Тема 2. Філософські концепції культури – 2 год.

1. Просвітницька концепція культури. Романтична філософія культури.

2. Кантівська філософія як «критика розуму». Гегелівська філософія «абсолютного духа» і культура.

3. Історико-матеріалістична філософія культури (К. Маркс).

4. Екзистенціалістична філософія культури. Філософська герменевтика як філософія культури.

5. Психоаналітична и неофрейдистська філософія культури (З. Фрейд, К. Юнг, К. Хорні, Э. Фромм).

6. Постмодерністська філософія культури.

Література:

1. Гараджа В.И. Социология религии. Учебное, пособие, для студентов и аспирантов гуманитарных специальностей. – М. : ИНФРА-М, 2005.

2. Гуревич П. С. Философия культуры. – М. : Аспект-Пресс, 1994.

3. Ортега-и-Гассет Х. «Размышления о технике» // Вопросы философии. – 1993. – № 10.

4. Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М. : Политиздат, 1991.

5. Сумерки богов. – М. : Политиздат, 1989.

6. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М. : Ренессанс, 1992.

7. Фромм Э. Бегство от свободы. – М. : Прогресс, 1990.

8. Шпенглер О. Закат Европы. – Тт.I-II. – М. : Наука, 1993, 1998.

9. Юнг К-Г. Архетип и символ. – М. : Ренессанс, 1991.

10. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М. : Политиздат, 1991.

Конспект лекції:

Просвітництво – це культурно-історична епоха, характерна для Європи XVIII століття. Своє визначення ця епоха одержала за назвою характерних концепцій, у яких абсолютизувалась роль науки, наукового знання, його розуміння як визначального фактора розвитку суспільства. Більшість мислителів цієї епохи вважали, що для «виправлення» людини й суспільства необхідно навчати людину, передавати їй знання, накопичені людством, формувати її здатність до розумової діяльності. Прихильниками Просвітництва були такі відомі мислителі, як Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Р.Декарт. В XIX ст. їхню лінію в Німеччині продовжили І. Кант (за Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості), світ свободи (людини, культури, моралі), Ф. Гегель (у Гегеля культура є реалізацією розуму, але це вже світовий розум. Цей світовий дух розгортає свою сутність коли реалізує себе в долі цілих народів, втілюючись у науці, техніці, релігії, мистецтві, формах суспільного і державного життя), Й. Гердер й ін. У Росії до цього напрямку примикали О. Радищев, В. Жуковський, Г. Державін.

К.Маркс досліджував соціально-діяльнісні параметри культури. Сутність людини бачив як «ансамбль суспільних відносин».

Екзистенціальні концепції культури К.Ясперса, Ж.-П. Сартра, А.Камю привертали увагу до проблем сучасної культури, які виникають внаслідок відчуження людини від соціуму. Люди будуть дбайливіше ставитися до свого життя, якщо усвідомлять абсурдність людського існування, – вважають екзистенціалісти. Усвідомлення абсурду буття призводить до бунту, а цей останній – до свободи, заради якої людина готова піти на все, оскільки в свободі вона знаходить сенс свого життя. Основоположником онтологічної герменевтики став німецький філософ М Гайдеґґер Вчений вважав, що сутністю людського буття є мова, а сутністю мови – поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набуває в літературознавстві, оскільки саме в художньому творі «відбувається істина» як «приховуюче розкриття сущого». В українській науці можливості онтологічної герменевтики використовували В. Сімович та С. Смаль-Стоцький.

Іншим напрямом у культурології є психоаналіз. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд. Він висловив ідею про існування «несвідомого», вірніше, «досвідомих» імпульсів, що позначаються на поведінці людини і його культурі. У роботі «Незадоволеність культурою» Фрейд писав, що культурний процес людства й процес виховання окремої людини мають подібну природу. Тобто соціальна психологія тотожна індивідуальної. Неофрейдизм назвав свою теорію «культурно-психоаналітичним підходом», зробивши заявку на встановлення взаємозв’язку між психікою, культурою й суспільством. К.Г.Юнг розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття «архетипів» – психічних структур колективного несвідомого. Завдяки ним формуються образи, думки і почуття людей, зберігається колективний історичний досвід, міфи і символи культури.

В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям у науці, який тяжіє до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів, заперечує традиції раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб’єктивного, неясних форм. Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації культури у якісно нову форму.