальний конституційний механізм, який не допускав перевищення державою своїх прерогатив над правами особи. Цей механізм полягав у розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу і “федеративну”, тобто сферу, що відповідала за міжнародні зносини з іншими державами. Крім того, на перешкоді деспотизму, за Локком, мав стояти принцип законності, згідно з яким “для кожної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути жодних винятків із законів цього суспільства”. Погляди Локка значною мірою втілились в політичному устрої Англії перших десятиліть після “Славної революції” 1688 р., коли були закріплені основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійна терпимість, недоторканість власності.

Слідом за Д.Локком ідею поділу гілок влади на законодавчу та судову розвинув Шарль Монтеск’є (1689-1755 рр.), який виступав за поділ влад як політичних сил, кожна з яких могла б стати реальною противагою іншим. Ш.Монтеск’є, продовжуючи традицію античної політичної думки, розрізняв три способи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, якщо в республіці влада належить народові, то це демократія, а коли найвища влада перебуває в руках частини народу – елітарної верхівки, таке правління називається аристократією. Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає поголовної участі усіх в управлінні. Ш.Монтеск’є вважав, що народ повинен доручити здійснення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою. “Всі люди рівні в республіканських державах, – писав Ш.Монтеск’є, – вони рівні й у деспотичних державах, у першому випадку тому що вони – все, в другому – тому що вони ніщо… Свобода є право робити все, що дозволено законом”. Тобто для нього свобода й громадянська рівність – основні цінності демократії.

Поряд з аристократичним розвивається й так званий “демократичний” лібералізм, одним із стовпів якого вважається Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес.

Основою будь-якої законної влади, за Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність. Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. В той же час Руссо вимагав підпорядкування особистості суспільному благу, а також вважав, що для повернення усіх до ідей рівності достатньо ліквідувати деспотизм та його носіїв. В цьому явно проглядає намагання пов’язати мораль з політикою, а відтак у ідеях Руссо відчувається зародок тоталітарних теорій більш пізнього часу.

Практичне втілення ідей лібералізму. 4 липня 1776 р. конгрес США затвердив “Декларацію незалежності, яку написав за його дорученням наймолодший конгресмен, 33-літній Томас Джефферсон. Вперше в історії революційна влада пояснювала світу необхідність застосування насильства для повалення неприйнятого для народу уряду, а також право на створення нового ладу. Декларація стала першим документом, в якому знайшли обґрунтування природні права і принципи демократичного управління, головним з яких оголошувалась політична влада, здійснювала від імені народу і покликана захистити інтереси усіх громадян.

Продовжуючи традицію боротьби за “права людини” проти принципу станових привілеїв, Установчі збори Франції 26 серпня 1789 р. прийняли знамениту “Декларацію прав людини та громадянина” перша стаття якої гласила: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”. Під правами людини автори Декларації мали на увазі “свободу, власність, безпеку та супротив гнобленню”. Єдиним джерелом влади автори вважали волю народу, яку він виражає через своїх виборних представників, яких він наділяє повноваженнями приймати закони і встановлювати податки. Тим самим автори Декларації вперше у світовій практиці відмовились від права влади, яка вважалась священною і дарованою Богом.

З метою убезпечення свободи і власності людини від свавілля з боку держави, були прийняті дві статті: 7-ма і 17-та, зокрема, 7 стаття скасувала право французьких королів без суду саджати за грати будь-кого із своїх підданих: “Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше, як у випадках, передбачених законом і за дотримання форм, передбачених законом”. “Декларація прав людини і громадянина” заклала основи сучасної європейської держави – правової держави, в якій відносини між громадянами, а також між людиною (особою) і державою регулюються за допомогою законів, а не традицій чи грубої сили.

Отже, якщо для пізньофеодального суспільства характерною була абсолютна влада монарха, то буржуазне суспільство, ґрунтувалось на дуже популярній в XVII-XVIII ст. античній традиції і спадщині “просвітників” (Руссо, Вольтера, Локка та ін.), в основі яких були ідеї народовладдя, республіки. Тоді ж виявилось, що монархічна влада чудово уживається з буржуазією і навіть активно відстоює її інтереси (приклад, імперія Наполеона). Тобто, стало зрозумілим, що політична система індустріального суспільства може бути заснована як на основі монархічного, так і республіканського ладу за умови, що уряд є відповідальним перед обранцями народу.

Тож сьогодні і конституційні монархії (Англія, Японія), і парламентські республіки (Німеччина, Італія), і президентські республіки (США, Франція) є цілком прийнятними формами управління, бо вони грунтуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влад на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, які є незалежними одна від одної. Усі ці форми політичного устрою суспільства були відпрацьовані в Новий час.

Сучасна ліберальна концепція “демократії для всіх” основною метою висуває знищення станових привілеїв, досягнення рівної перед законом і судом, поділ і виборність властей, гарантії прав більшості й меншості, свободу совісті, друку та інші загальнодемократичні права і свободи. Влада й держава розглядаються не як певні монолітні тотальності, а як інституційний механізм, який має забезпечити ефективну участь народу в управлінні та самоврядуванні. На цьому засновані сучасні західні системи з їхніми принципами взаємодії між громадянами, суспільством і державою.

Противагою ліберальній демократії слугує концепція “демократії для народу” К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, які наслідуючи й розвиваючи концепцію Платона та Руссо, розглядали природу демократії здебільшого під кутом зору відповіді на питання “хто править?” і були прихильниками концепції “демократії для народу” тобто для трудящих, пригноблених.

Відстоюючи інтереси одного класу, вони водночас вбачали в його диктатурі ту реальну силу, яка в разі ліквідації капіталістичних відносин повинна досягти здійснення загальнолюдського ідеалу – подолання класових відмінностей, соціальної справедливості. Але ж диктатура й демократія як форми правління взаємно виключають одна одну. Досвід СРСР переконує, що буквально в лічені місяці диктатура пролетаріату невблаганною логікою обставин перетворюється на диктатуру правлячої партії, точніше номенклатури (верхівки), яка чим далі, тим менше залежить від будь-якого контролю. Так з’являються Сталін, Мао, Пол Пот та інші. Тобто, говорити про істинну демократію можна лише в тому випадку, коли захищені права й свободи кожної особистості.

Загалом же, вчені поки що не виробили загальноприйнятних уявлень, які б дали змогу сформувати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності.

2. Починаючи з ХІІІ ст. у Європі набуває розмаху прагнення аристократії протиставитись намаганням королівської влади до централізації та зростання абсолютизму. Такими спробами були дії іспанського, англійського, німецького дворянства та верхніх прошарків купецтва й міщанства до поступового обмеження королівської влади.

В Іспанії в період реконкісти (VIII-XV ст.) спостерігалися тенденції як до створення абсолютистської станової монархії, так і посилення впливу представницької влади – кортесів (з ХІІ ст.), де поряд із аристократами значне місце зайняли заможні міщани. Королі змушені були зважати на кортеси у таких питаннях, як визначення податків, наказів, які їм давали тощо. Сам король присягав на вірність законам і фуерос Іспанії (фуерос – пільги-зобов’язання, які король і знать давали містам і сільським общинам).

В Англії барони, дворянство, верхівка вільного селянства та міщани змусили короля Йоганна Безземельного в 1215 р. прийняти Велику Хартію Вольностей. Вона була видана від імені короля й мала 63 статті, серед яких були чотири так звані конституційні статті, які обмежували владу короля. Велика Хартія стала великим компромісом між королем і дворянством, провела законне обмеження королівської влади.

Через півстоліття внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин – по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої – обирали.

Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони – статути парламенту – повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ).

Трохи інакше розвивався парламентаризм у Франції, де він виник теж у ХІІІ ст., але як вища судова установа. Відокремлений з королівської ради як судова палата (за Людовика ІХ), парламент складався з Великої палати, декількох слідчих палат та палат прохань. Їх очолили президенти, на чолі цілого парламенту стояв перший президент. З приєднанням провінцій до королівського домену в них теж утворювались провінційні парламенти (перший у Тулузі 1443 р.), які стали вищими судами у провінціях. Всього у Франції налічувалося 13 провінційних парламентів.

У Німеччині імператор Священної Римської імперії в ХІІ ст. скликав рейхстаг – парламент до складу якого входили великі феодали, які називалися імперськими князями. Це були герцоги, пфальцграфи, маркграфи, графи і прелати Церкви, як отримали від імператора інвеституру на свої володіння, користувалися правом вищої юрисдикції і регалій і мали право засідати в рейхстазі. На початку XVI ст. до когорти імперських князів входили 7 курфюрстів, 131 прелат церкви та 163 світських аристократи. Окрім них у рейхстазі, починаючи з ХІІІ ст., засідали представники імперських міст (у XV ст. їх уже було понад 80).

Рейхстаг із перших кроків почав наступ на права імператора і йому вдалося їх дещо обмежити. Самі імперські міста домоглися широкого самоврядування та майже повної політичної самостійності в рамках імперії. У східній частині імперії чимало міст завоювало так зване Магдебурзьке право, тобто отримали привілеї, звільнилися від непомірної опіки центральної влади і створили органи місцевого самоврядування. Вперше таке право отримав Магдебург у 1188 р. Згодом воно поширилося на міста східної Німеччини (Дрезден, Галле), а потім – на східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, Польщу, Литву, Білорусію, Україну.

В Україні першими Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства: Володимир Волинський у 1324 р., Сянок у 1339 р. і Львів у 1352 р., згодом – Кам’янець (1374 р.), Берестя (1390 р.) і Київ (90-ті рр. XV ст.). Міста, які отримали це право, користувалися широким самоврядуванням, мали податкову і судову незалежність, право власності на землю, пільги на ремесло і торгівлю, були звільнені від феодальних повинностей, за винятком гужової. Також міста встановлювали порядок обрання своєї влади, її функції, основні норми цивільного і карного права. Особливе місце у праві займав суд, що був знаряддям приборкування та утисків городян та примирення ворогуючих соціальних сторін.

Відомо, що слово parliament, починаючи з ХІІІ ст., слугувало родовим позначенням тих станових зібрань, які більш-менш регулярно скликалися монархами в усіх крупних королівствах Європи для обговорення найважливіших політичних і економічних питань. Спочатку вони складались із світських і духовних магнатів, які запрошувались до ради персонально. Але в ХІІІ-XIV ст. у їх складі з’являються і невдовзі займають провідне місце депутати міст, чиї повноваження мали у своїй основі не особисті привілеї, а принцип представництва, той самий принцип, що лежить в основі сучасного парламентаризму.

Приблизно у той самий час визначається коло питань, у рішенні яких участь парламентів визнається обов’язковою – податки та збори, законодавчі новації, успадкування престолу в юридично неясних випадках, зловживання чиновників, тобто складаються основні функції – бюджетна, законодавча, установча та контрольна, які дотепер становлять предмет діяльності парламентів. Водночас запроваджується й принцип процесуальної регламентованості розгляду питань.

Конкретні форми реалізації зазначених принципів і функцій суттєво розрізнялись від країни до країни і від епохи до епохи. Парламентські інститути на століття майже сходили нанівець. Але саме тоді, коли в одних країнах вони, здавалося, переживали агонію, в інших починалося їхнє бурхливе піднесення, яке рано чи пізно ставало надихаючим прикладом для відродження цих інститутів в інших країнах. Таким чином, сьогодні можна і треба говорити про вісім століть парламенту як одного з інститутів європейської моделі державності.

Протягом перших шести століть (XIII-XVIII) своєї історії парламенти існували лише як зібрання зі складною побудовою. Вони включали в себе дві, три, рідше чотири палати. Це, з одного боку, відповідало становому принципу їхнього формування, з іншого – відображало ідею взаємного стримування і контролю центрів та інститутів влади: станів і корони, аристократії і демократії. Остання обставина була теоретично осмислена ще у середині XVIII ст. в працях Шарля Монтеск’є та Ієремії Бентама.

Перший однопалатний парламент з’явився на світ як породження Великої французької революції в 1791 р. і пішов у небуття разом із якобінською диктатурою. Історія парламентів у більшості великих європейських країн у новий та новітній час – це історія двопалатних зібрань з короткими інтервалами однопалатності у періоди революцій і диктатур. До початку ХХ ст. всі європейські країни, за винятком Люксембургу, Болгарії та Греції, прийшли з двопалатними парламентами. Поступово склалося розуміння ролі другої палати як чинника, покликаного надавати суспільному розвиткові “впорядкованого характеру”, протистояти сваволі у законодавчому процесі.

У 2000 р. в Європі 2-палатні парламенти діяли в 19 країнах із загальним населенням понад 600 млн. чол. Серед них – усі великі держави континенту, крім України. Це – Росія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Польща, Югославія, Румунія. Двопалатні парламенти мають як країни з федеративним устроєм (Росія, Німеччина, Австрія), так і унітарні держави (Франція, Польща, Румунія, Італія, Чехія та інші).

Однопалатні парламенти сьогодні діють у 15 країнах, зокрема в Греції, Португалії, Угорщині, Данії, Швеції, Україні тощо.

3. В українській історії реалізація ідея демократичного врядування розпочинає свій відлік з доби козаччини. Адже саме військово-політичну організацію українського козацтва історики кваліфікують як козацьку християнську республіку. Зокрема, Володимир Антонович (1830-1908 рр.) – батько української археології писав, що провідним принципом українського народу є демократизм, віче, а найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина – Запорозька Січ.

Аналізуючи причини поразки І.Мазепи у боротьбі за українську незалежність В.Антонович пише і про те, що він (Мазепа) “цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину” він думав “зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь … він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі”.

Однією з перших європейських демократичних конституцій, зазвичай, вважаються “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладені 5 квітня 1710 р. між гетьманом П.Орликом та Військом Запорозьким (народом України). В ній встановлювалась форма представницького політичного правління в особі загальної Ради, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та представники від кожного полку. За Конституцією Гетьман України та його наступники мали б радитися з ними “про цілісність батьківщини, про її загальне добро й про всі публічні справи”. До роботи Ради мали також залучатися посли Запорозького Низового війська. Тобто, було окреслено контури такого собі козацького парламенту, що регулярно засідав (на Різдво, Воскресіння та Покрову) і мав законодавчу владу.

Видатний український мислитель Григорій Сковорода (1722-1794 рр.) у своїй етико-гуманістичній концепції спеціально не окреслював свого суспільного ідеалу, в той же час він вважав, що такі проблеми, як рівність і свобода є проблемами природної відповідності. За Г.Сковородою, ідеальним мав би бути суспільний лад, який би спирався на компроміс. Шлях до цього ідеалу має пролягати не стільки через всебічний розвиток особи, скільки через самообмеження, самовідмову, аскетизм.

Відомий історик Микола Костомаров (1817-1885 рр.) – один з ідеологів “Кирило-Мефодіївського товариства” вважав, що основою слов’янської федерації народів мав стати республіканський устрій, де влада буде виборною, змінною і підзвітною народним зборам. Водночас, М.Костомаров визначав хиби демократичного устрою, бо, навіть, демократія, вважав він, не дає гарантій перед свавіллям влади “багатьох царьків”.

Ідеалом Михайла Драгоманова (1841-1895 рр.) стало поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну. Бо істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав він. У своїх працях “Старі хартії вольностей” та “Лібералізм і земство в Росії” Драгоманов висвітлив ідеї свободи та проаналізував доктрину лібералізму. Він вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Розподіл влади та парламентаризм були необхідними і важливими ознаками народної влади, яка мала першість перед політичною владою, зазначав М.Драгоманов. До переліку демократичних прав він включав право виборності, відкрите ведення державних справ, урахування інтересів меншості.

Перу М.Драгоманова належить також праця “Вольний Союз – Вільна Спілка” (1885), один з перших конституційних проектів, суттю якого були:

• політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;

• самоврядування на місцях;

• права і свободи особи.

Проголосивши свободу як головну мету, М.Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, котрі її населяють, та інтересам кожної людини. М.Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системі виборності й місцевого самоврядування.

Іван Франко (1856-1916 рр.) критикував лібералізм за формалізм у дотриманні права, не захоплювався він і марксистським баченням демократії. У статті “Що таке поступ?”, критикуючи марксистську концепцію народної держави, він стверджував, що влада такої держави “налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка… Народна держава стала би величезною народною тюрмою”

В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.) у доктрині, викладеній в книзі “Листи до братів-хліборобів” виступає прихильником ідеї спадкової монархії в особі гетьмана. Парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в тлумаченні В. Липинського, є формою правління буржуазної демократії чужої за духом та інтересами соціальної спільти хліборобів в аграрній країні. В. Липинський виходив із твердження, що жодна нація не починала і не могла почати свого існування з демократії. Виділивши три типи політичної влади, з яких він виводив стільки ж типів політичних режимів: демократичний, охлократичний та класократичний (аристократичний), В. Липинський зазначав, що демократичні нації можуть існувати лише на основі попереднього правління власних класократичних чи охлократичних аристократій.

Оскільки в національно-державницькому напрямку української політичної думки ХХ ст. основою став націоналізм, який започаткував Микола Міхновський, а розвинув і абсолютизував Дмитро Донцов (1883-1873 рр.), розвиток традицій демократичного врядування в українській суспільно-політичній думці переживає певний занепад. Те ж саме стосується й тоталітарного СРСР, де не могло бути жодних легальних течій незалежної політичної думки, а всі опозиційні політичні ідеї зливалися в одне русло дисидентської публіцистики, що з’являється в Україні у 60-х роках.

З-поміж учених української діаспори почесне місце в розвитку ідеї демократизму в українській суспільно-політичній думці належить відомому історикові й політологові Івану Лисяку-Рудницькому. У працях “Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших творах учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах плюралістичної демократії і верховенства закону.

4. Після так званого “соціалістичного експерименту” в Україні важко і непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. В цьому – одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатуру або сприяти їй, тому найглибшою помилкою частини демократичних сил України є те, що вони розуміють власне демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності.

У країнах бідних зі слаборозвиненою економікою демократичні експерименти, як правило, закінчуються утвердженням диктатури. Так було в африканських країнах на рубежі 1970-80-х рр., де паростки демократії поступилися місцем мілітаризмові, а свобода – диктатові племінних інтересів, так було 1973 р. в Чилі. Тому нині, коли більшість населення України також опинилася на межі бідності, вкрай необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що історія України не дуже багата демократичними традиціями, зокрема в ній не було ні тривалого розвитку елементів особистих свобод, ні правової держави, а тому існує небезпека деспотизму.

Головна передумова руху до демократичної держави – розширення економічної свободи, що передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей. Також люди повинні погодитись жити за демократичними принципами самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки влади. Крім того, необхідною умовою динамічного розвитку демократичних процесів має стати політична дисципліна народу й достатня політична культура.

Як переконує досвід Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, рушій цього обмеження – середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціально-політичних та економічних перетворень. Заборони й надмірні податки – не сприяють його формуванню.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися.

Українське суспільство перебуває на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів і відкритий для дальших демократичних нововведень, тому донині існує реальна небезпека повернення до тоталітаризму.