10.2.2. Методи управління ризиками

10.2.2.1. Методи управління ризиком ліквідності

Ризиком ліквідності називається проблема недостатності на­явних і залучених коштів для того, щоб забезпечити повернення депозитів, видачу кредитів і т.ін. Банк, що зіткнувся з ризиком ліквідності, може бути змушений залучати кошти за поточною ставкою ринку, що може виявитися вище ставки пасива, який пра­цював до того в банку, що призведе до зниження прибутку банку. Недолік ліквідності частіше обумовлюється несподіваним і знач­ним відтоком депозитів, що змушує банк запозичати кошти за вищою відсотковою ставкою, ніж ставки, за якими роблять подібні запозичення інші банки, що також негативно впливає на при­буток.

Одержання прибутку як правило пов'язане з тимчасовою втра­тою деякої ліквідності. Проблеми з ліквідністю виникають у банку, якщо вони виникають у клієнтів; свої проблеми з ліквідністю клієнти перекладають на банк, що зобов'язаний їх вирішувати, тому що за це банку вже сплачено самим фактом розміщення клієнтом своїх грошей на банківських рахунках.

Одним із показників рівня ризику ліквідності є співвідношен­ня запозичених коштів і сукупних активів. Зростання обсягу за­позичених коштів збільшує ймовірність настання кризи ліквід­ності у разі підвищення відтоку депозитів або погіршення якості кредитів. Іншими показниками рівня ризику ліквідності є:

1) відношення нетто-кредитів до сукупних активів;

2) відношення наявних коштів і міжбанківських кредитів з терміном погашення, який минає, до сукупних активів;

3) відношення активів (у наявній формі) й урядових цінних паперів до сукупних активів.

Активи включають готівку в сховищі банку, кошти на рахун­ках у Держбанку, депозити в інших банках, готівку в процесі інкаса­ції. Стандартні способи зниження рівня ризику ліквідності вклю­чають збільшення частки коштів банку, що направляються в ліквідні активи та активи, що легко реалізуються на ринку (уря­дові цінні папери), чи використання більш довгострокових пасивів для фінансування операцій банку.

Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовува­ти обидва способи. На додаток до цього банки займаються прода­жем ліквідності.

Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і пере­міщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності озна­чає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший тер­мін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності озна­чає, що права на володіння фінансовими активами мають бути пере­даними за номіналом іншому економічному суб'єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквід­ними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця.

Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, ві­домий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від пози­чальників отримало назву теорії очікуваного доходу.

Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставля­чи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.

Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кош­ти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можли­вість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволен­ня потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирі­шальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.

Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:

1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);

2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних коштів (управління пасивами);

3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:

1. У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впев­неними, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.

2. Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповіда­ють за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менедже­ра з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропо­зиції на ліквідні кошти).

3. Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вклад­ники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з ра­хунка чи збільшити внески.

Розрахунок ліквідності в класичному вигляді полягає в не­отриманні від'ємного коррахунка по банку на кінець дня:

Кір завтра = к/с сьогодні + (надходження - списання) +/- SD, де SD — стандартне відхилення різниці надходжень і списань: ***

Банку необхідно мати на рахунку суму, що покриває різницю між надходженнями і списаннями із заданою імовірністю. Засо­бом ризику є стандартне відхилення різниці надходжень і спи­сань, а величиною ризику ліквідності — ймовірність невиконан­ня банком своїх зобов'язань. Оскільки надходження і списання не можуть бути менше нуля, необхідно використовувати логіку нормального розподілу. Таким чином, задача зводиться до визна­чення:

1. SD надходжень, списань і к/р у цілому.

2. Прийнятної ймовірності виконання банком своїх зобов'я­зань.

Другий підхід полягає в тому, що обсяг ліквідних коштів банку повинен покривати волантильність його пасивів: К/р + каса = SD (пасивів).

В обох випадках задача починається з визначення банком прий­нятної для себе ймовірності невиконання зобов'язань. Для нор­мального розподілу використовуємо дані таблиці 24.

Таблиця 24. Визначення величини ризику ліквідності

Кількість стандартних відхилень	Ймовірність виконання	Ймовірність невиконання	Ймовірна КІЛЬКІСТЬ затримок, днів у році	Примітки
1 SD	84,135 %	15,865 %	39,98
1,96 SD	95,0 %	5,0 %	12,6
2 SD	97,725 %	2,275 %	5,73
2,576 SD	99,0 %	1,0 %	2,52
SSD	99,865 %	0,135 %	0,34	1 раз на три роки
3,291 SD	99,9 %	0,1 %	0,252	1 раз на чотири роки
3,774 SD	99,992 %	0,008 %	0,02	1 раз на п'ятдесят років
4S.D	99,994 %	0,003 %	0,00756	1 раз на 132 роки
5SD	99,999994 %	0,000003 %	0,00000756	7,56 раза на мільйон років

Крім того, відповідно до нерівності Чебишева, за будь-яким типом розподілу не менше 88 % його значень будуть у діапа­зоні ±3 SD.

Очевидно, що банк, який планує свою діяльність на термін біль­ше 3 років, прийме як максимальне значення ризику ліквідності величину не меншу 3, але і не більшу 4 SD. Виходячи з практики розрахунку природних форс-мажорних обставин (поняття «вели­кого шторму» раз на 50 років) логічно запропонувати ймовірність виконання зобов'язань 99,992 % , що еквівалентно 3,774 SD.

Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьо­му деякі з них можна використовувати одночасно.

Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквід­ністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.

Безальтернативні пріоритети:

1. Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.

2. Більша частина ресурсів банку призначається для задово­лення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.

В процесі організації ліквідності необхідно зламати існуюче від­ношення керуючих до проведення клієнтських платежів. Провів­ши відповідне дослідження (за напрямком й обсягами фінансо­вих потоків, сезонністю квартальної і місячної виплат заробітної плати й авансових платежів) структури клієнтури банку, подат­кового календаря, середнього щоденного обсягу платежів за останні два тижні, графіків видачі комунальними службами рахунків на оплату комунальних платежів, оплати банком витрат із залучен­ня та на інші операції (відсоткові і невідсоткові витрати власне банку, пред'явлення до оплати великих депозитних сертифікатів і т.ін.), призначити незнижуваний норматив для кожного ОБУ (приблизно не менше 2—2,5 % від залишку «гарячих» грошей) і зовсім однозначно, під особисту відповідальність керуючих, ви­магати дотримання ними цього нормативу. Спочатку провести кам­панію щодо збору інформації від клієнтів за затримками платежів, жорстко розбираючись з кожним випадком. Кожен клієнт ОБУ у договорі на відкриття рахунка в обов'язковому порядку пови­нен одержувати повний набір реквізитів усіх іногородніх рахунків, що маються в банку (тобто повинен мати чітке уявлення, як йому зручніше дістати кошти з іншого регіону) «Заслані козачки».

Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потре­би в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть дано­го методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви склада­ються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на ко­респондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути не­гайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задо­волення заявок на кредити.

До складу вторинних резервів входять високо ліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і пев­ною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами пога­шення. Величина резервів залежить від діапазону коливань об­сягів зобов'язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли пози­ченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом три­валого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів інозем­ної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризико­ваним видом банківської діяльності.

І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближен­ня терміну погашення боргових зобов'язань — виступати як до­повнення резерву другої черги.

Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв'язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покрит­тя за ті ж періоди часу.

План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтрим­ки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з роз­робки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:

• оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;

• реалістичний графік конвертації в кошти активів, що врахо­вує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вклад­ників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нор­мативи, розроблені самим банком).

Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.

Суть управління пасивами:

1. Мінімізація відсоткових витрат.

2. Визнання важливості відносин з клієнтами.

3. Відхід від регулярних обмежень.

Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів від­різняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними ви­могами.

Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.

Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначаєть­ся з обліком таких принципів.

1. Власний капітал є основою формування довгострокових вкла­день.

2. Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для по­криття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.

3. Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.

При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:

• розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;

• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо­відних активів.

Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.

Метод управління резервною позицією. Метод полягає в та­кому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь ре­зерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.

Переваги цього методу очевидні:

• скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;

• у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшуєть­ся взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні ре­зерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності замі­щається іншими видами ризику:

• ризиком зміни відсоткових ставок;

• ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку).

Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у ви­значенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде віднов­ляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.

Метод активного управління портфелем (сек'юритизація). При сек'юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек'юритизація в широкому ро­зумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізува­ти третім особам на ринку.

Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління ак­тивами й пасивами використовується розподіл ресурсів з актив­них операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності пер­ших та вимогливості других.

Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визна­чення маржі за видами активно-пасивних операцій визначають­ся в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-па­сивних операцій є:

1. Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запи­тання і кредиторської заборгованості.

2. Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.

3. Визначення черги розміщення ресурсів з активних опера­цій.

4. Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використа­них для окремих термінів погашення.

5. Визначення розміру відсоткової маржі за кожним термі­ном погашення.

6. Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.

Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою варті­стю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов'язання на даному тимчасовому інтервалі служать:

• термін погашення;

• фінансові інструменти, що не мають визначеної дати пога­шення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін пога­шення).

Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і ре­структуризації статей балансу з метою управління ризиком лік­відності використовується такий механізм:

1. Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.

2. Розраховується комплект відкритих довгих і коротких по­зицій.

3. Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов'язання, негативний - зобов'язання більші за вимоги).

4. Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондент­ського рахунка за термінами.