3. Предмет філософії та його структура

Будь-яке системне знання має об'єкт і предмет. Під об'єктом розумі­ється те, що у дослідженні протистоїть суб'єкту, тобто свідомості, вну­трішньому світові людей, як реальність у її практично-перетворюваль­ній та пізнавальній діяльності. Предметом вважається певна цілісність, що виокремлюється з об'єкта, ті його аспекти, частини, властивості, які вивчаються. В одному об'єкті можуть мати свій предмет багато наук. Наприклад, природу, як об'єкт пізнання, вивчають фізика, хімія, астро­номія, природознавство у цілому, причому кожна з них досліджує у природі свій аспект чи предмет. Так, біологія вивчає загальні й окремі закономірності життя в усіх його виявах і властивостях (обмін речовин,

розмноження, спадковість, мінливість, пристосування тощо); біогеохі­мія — хімічний склад живої речовини та геохімічні процеси в біосфері Землі, що відбуваються за участю живих організмів; агрометеороло­гія — метеорологічні, кліматичні та гідрологічні умови вирощування сільськогосподарських культур і т. ін. Очевидно, що протиставлення предмета й об'єкта вивчення у загальнопізнавальному плані неправо­мірне. Основна відмінність предмета від об'єкта полягає в тому, що предметові належать лише головні, найсуттєвіші з погляду конкретно­го дослідження, властивості, якості й ознаки об'єкта. Щодо філософії, то її об'єктом завжди були і є:

1. природа та сутність світу;

2. природа та сутність людини;

3. взаємовідносини між світом і людиною.

Неважко здогадатися, що всі вони взаємопов’язані. Так, унікальність і неповторність «Я» кожної людини неможливо собі уявити інакше, ніж через порівняння з іншими людьми, які утворюють суспільство. Суспільство, друга частина обєкта філософії, повноцінно функціонує тільки у взаємодії з навколишнім природним оточенням , з яким воно обмінюється речовино́ю, інформацією та енергією.

Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постій­но вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і "самовизначенням". Дуже поетично показав предмет філософії у своєму відомому філософському діалозі «Бенкет» великий давньогрецький філософ Платон(428 – 347 до н.е. ), навівши міф про андрогі́нів. У ньому розповідається про те, що раніше існував третій людський рід , який поєднував у собі чоловіче і жіноче начала. Боги, нажахані могутністю андрогінів, розітнули їх на дві половини. Відтоді кожен з нас шукає свою половинку. Подібно до того, як звичайна любов штовхає нас до єднання з коханою людиною, любов до мудрості спрямовує філософію на те, щоб подумки охопити світ у цілому.

У стародавньому світі філософія розглядалась як "наука наук", об'єднання всієї суми позарелігійних знань, мистецтва і тогочасних знань про загальні правила і норми поведінки людей. Так, Арістотель (384—382 до н. є.) виокремлював у філософії теоретичну (умоглядну), практичну і поетичну (творчу) її частини. Мету теоретичної філософії він визначав як "знання заради знання", включав до неї математику, фізику і "першу філософію", або метафізику. У послідовників Арістотеля назва "метафізика" (те, що після фізики) перетворилася на синонім філософії. Тепер цим терміном позначають також й онтологію та загаль­ний метод, протилежний діалектиці. Метою практичної філософії Аріс­тотель вважав "знання заради діяльності" і включав до неї етику, еконо­міку і політику, а поетичної — "знання заради творчості", тобто поети­ку, риторику, мистецтво.

Розуміння предмета філософії як "науки наук" зберігалося впро­довж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст. видатний французький філософ і математик Р. Декарт стверджував: "Уся філосо­фія подібна до дерева, коріння якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура, — всі інші науки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки й етики"¹. Великий учений І. Ньютон свій твір з механіки назвав "Математичними началами нату­ральної філософії" (1687), К. Лінней — з основ ботаніки — "Філософією ботаніки" (1751), а Ж.-Б. Ламарк — з біології — "Філософією зоології" (1809).

Поступово від філософії відгалужувалися і набували відносної само­стійності такі науки, як механіка земних і небесних тіл, астрономія, ма тематика, фізика, біологія та ін. Одночасно самовизначалась і сама фі­лософія. Вже у стоїків (IV ст. до н. є.) філософія починалася з логіки, а етика вважалась головним ученням щодо осмислення долі людей та їх ставлення до вічного і нескінченного світу. Основоположник німецької класичної філософії І. Кант розумів філософію як вчення про єдність іс­тини, добра і краси, а провідна постать цієї філософії Г. Гегель — як сис­тему діалектичної логіки, філософії природи і філософії духу, під якою він розумів комплекс філософських вчень про державу і право, всесвіт­ню історію, мистецтво, релігію і саму філософію. Представник матеріа­лістичного напряму в німецькій філософії Л. Фейєрбах вважав єдиним, універсальним і вищим предметом філософії вчення про людину, а осно­воположники марксистської філософії К. Маркс і Ф. Енгельс доводили, що предметом філософії є найзагальніші закони розвитку природи, су­спільства і свідомості людей.

Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — це вчення про вічне. Упродовж всієї своєї іс­торії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоєм­ність пізнаного. Об'єкт її вивчення невичерпний. Він реалізується у предметі, який включає:

• онтологію — вчення про буття;

• гносеологію — вчення про пізнання;

• аксіологію — вчення про природу цінностей та їх місце в реаль­ності, про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки різних ціннос­тей між собою, з соціальними і культурними факторами та змістом осо­ бистості;

• методологію — вчення про систему принципів і способів органі­зації та побудови теоретичної і практичної діяльності;

• логіку — вчення про засоби доведення і спростування, про загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для раціонального пі­ знання;

• соціальну філософію — вчення про суспільство та особистість;

• етику — вчення про мораль як форму суспільної свідомості;

• естетику — вчення про прекрасне, ставлення людини до світу зпогляду досконалості-недосконалості, прекрасного-негідного, трагічного-комічного та її художньої діяльності;

• філософські питання науки взагалі та окремих наук.

Отже, філософія— це теоретичне світорозуміння, вчення про за­гальні принципи буття і пізнання, про ставлення людини до світу, сис­тема її узагальнених поглядів на світ у цілому і своє місце в ньому. Об'єктом вивчення філософія утверджує цінність людини як особистос­ті, гуманізм суспільних відносин, соціальний прогрес і наукову твор­чість. Філософська думка є науково-теоретичною і духовно-практичною думкою про вічне. Об'єкт філософського осмислення залишається, він існує завжди. Разом з тим філософська думка постійно відображає по­треби часу, впливає на уми і серця сучасників. Численні напрями, течії та школи у філософії є спадкоємцями її предмета. Вплив філософії на життєдіяльність людини і суспільства виявляється в її функціях.