Иерусалимское королевство. Королем Иерусалима был после долгих споров избран Готфрид Бульонский, который, правда, в отличие от своих не столь скромных и менее религиозных преемников, избрал непритязательный титул "защитника Гроба Господня". Готфриду и его преемникам досталась в управление держава, объединенная лишь номинально. Она состояла из четырех государств: графства Эдесского, княжества Антиохийского, графства Триполи и собственно Иерусалимского королевства. Король Иерусалима располагал в отношении прочих трех довольно условными правами, поскольку их правители утвердились там еще до него, так что свою вассальную присягу королю они исполняли (если исполняли) лишь в случае возникновения военной угрозы. Многие государи водили дружбу с арабами и византийцами, невзирая на то, что такая их политика ослабляла позиции королевства в целом. Кроме того, власть короля была значительно ограничена церковью: поскольку крестовые походы проводились под эгидой церкви и номинально возглавлялись папским легатом, высшее духовное лицо на Святой Земле, патриарх Иерусалимский, был здесь чрезвычайно влиятельной фигурой.

Государства крестоносцев, 1096 - 1289

Население. Население королевства отличалось большим разнообразием. Помимо евреев, здесь присутствовало множество других наций: арабы, турки, сирийцы, армяне, греки и др. Большинство крестоносцев составляли выходцы из Англии, Германии, Франции и Италии. Поскольку французов было больше, крестоносцев собирательно называли франками. Прибрежные города. В этом время получили развитие по крайней мере десять важных центров коммерции и торговли. Среди них можно назвать Бейрут, Акру, Сидон и Яффу. В соответствии с привилегиями или пожалованиями полномочий итальянские купцы учредили в прибрежных городах собственную администрацию. Обыкновенно они имели здесь собственных консулов (глав администрации) и судей, обзаводились своей монетой и системой мер и весов. Их законодательные уложения распространялись и на местное население. Как правило, итальянцы вносили от имени горожан подати иерусалимскому королю или его наместникам, но в повседневной деятельности пользовались полной независимостью. Под резиденции и склады итальянцев отводились специальные кварталы, а поблизости от города они заводили сады и огороды, чтобы иметь свежие фрукты и овощи. Как и многие рыцари, итальянские купцы водили дружбу с мусульманами, разумеется, в целях получения барыша. Некоторые зашли так далеко, что даже помещали на монетах изречения из Корана. Духовно-рыцарские ордены. Костяк армии крестоносцев образовывали два рыцарских ордена - рыцари-храмовники (тамплиеры) и рыцари cв. Иоанна (иоанниты или госпитальеры). В них входили преимущественно низшие слои феодальной знати и младшие отпрыски аристократических семейств. Первоначально эти ордены были созданы для защиты храмов, святынь, ведущих к ним дорог и паломников; предусматривалось также создание больниц и забота о больных и раненых. Поскольку ордены госпитальеров и тамплиеров ставили наряду с военными религиозные и благотворительные цели, их члены вместе с воинской присягой давали монашеские обеты. Ордены смогли пополнять свои ряды в Западной Европе и получать финансовую помощь от тех христиан, кто не смог принять участие в крестовом походе, но жаждал помочь святому делу. За счет таких взносов тамплиеры в 12-13 вв. по существу превратились в мощный банкирский дом, осуществлявший финансовое посредничество между Иерусалимом и Западной Европой. Они субсидировали религиозные и торговые предприятия на Святой Земле и давали здесь ссуды феодальной знати и купцам, с тем чтобы получить их уже в Европе. ПОСЛЕДУЮЩИЕ КРЕСТОВЫЕ ПОХОДЫ 2-й крестовый поход (1147-1149). Когда в 1144 Эдесса была захвачена мусульманским правителем Мосула Зенги и известие об этом достигло Западной Европы, глава монашеского ордена цистерцианцев Бернар Клервоский убедил германского императора Конрада III (правил в 1138-1152) и короля Франции Людовика VII (правил в 1137-1180) предпринять новый крестовый поход. На этот раз папа Евгений III выпустил в 1145 специальную буллу о крестовых походах, в которой имелись точно сформулированные положения, гарантировавшие семьям крестоносцев и их имуществу защиту церкви. Силы, которые удалось привлечь к участию в походе, были огромны, однако из-за отсутствия взаимодействия и продуманного плана кампании поход завершился полным провалом. Более того, он дал повод сицилийскому королю Рожеру II совершить набеги на византийские владения в Греции и на островах Эгейского моря.

Держави хрестоносців

Держави Хрестоносців — загальна назва середньовічних держав, утворених хрестоносцями у 12-13 століттях у Малій Азії та Палестині, зрештою були відвойовані мусульманами.

Левант

Детальніше: Левант

Держави, утворені в Палестині та Сирії під час першого хрестового походу:

• Єрусалимське королівство

• Князівство Антіохії

• Графство Тріполі

• Графство Едесси

Постійні війни з ісламськими завойовниками, дозволили хрестоносцям захопити узбережжя та безпечно підводити постачання до військ.

Кіпр

Під час Третього хрестового походу король Річард I Левине Серце завоював Кіпр. Так було засновано Кіпрське королівство, яким до 1489 керували нащадки зміщених королів Єрусалиму.

Греція

Під час Четвертого хрестового походу Візантійська імперія була частково завойована хрестоносцями, які заснували на її території чотири держави.

• Латинська імперія

• Королівство Фессалонікійське

• Герцогство Афінське

• Князівство Ахейське

Крім того на островах Егейського моря венеціанці заснували герцогство Архіпелагу (або герцогство Наксос). Ці держави зіткнулися з атаками грецьких держав — наступників Візантії. Салоніки та Латинська імперія були відвойовані греками в 1261 році. Спадкоємці хрестоносців продовжували правити в Афінах і на Пелопоннесі, поки ці землі не були захоплені Османською імперією в 15 столітті.

Єрусалимське королівство — християнске королівство, що виникло в Леванті в 1099 році після завершення Першого Хрестового походу. Воно було знищене у 1291 році з падінням Акри.

]Заснування і рання історія

Королівство було створене після захоплення хрестоносцями Єрусалима в 1099 році. Готфрід Бульйонський, один з лідерів Першого Хрестового походу, був обраний першим королем. Він відмовився прийняти цей титул, не бажаючи носити королівський вінець там, де Спаситель носив терновий, натомість він прийняв титул Advocatus Sancti Sepulchri («Захисник Гробу Господнего»). Готфрід помер наступного року, його брат і спадкоємець Балдуїн Iне був таким благочестивим і відразу прийняв титул «Король Єрусалимський».

Взяття Єрусалима у 1099 році

Балдуїн вдало розширив королівство, захопивши портові міста: Акру, Сідон і Бейрут, а також утвердів свій сюзеренітет над державами хрестоносців на півночі — графством Едесса (ним же заснованим), князівством Антиохія і графством Тріполі. При ньому збільшилася кількість жителів — латинян, що прийшли з Ар'ергардним Хрестовим походом, а також з'явився латинський патріарх. Італійські міста-держави (Венеція, Піза і Генуя) почали грати важливу роль в королівстві. Їх флот брав участь в захопленні портів, де вони отримували свої квартали для торгівлі.

Балдуїн помер в 1118 році і не залишив спадкоємців, його наступником став його кузен Балдуїн де Бурк, граф Едеський. Балдуїн II також був здатним правителем, і, хоча він кілька разів протягом правління потрапляв в полон до сельджуків, кордони держави розширювалися, а в 1124 був узятий Тір.

Життя в королівстві

Латинське населення королівства було завжди малим, незважаючи на стійкий потік поселенців і нових хрестоносців. Більшість учасників Першого Походу просто повернулися додому. Під владою королівства знаходилося значно більше мусульман, греків та сирійців. Нове покоління, що народилося і виросло в Леванті, вважало Святу Землю своєю батьківщиною, об'єднавши багато культурних рис різних народів. Багато франків вчилися говорити грецькою та арабською мовами, часто вступали у шлюби з християнами місцевого походження (греками, сирієцями або вірменами) і з конвертованими на християнство мусульманами.

Як писав Фульхерій Шартрський: «Ми, жителі Заходу, стали жителями Сходу; той, хто був римлянином або франком, перетворився тут на галілеяніна або мешканця Палестини; той, хто проживав в Реймсі або Шартрі, бачить себе городянином з Тиру або Антиохії».

Важливим джерелом інформації про цей період є хроніки Фулшера, учасника Першого Походу, який продовжував їх до 1127 року. Інші хроніки включають записи паломників, які зібрані разом «Суспільством текстів палестинських Паломників» (Лондон, 1884-), «Recueil de voyages et mémoires», виданому французьким географічним суспільством (Париж, 1824-66), «Recueil de voyages et de documents pour servir à la géographie» (Париж, 1890-). Іншими джерелами інформації є праці Вільгельма Тірського і мусульманського письменника Усами ібн Мункиза.